Смерть у Києві - Загребельний Павло
— Вчений не менш, ніж його товариш лікар Дуліб.
— Оце! — засоромлено крекнув Іваниця, бо поряд з ним ворушився паскудний книгоїд Силька, який відверто пирснув у кулак, коли князь сказав про вченість Іваницину.
— Але, — вів далі Долгорукий, — найперше, боярине, повинні ми мати згоду на шлюб від самої Манюні, бо насильства щодо неї ми не потерпимо, надто люблячи її. Далі згоду повинен висловити також Іваниця. Та перед цим ти маєш розповісти все про свій ковчег і про все, що ждатиме тут майбутнього твого зятя. Налий-но, чашнику, бояринові меду, хоч ніякий мед не зрівняється своїми солодощами для нього з його ковчегом. Здоров будь, боярине, і ти, мати, і ти, Манюню!
— Ковчег — це світ окремішний, — вихиливши кубок і подоюючи свою вузьку бороду, почав Кисличка. — В своїй безмежній доброті й величезнім милосерді Господь всемогутній відкрив мені в самий рік мого народження, що вибирає мене з-поміж усіх земних людей, щоб збудував я новий ковчег, як праведний Ной колись, і врятувався в ньому з усім живущим в годину нового потопу, який наслано буде вищою силою, коли настане сповнення часів. Сповнення ж це визначається лічбою літ, бо я народився в літо шість тисяч шістсоте, себто — дві шістки й два зеро, отож найпевніше чекати сповнення часу в літо, назначуване чотирма шістками, однак статися це може й раніше, через що я готувався вже в час пєреполовинєння, себто в літо шістдесят шість тридцять третє, хоч тоді ковчег мій не був готовий, в літо шістдесят шість сорок четверте стихії вже не лякали мене, бо встиг я зміцнити ковчег, хоч знову-таки не облаштував його зсередини, викінчивши лиш нижнє житло, тому й сподівався, що потопу не буде, бо заповідано мені, як і праведному Ноєві, збудувати в ковчегу нижнє, середнє і верхнє житло, що я встиг до літа шістдесят шість п'ятдесят п'ятого, яке добігло кінця і, може, веде за собою перший вал води, через що, князеньку, й не можу довго тебе приймати, бо в Святому Письмі не сказано, щоб брати до ковчега людей, там є лиш про скотину. Як про безсловесну твар не подбає чоловік, то хто ж подбає? Тому найперше влаштував я скотину, збудувавши нижнє житло і поставивши туди корів, коней, тоді закінчив житло середнє — для овець, птиці, собак, свині вільно ходять з нижнього й аж до верхнього жител, бо ця тварина сотворена Богом, щоб усюди простромлювати своє рило й розрівнювати нечистоти, які можуть збиратися десь з одного боку й перехняблювати ковчег. Все сотворив Господь на благо. Свиню, щоб розрівнювала нечистоти. Мишу, щоб прочищала свині писок, кота — щоб ганяв мишу, не даючи їй прогризти дірок у ковчезі. Навіть блощиця потрібна, щоб чоловік не спав і не забував про паруси й кормило.
— А тарган? — спитав князь. — Тарганів теж маєш у ковчезі?
— Таргани — то вказівники на хворощі людські. Поки є таргани, чоловік здоровий. Як вони змандровують — то знак, що до тебе підкрадаються хворощі.
— Збігається з твоєю наукою, лікарю? — примружився Долгорукий до Дуліба.
— Нове для мене.
— Тут все для тебе нове. Хіба що думка про потоп та про ковчег, яка існує споконвіку, але тільки в найкращих умах людських. Згода, боярине?
— Істинно, князеньку.
— Розкажи гостям київським, як будував свій ковчег. Бо я хоч і не знаю, та здогадуюся, а вони й здогадатися не можуть.
— Будування було тяжке. І не тим тяжке, що тяжке, а тим, що невідоме. В Святому Письмі сказано праведному Ноєві: збудуй ковчег з дерева гофер. А що то за дерево? Чи в нас воно росте і під яким найменням? Сосна, кедр ліванський, дуб васанський? Думав я довго, намірявся складати ковчег, як складається бочка: соснові клепки, дубове дно. Та згадав про стихії, про бурі, про гідру й левіафана в морській пучині — хіба ж витримає сосна? Як подумати, то нема дерева над дуб, ось і почав я вибирати дуби в себе та міняти в інших бояр за свої сосни, та ялини, та берези. Звів усі ліси, ледве й вистачило деревини, бо люд, роззухвалений і зледачілий, неспроможен осягнути Господніх накреслень, всіляко заважав мені, бувало, що ліси палено навмисне, деревину втеплювано в ріках і озерах, бо ж відомо, що дуб тоне в воді.
— То й ковчег твій утоне? — вдавано злякався Долгорукий.
— Це вже не дуб, не деревина мертва, а ковчег. Видовбай ночви з дуба, а чи корсту, або човна, пусти на воду — попливе? Попливе. Так і ковчег. Але люд. шкодив усіляке і в несвідомості й темряві заважав мені довершити заповідане Богом діло. Коли звелів я засіяти всі поля льоном, щоб виткати паруси для ковчега, поля пролежали без насіння, бо хтось намовив люд не орати і не сіяти.
Коли заохочував ловити для ковчега по парі диких звірів, або ж не знаходилося охочих, або ж тягли мені самих вовків та тхорів, які засмерділи ковчег і передушили всю птицю. Люд погряз у гріховності, в обжиранні й обпиванні, в розпусті. Коли я збирав їх і казав їм про готування до плавби, може, й вічної, про своє високе покликання й про печать Божу, яка спочила на мені, вони сміялися, а деякі доходили й до того, що збурювали проти мене всіх тихих і слухняних. Пробували підпалити ковчег, захопити його. Однак передбачливість врятувала мене, бо я обсмолив ковчег лише зсередини, а зовні, щоб не розсихалося дерево, велів щоліта обливати його безперервно водою, яку возили з озера бочками. Самий же ковчег збудував так, що ніхто на цілім світі, окрім мене самого, не зможе втрапити тут, всі переходи зачиняються, в кінці кожного переходу міцні дубові двері беруться на дубовий засув, на кожний справжній перехід припадає по кілька несправжніх, які не ведуть нікуди і в яких, коли забіжить якийсь сторонній чоловік, може лишитися там навіки.
— Лякаєш, воєводо? — Долгорукий кивнув чашнику, щоб підливав до кубків. — Хто ж до тебе в зяті піде, коли тут такі жахи?
— Скотина в ковчезі влаштована за Божими вказівками. Все тут для неї. Чисті стайні, просторість, доволі корму.
— Не поставиш же зятя до коней або до корів.
— Тут, князеньку, не зятювати треба, а доглядати за худобиною, годити всьому живому, бо й навіщо живе чоловік на світі і щодня вопрошає: "Вияви, Господи, кінець мій і міру днів моїх".
— Легко тобі, боярине, годити худобі безсловесній, а князеві доводиться служити людям.
— То люди тобі служать, князеньку.
— Так здається, коли дивишся збоку. А я князюю вже більше, ніж ти вибудовуєш свій ковчег. Теж щось намагаюся вибудувати. Тільки не таке, як у тебе. В мене воно — для людей.
— А в мене — для спасіння.
— Кого ж спасаєш? Себе? Тоді відпусти звідси Манюню і спасайся собі. Бо, мабуть, Іваниця не зостанеться в твоїм ковчезі.
— Щоб у ковчезі, то й ні, — сказав Іваниця, — а коло Манюні то й зостався б.
— І мене б кинув? — спитав Дуліб.
— Оце ж, — зітхнув безрадно Іваниця.
— А що скаже Манюня? — повернувся до дівчини Долгорукий. І всі завмерли, бо всім хотілося почути голос тієї, що була мов сама жіночність, ніби втілення найпотаємніших марень чоловічих.
— Я не знаю, — прошепотіла дівчина, але шепіт її пролунав мов крик плоті, мов срібна сурма гріху, кожному захотілося вчинити якесь безрозсудство, але всі позирали на князя Юрія, а ще більше на князя Андрія, бо хто й не знав, то здогадувався, що Андрій всупереч батькові стоїть на боці боярина Кислички.
— Не знаєш, а знати вже б пора, — тихо, але так, що всі почули, мовив князь Юрій і обійняв дівчину за стан, напівжартома, грайливо і водночас достатньо міцно, щоб відчути під рукою могутнє її тіло, а вона б мала відчути невтримне пожадання в кожному пальці князевому.
Боярин Кисличка перестрашено дивився на це, він аж нахилився вперед, мало не лягав на стіл, мовби не вірив власним очам і хотів ще раз упевнитися, що то княжа рука блукає по тілу його доньки, його недоторканої Манюні, погладжує їй бік, легко поковзує знизу по персах, лягає на…
— Князю Юрію! — неголосно сказав Андрій, намагаючись відвернути неминуче. — Отче!
— Князеньку! — й собі жалібно поскімлив боярин Кисличка.
Долгорукий вдав, ніби не почув синового звертання, кивнув чашнику:
— Налий-но бояринові, бо він хоче випити за моє здоров'я.
Чашник підсунув Кисличці повний кубок.
— Пий, боярине, — заохотив його Долгорукий. — Не часто дається тобі така нагода. А то ж ще як заллє тут усе твій потоп, то вже мене й не побачиш. Пий!
Сам тим часом блукав рукою в таких місцях, куди ніхто не наважувався й поглянути. Князь Андрій, зневірившись у можливості стримати батька, очима самими показав княжні Ользі, щоб вона пішла звідси й не дивилася на сором великого князя, однак дівчина, почервонівши від упертості й сорому, зосталася сидіти, слушно розміркувавши, що підвестися й піти було б для неї ще ганебніше, ніж лишатися тут, до того ж не знала, куди могла б піти в цьому заплутаному ковчезі. Допомогти ж Ользі ніхто не міг, бо всі невідривно стежили за тим, що відбувається між Долгоруким, Манюнею і боярином Кисличкою.
— То вип'єш, боярине? — вже розпалюючись гнівом, поспитав Юрій.
— Здоровий будь, князю, — покірливо промовив Кисличка і, розхлюпуючи вино по бороді й по хутру, став пити.
Та не встиг вихилити кубок, як чашник, підкоряючись киванню Долгорукого, підлив йому знову, а князь вільною рукою підніс свою чашу з просяним пивом:
— Тепер давай, боярине, вип'ємо за твоє здоров'я.
— Кня… — забелькотав Кисличка, — князюсіньку…
— То п'єш чи не п'єш?
Знову розливав і розхлюпував трунок сухоребрий боярин, але й після того невідривно стежив він за безсоромною князівською рукою, несп'яніло благав очима підтримки в князя Андрія, але підтримка прийшла зовсім від іншого чоловіка, від якого навряд чи хто й ждав.
З Іваницею коїлося щось страшне. Почалося вже тоді, як його жартома зробили женихом Манюниним, вибухнуло з непогамовною силою, коли зачув Манюнин голос, і вже зовсім ошалів, побачивши, як безсоромно мандрує по Манюниному тілу князівська рука. Ще стримував його спокій Дулібів, ще колотилися в ньому якісь уривки спогадів, видінь, слів, чиїсь поцілунки, обійми, бачив босі Ойчині ноги на примерзлій траві, перехоплювало віддих від нездійсненного, від неможливого, від того, чому не дано повторитися.
Ідеш і не вертаєшся. Зустрічаєш і розлучаєшся навіки. Ойка сказала: "Коли вернешся в Київ, тоді…" А чи сподівався він вернутися? Ніколи не сподіваєшся і ніколи не вертаєшся.
