Правда і кривда - Стельмах Михайло

Цієї машинерії в Максима не водилось, а поткнутися до сусідів не дуже хотілось.

— Піп ж робитимем, діду? — Максим скривився усім обличчям і повів головою в бік коней. — Коли плаче людина — можна витримати, а коли плаче худоба — не витримує серце.

— Твої ще не плачуть.

Максим пропустив натяк повз вуха і вів своє:

— Щось дитяче є в кінському плачі. І кричать вони, мов діти. Я на батарею підвозив снаряди. Ну, під Львовом на світанку й накрили мене міною. Якраз, стерво, під копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як обрисувались і рвонулись вони в огненному стовпі, а потім так заголосили, закричали, що і я заплакав і, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обціловують мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що зараз маємо робити?

— Візьмемось, хлопче, за злодійське ремесло, може, воно трохи пособить нам, — понуро, але твердо відповів старий.

— Та що ви, діду, проти ночі говорите!? — вражено розвів руками Максим. — Все село знає, що ви ніде навіть билиночки не підняли чужої.

— Що правда, то правда, а зараз піду на таку ганьбу, бо інакше, виходить, не можна. — Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який мало не танцював, знайшовши собі такого спільника. — Не вибрикуй. І чуєш, не всякий крадіж є злодійством.

— Це вже щось нове навіть для мене, — аж рота роззявив Максим.

— Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловіка, що вкрав у бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От і виходить: не всяка крадіжка — злодійство. А ми з тобою не такі великі люди, то вкрадемо для коней сіна. Поїдеш зі мною чи побоїшся?

— І ви не жартуєте? — ще запитав з недовірою, а очі загорілись злодійським блиском.

— Не до жартів тепер.

— Тоді поїхали! Зараз же! — І хлопець кинувся одв'язувати виїзні коні.

— Де ж ви нагибали це сіно? — здивовано розгойдується на журавлиних ногах Петро Гайшук.

— Там, де ти рибу ловиш.

— Так це ж сіно вашого кума! — аж скрикнув Гайшук.

— А кум завжди збирає сіно, мов барвінок, не помилимось.

— Оце так, а не інакше! — Гайшук поліз рукою до потилиці, не знаючи, що робити: чи сміятись, чи обурюватись. — Можна сказати, по-родинному.

— Влітку по-родинному, так само як і взяли, одвеземо кумові сіно. Не хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?

— Хвалився. Йому не терпиться усім розказати, що має таку велику радість.

— Це добре, — відповів своїм думкам старий. Незабаром віз, розкидаючи болото і хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На ній темними птицями окреслювались кущі верболозу, а поміж ними тривожно билась і стогнала, мов поранений, невидима вода.

Мало не з-під копит коней з тріском і лопотінням вилетіла пара крижаків, їх одразу проковтнула вогкувата глибінь беззоряної ночі. І після цього захотілось летіти деревам, вони замахали своїми крилами, ронячи на землю пахощі вже напіврозповитих бруньок. Неспокійно цього року ішла весна по землі, і тривожно зустрічався з нею дід Євмен. Це тільки подумати: не до плуга, не до сівалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зібрався він. Навіть коли не впіймається, шила в мішку не втаїш, і що тоді подумають, заговорять про нього?! Ну, і хай говорять і судять по всьому району, а коні мають жити. І, щоб підбадьорити себе, він торкається рукою Максимового плеча.

Не первина тобі йти на таке непевне діло? Не первина, діду, вірно здогадуєтесь, — приємним голосом признається Максим, товстогубство не заважає чоловікові говорити співуче і чисто.

— І що ж ти крав?

— Ви краще спитайте, чого я не крав? — весело говорить конюх. — І овес із поля, і сіно та отаву з лугів, і зерно з-під машин та в коморах, і хліб з пекарні, і снопи з ожередів, тільки шампанського не тягнув з ресторанів, бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дурості поміщиків бавилися. А знав би — й до нього добрався б.

— Так ти спробуй.

— А що, коли коні алкоголіками стануть? — серйозно запитав Максим. —Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а коні — п'янюги. Не люблю я непорядків.

— Ну, а біб ти крав, Максиме?

— Який біб? — насторожився і обернувся до старого.

— Турецький.

— Турецький? Крав колись на городах.

— А в коморах?

— Ні. А хіба його коні люблять?

— Про коней не знаю, а деякі люди полюбляють.

— Американці найбільше. В них, видать, животи міцні, — хитро вивертається Максим.

— Ох, і збосотився ж ти, до самого краю збосотився, — з жалем сказав старий, а Максим весело хмикнув.

Десь біля півночі вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там урочисто підіймались поодинокі велетні дуби.

Максим поставив коні біля порома, під яким попискувала і клекотіла вода, і, щоб не вшелепатись, підійшов до невеликої клуні перевізника, в якій дід Олександр завжди літував. Недалеко від клуні, над крутояр'ям, стояло два гостроверхеньких стіжки сіна, господаровитий кум накосив їх у таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний вітерець підвівав стіжки знизу, і вони, окутані пахощами, здавалося, хотіли кудись летіти.

— Діду Олександре, де ви там, давайте перевозу! — голосно гукнув у браму Максим раз і вдруге, прислухався до відгомону, а потім сміливо пішов до коней, підвів їх під стіжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.

І тільки тепер старому Євмену стало не по собі, він мало не застогнав од болю і, щоб приглушити його, вилами зірвав шапку з стіжка і з силою кинув її на воза.

— Вкладай!

— Слухаюсь начальника! — весело обізвався Максим і заходився втоптувати сіно.

— Ох, і шибенної ти вдачі! — покосився на нього старий.

— Під вашим чуйним керівництвом! — гигикнув Максим, спритно орудуючи граблями.

Вони по-господарськи широко вклали і врублили сіно. Тепер Євмен пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душі в нього зараз не було ні гризоти, ні каяття, лише з голови не виходив образ Оксани, наче її дух витав біля цих стіжків.

— Ех, донечко люба, — зітхнув старий, коли заскрипіла, заколивалася хура.

— Ви щось сказали? — обізвався зверху Максим.

— І а нічого, їдь. — Він по-господарськи згріб натрушене сіно, піддав його до другого стіжка і притулився до нього руками.

Далеким густим повівом достиглого літа пахло потривожене сіно і насіння, а берег річки обзивався голосами його Івана і не його Оксани.

— Значить, не судьба. — Старий поклав граблі на плече й повернув услід за возом, на якому курникав якусь веселу пісеньку шибенної вдачі Максим. Йому, крученому, набагато легше живеться на світі, ніж серйозній людині.

Ще хура не під їхала до струмка, а коні почули свій порятунок — і стайня затряслась од ударів копит, гудіння цимбалин і дружного іржання.

— Чуєте? — переможно обізвався з хури Максим.

— Та чую.

З стайні занепокоєно вибіг Петро Гайшук.

— Показились коні. Скоріше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все гаразд обійшлося?

— Краще, ніж у Прометея! — клубком скотився з воза Максим.

— Жаль, що він без тебе орудував, — в'їв Максима Гайшук. — Удвох ви й богів обхитрили б.

— Склади в торбу свої дотепи і передай жінці на згадку про її достогибелі розумного чоловіка. Ох, і їсти ж захотілось після такого діла. В тебе сомини часом нема?

— Є шматочок для курохвата.

— Оце спасибі, порозкошую, мов кіт біля сала, — і Максим першим поніс сіно до стайні.

Наступного дня він побував і на Королевщині, і на ярмарку, сердечно зустрівся там з дідом Олександром, який чаркувався з ріднею і знайомими, привітав його з радістю, сам на дурничку випив чарку і хитромудре довідався, що старий нічого не знає про нічну пригоду. Це зовсім розвеселило чоловіка, і він з ярмарку мало не біг у село, щоб вдруге обернутись за дідовим сіном.

— Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо навіть до цього дійде, і за одну, і за дві хури буде однакова. Навіть, коли подумати, більша крадіжка вигідніша за меншу. У нас і за тисячу, і за сто тисяч однаково судять. — Максим тихцем викладав конюхам тонкощі законодавства.

— І звідки це все тобі відомо? — перебільшено здивувався Гайшук. — Чи ти закони вивчав, чи що?

— Не закони, а щілини в них, це інколи знадобиться, — не криючись, одказав Максим.

Пізнього вечора він знову поїхав з дідом Євменом на Королевщину, знову біля порома і клуні про всякий випадок гукав перевозу, а потім підвів коні до стіжка. І тільки з нього злетіла і вляглася на віз шапка, як від клуні почувся насмішкуватий, в'їдливий голос діда Олександра:

— Може, вам, робітнички, ще треба з одного помагача?

З несподіванки Максим пригнувся і хотів погнати коні, але в діда Євмена вирвались дурні слова:

— О, і кум мій прийшов до нас... Максим у розпачі застогнав і опустив голову: тікати було вже пізно. І зараз його добиває їдкий сміх старого:

— Дивись, навіть поночі пізнав кума! Добрі очі в когось позичили. — І кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов засніжене дерево, підходить до воза, здоровкається з кумом і допитує його: — Промишляєш, Євмене, моїм сіном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.

— Не візьму, куме, ніяк не візьму, — твердішає і аж переривається од болю й рішучості голос Євмена.

— Ти чого так загордився? — перебільшено дивується Олександр; проти Дибенка він здається велетнем. —Чого тобі по-чесному не поділитись виторгом? За роботу і фір манку візьміть, іцо треба, а дещицю й мені поверніть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю — за дочку п'ю з людьми. І з тобою хотів би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене

— Я себе, куме, більше зобижаю,— аж заклекотіло всередині Євмена — Моя честь дорожча за твої копички, але з горя проміняв її на сіио. І не смійся, не насміхайся, Олександре, наді мною, бо, їй-бо, ударю тебе.

— Оце так! За моє жито мене ж буде битої? — здивовано вигукнув кум і з усмішкою подивився на свій великий, мов довбня, кулак — Не сподівався такого від тебе!

— Мовчи, куме! — і Євмен відвів руку для удару

— Тю на тебе! — обурився Олександр.— Навкулачки захотілося біля мого добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?

.— Біда заставила, куме

— Та сам бачу, що не розкіш. Кажи! Коли старий Євмен розповів усю свою історію, кум тільки головою похитав:

— За цей крадіж я тобі не суддя. І я тримаюсь, куме, на тому, що і коні, і земля, і все-усе — це наше.