Правда і кривда - Стельмах Михайло

А безбородьки з нашого тільки своє викрадають собі. Втому вони забули вже не тільки про худобу, а й про людей. От як воно одне чіпляється за друге... Забирай мій стіжок до билиночки Це навіть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може, пожалкував би віддати сіно, а тепер нікуди дітися... Тільки моїй бабі анігугу, бо вона поки що на щедрість не хворіла. '

— Які ви, діду, красиві! — вирвалось у Максима.

— А, це ти, патякало злоязичне! — Старий кулаком посварився на Максима і заговорив до Євмена — І звідки воно, куме, такі блазнюки беруться? Сьогодні ж удень цей торохтій і пустомолот пив мою чарку, а ввечері приїхав красти моє сіно ще й красивістю піддобрюється. То не варто його батожити від мого стіжка аж до вашого села?

— Руки заболять од такої роботи,— анітрохи не образився, а навіть гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у темряві.— Ану, тихенько мені. Чи не справжній злодіяка добирається до сіна? Тоді я йому дам бобу,— загрозливо підняв угору вила.

— Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? — Кум Олександр, підсміюючись у бороду, поглянув на Максима, а той аж витріщився, подаючи знаки мовчати.

Незабаром до клуні наблизилася висока постать, і Максим розчаровано скривив своє товстогуб я:

— Та це ж наш міністр без портфеля. І чого він тільки притарабанився? Чи не якусь філософію розводити?

Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук підійшов до воза і, навіть не привітавшись, радісно сказав:

— Скидайте, робітнички, сіно. Досить ось так промишляти.

— А що трапилось? —з надією поглянув иа нього дід Євмен

— Марко Безсмертний привіз од добрих людей і сіно, і просянку Добрий вечір, діду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла? От і добре. Я завжди думав, що ви такий чоловік, яких мало на світі...

XVII

Привезене сіно і просянка спочатку порадували, а потім засмутили і стривожили Безбородька. Він, ще стоячи поміж хурами паші, відчув, як вони з темені насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, від землянки до землянки аж підстрибує звістка, що не він, а Марко врятував худобу. От і почнуть дурні язики до небес піднімати Марка, а його місити в грязюці. І не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет, ніколи, практично, чоловік не знає, звідки йому піднесуть понюхати тертого хріну

Безбородькові після цих роздумів одразу гіркими стали пахощі привезеного сіна. Але як тобі не каламутне, як не гірко на душі, проте мусиш посміхатися, навіть із самого болю віддирати похвалу Безсмертному, хоч і шкварчить усе твоє нутро, немов підсмажують його на пекельному вогні

І громаддя чужих хур, і думи, і темрява аж сутулять Безбородька, та все одно він тримає фасон — на когось покрикує, когось розпікає за безгосподарність, Мамурі наказує нагодувати хурщиків, а потім кладе руку на плече Безсмертного

— Виручив, братику, практично Навіть не знаю, чим віддячити тобі Ну, звісно, могорич із мене — Так придивляється до Марка, наче хоче поглядом висвердлити його приховані думки.— Ходім зараз же, вип'ємо за твоє здоров'я.

— Та ні, Антоне, почалапаю додому — втомився, перемерз.

— От чаркою і нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, — стримує і стримати не може образи.

— — Колись іншим разом загляну в твої хороми.

— Ну, як собі хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. — Безбородько ще стримує себе, посміхається очима, а сам відчуває, як у них насочується злість.

Кілька гостроверхеньких копичок виросло біля стайні, у стайні коні хрумкотіли просянку, раділи люди, тільки не було й крихти радості в Безбородька. Він звідусіль стягав різні думки, шеретував їх на своєму решеті, але мало було толку з цієї роботи. Отак і додому йшов чоловік, вимішуючи думки і місячи багнюку.

Надворі зовсім розвеснилось, з тополиного і вербового галуззя обтрушувались пахощі набряклих бруньок. Гляди, ще кілька днів пролетить — і земля піде в ріст. Завтра ж у район треба відрапортувати, що він таки роздобув паші. Як це тільки до ладу скласти? Мовляв, труднощі труднощами, але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу і від чарки відмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не баламутив людей.

Біля самого двору Безбородька"осяяла щаслива думка. Він аж зупинився, крутнув нею і сяк, і так, і он як, одчинив ворота і вдоволено засміявся, бо ще, практично, щось варить його баняк.

— Чого це ти, чоловіче, зуби сушиш? — обізвалась із городця гостровуха Марія. — Нажлуктився десь?

— Не мели дурного. Радію, бо коням є що їсти. — Одразу ж знайшовся чоловік, підходячи до типу. — Розжилися на пашу — і вже легше на серці.

— Марко ж, а не ти розжився, — вкусила жінка.

— Ну й що? А тепер і я, практично, спробую дістати. Що ти там робиш?

— Кригу в сажалці розбиваю, щоб, часом лини та карасі не задихнулись.

— І це діло, — похвалив жінку. — Таки добре мати про запас свою линину та карасятину.

— Свою, але не для себе, — махнула рукою Марія.

— Чого ж не для себе? А для кого? —здивувався чоловік.

— Усе для твоїх гостей і представників.

— Ет, не підкована ти політичне, шкабарчиш, як дід Євмен. Краще одскоч до Галини Кушігіренко — нехай скоріше заводить машину та під'їжджає до мене.

— Куди тебе несе проти ночі? — В голосі жінки прокинулась задавнена підозра.

— Не туди,куди ти подумала.

— І скоро повернешся?

— До перших півнів. Біжи, не патякай. Жінка забряжчала хвірткою, зникла в темряві, а він у задумі сперся на тин і заходився до крихти обмізковувати свій план.

По сусідству, в невеликому селі Зелена Брама, головує старий і недужий Саврадим Капустянський. Тільки війна поставила чоловіка на голову колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим просився, щоб його звільнили з нелегкої посади. От хай він тепер і вхопиться обома руками за Марка. Чим тобі поганий голова? Такого завзятого не так легко знайти!

Безбородько, захоплений своїм планом, навіть не помічає, що чи не вперше підхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то не знати який могорич поставив би старому Саврадимові, хай п'є на здоров я.. Але чого Саврадимові ставити, могорич? За таке діло хай краще Саврадим старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так — не інакше треба робити...

Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати Капустянського. Бородатий, змарнілий господар, покректуючи, лежав на ліжку, а біля нього поралась жінка, поправляючи розпарене зерно і гірчичники.

— Захворіли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганяєте? — Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки співчуття і підійшов до ліжка.

— Та виганяю ж кляту. — Чоловік нетерпляче однією рукою відмахнувся од жінки, а другу подав Безбородькові. — Трясе якась трясця, наче хто найняв її за добрі гроші... Ех, літа, літа, пробуркотіли, наче голуби, а тепер болячки та старість нишпорять у тілі, мов злодійня у коморі. Аби ж знайшлись такі гаки у світі, щоб витягнути цю гидоту. Та сідай, хитруне, кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намізкував своєю головою?

Співчуття зіскочило, з щік Безбородька, натомість з я-вилися подив і образа:

—Приїхав, практично, провідати вас. Почув, що нездужаєте, от і заглянув до вас.

— Крути язиком, як лисиця хвостом,— засміявся і одразу ж поморщився од болю Саврадим Григорович.— Жінко, в тебе є щось у печі?

— Тільки дієтичне...

— От і давай цьому лису дієтичне.

— Як тобі не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?—гримнула жінка і, напівобернувшись, посміхнулася.— Ще чоловік через поріг не переступив...

— Бо чогось цьому чоловікові треба від старого. Він задарма поріг не переступить.— Засвітилось колишнє завзяття в погляді Саврадима.— Ну, в якому місці тебе припекло?

— Ет, після такого вітання потягло на шапкобрання,—' насурмонився Безбородько.— За таку шанобу і сам дістанеш хворобу. Та й бувайте здорові. Сусідський привіт вам.— Настовбурчив шапку на голові і зібрався йти.

— Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на старого! — здивувався і обурився Капустянський. Розсипаючи зерно і зриваючи гірчичники, він зіскочив з ліжка і обома руками всадив Безбородька на лаві.— Стара, став щось на стіл, бо, видать, Антін таки по-добросусідськи приїхав.

— Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщій лягай,— заойкала жінка.

— І не помислю! Це гості будуть сидіти, а я лежати? — почав одягатися Саврадим.

— То як же хворість одійде від тебе, непутящого? — сплеснула руками жінка.

— Трясе вона мене, буду й я її трясти! — посварився на когось кулаком.— Добре тобі, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сівби вже все підготував?

— Ет, і не питайте. Насіння не вистачає, худоба не того...

— У мене справи ніби кращі, та здоров'я витекло, наче вода...— Старий витер долонею піт і важко сів на стілець.— Мені б уже на печі або призьбі кахикати потроху, а не головувати. Журба поїдом їсть, що опинився на старості літ не на своєму місці.

"Чудило",— насмішкувато подумав Безбородько, а на обличчі виморщив співчуття і душевно заговорив:

— Бережіть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш і не прикупиш.

— А як його берегти, коли стільки роботи лежить на тобі?

— Воно таке діло. — Безбородько вдав, що він задумався, а потім сказав: — А може, Саврадиме Григоровичу, я міг би щось порадити вам?

— Радь, радь,послухаю.

— Е, які ви швидкі. — Безбородько багатозначно посварився пальцем на старого. — Ставте могорич, тоді скажу дещо, може, й зарадимо вашій біді.

— Я тобі не могорич, а цілу каністру поставлю, коли виручиш старого! — з надією, цікавістю і підозрою поглянув на крутія.

— А де вона, ця каністра? Вважайте, що вона вже моя! — засміявся Безбородько.

— Ну, не тягни, як багатого за печінки, говори вже!

— Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного пам'ятаєте?

— А хто його в районі не пам'ятає.

— От і агітуйте, щоб вій узявся за діло. Хай такни голова не ходить безробітним. Ви ж знаєте, який він господар? Це — кадр!

— Ти наче діло кажеш, — зрадів старий, а потім завагався: — А піде Марко на такий маленький колгосп?

— Це діло, вважайте, у ваших руках. Маркові зараз навіть ліпше мати невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає.