Смерть у Києві - Загребельний Павло
Та й що тобі до того?
— Тоді б не осквернили мені ковчега.
— Хіба сам не оскверняв многожди з бояринею своєю! Та, мабуть, і дівок сюди водив. Хвалився ж заплутаними переходами, які лиш сам знаєш! Ховав дівок?
— Свят, свят, свят, князеньку! Гріх подумати!
— Ну, а ті гріха тобі не зроблять. А коли й зроблять що, то хіба воїна для мене!
Тим часом виводили дружинники коней, витягали сани, похід лаштувався далі, боярин Кисличка відчаєно позирав на скорі приготування, мабуть, лякаючись лишатися в ковчезі наодинці з молодими, від яких не знав, чого сподіватися, тому сподівався найгіршого.
Дуліб ще й досі не вірив у справжність того, що сталося там, нагорі, хотілося йому, щоб усе обернулося на жарт, але Іваниці не було, вже підвели лікареві його коня, вже всі посідали, він теж мав сісти і їхати далі поруч з Долгоруким, який позирав на Дуліба з нетерпінням і деякою злістю.
— Не можу лишити товариша, князю, — сказав Дуліб. — Дозволь підожду його. Наздоженемо тебе згодом.
— Здається мені, не згадав він свого товариша, коли біг до дівки, — Долгорукий чимдуж намагався не виказати свого гніву, ховав його за насмішкуватістю.
— В такому ділі нікого не згадують.
— Знаєш по собі?
— Повинен знати. Я ж бо лікар.
— То ось, лікарю. Поїдеш зі мною. Бо вибрався в цю дорогу заради тебе. А той, коли схоче, наздожене сам. Слід покаже, куди має бігти. Вовки його не візьмуть, ніякий звір такого не загризе — не лякайся.
— Терпеливий ти, князю.
— Довго князюю — тому й терпеливий.
– І великодушний, кажу без лестощів.
— Міряєш мене на справах дрібних. Чи ж слід тут аж про великодушність?
— Жінки — то не дрібне. В них солодкий сот вічності.
– І про це знаєш?
— Я ж бо лікар, князю. Ще сказано про них у книгах: "Вся слава дщере цареви внутрь",
— То ж про царських дочок.
— А всі жінки з роду царського. Народжують І царів, і королів, і князів.
— Хочеш мене виправдати, лікарю?
— Зрозуміти хочу.
— З жінками завжди втрачаєш глузд. Є з них щось од диявола. Недарма кажуть, що коли Бог узявся сотворити жінку, то сотворив у ній живіт, утробу і все солодке та приємне, що ж до голови, то не захотів братися за це діло і віддав його сатані. Відтоді щоразу темрява поражає розум у чоловіка, коли той наближається до жінки.
Дуліб мовчав, бо хіба ж не затьмарився йому колись розум від самого тільки голосу Маріїного, від її погляду, від пахощів її тіла? Не міг виступати суддею ні князевим, ні свого баламутного товариша Іваниці.
Вони вже їхали поряд і не озиралися назад, на незграбний, безглуздий ковчег, ніхто не озирався. Вацьо, вловлюючи загальний настрій, завів пісню: "Ой раненько наш князь устав, ой устав, устав, три свічі зсукав; при одній свічі личенько вмивав, при другій свічі шатоньки вбирав, при третій свічі коника сідлав".
Пісня непомітно перейшла в іншу, нову, але знов про князя, якого люблять, кому дарують його захоплення, яким милуються: "На нім шапочка, як мак дрібненька. На цім сорочечка, як сніг біленька, як лист тоненька. Де ж вона прана? В краю Дунаю. Де вона кручена? В коня в копитах. Де вона сушена? В тура на розі".
— Пісня не про мене, — сказав Долгорукий. — Про мого отця Мономаха. Два тури метали його на рогах разом з конем. Слав на Дунай свої полки супроти всемогутніх ромеїв. Був князь великий і славний. І великодушний теж. Хоч знаєш, мабуть, лікарю, як убив він полонених половецьких ханів, зламавши слово, або як винищив люд у взятому Мінську, не лишивши там ні чоловіка, ні жінки, ні дитини. Непроста це річ — князівська великодушність, лікарю.
— Справді, непроста, — відгукнувся Дуліб. — Чиниш діла добрі і водночас із спокійним серцем спостерігаєш, як боярин Кисличка обдирає своїх людей, доводить їх до згуби, та й не самих людей, а всі землі свої. І для чого? Для химери!
— Коли не стачає мудреців, доводиться вдовольнятися шаленцями, лікарю. Опріч того, є сила, не підвладна нікому. Сила та — Бог. Зачепиш боярина Кисличку, зачепиш і мого сина Андрія, і всіх єпископів, і митрополита київського, зачепиш самого Бога. А князеві треба жити в мирі з усіма силами. Порушиш бодай одну якусь — і все порушиться.
Дуліб промовчав, хоч кортіло йому спитати: "Невже ж непорушність держави і міцність її доконче вимагають ще й отакої безплідної, сплюндрованої землі, як у боярина Кислички, вимагають знедолення людей, їхньої бідності, убогості, їхніх смертей від голоду й нестатків? І навіщо тоді така держава, кому вона потрібна?"
Ще довго їхали вони серед знищених лісів, по знівеченій землі, і тільки єдиною думкою втішався Дуліб: що ніколи не вернеться він у ці жалюгідні переліски, на ці пісні глини й піски, в цю суцільну безнадію. Однак знав вельми добре: ніщо не зникає лиш від того, що ти не повертаєшся туди ще раз. І від того ставало йому сумно на серці і сум побільшувався ще й через втрату Іваниці. Як поведеться той далі, що учинить? Кинув виклик самому князеві, сміливо переступив грань, яка відділяла його, простого чоловіка, від світу вищого, подолав, як сказав би краківський канонік Матвій, impendimentum conditionis, себто перешкоду становища, знехтував сором'язливістю невісти, переступив усі заповіді, а що ж далі? Можна б звинуватити, що забув про свій обов'язок, але перед ким сповняли вони обов'язок? Відірвалися від одного князя, не притулилися до другого, бо приїхали до нього ворогами. Виїхали з одної землі, в цій землі не стали та й не могли стати її синами. Лиха доля заблуканих, відірваних від рідної ріднизни, судилася їм самотність безнадійна й холодна, як безмежні снігові поля, може, через те Іваниця й кинувся на ту теплу й вабливу безмірно дівку, що сподівався сховати в ній усі свої тривоги, страхи і непевності?
Ночувати довелося їм у лісі, бо завидна не доїхали ні до якої оселі, й ніхто не знав, чи поблизу щось може трапитися. Дружинники, нарубавши гілля, зробили такий-сякий прихисток для княжни, обвішали його килимами, запалили коло входу вогнище, і вже для Ольги був нічліг хоч і в диму, але й у теплі. Князям та Дулібові так само поставлено було курінь з ялинових лап, не так теплий, як задимлений, всі ж покотом полягали коло великих вогнищ, підставляючи до вогню то один, то другий бік, по змозі рятуючись від шкулького морозу.
Дуліб не спав, перекидався, стримував зітхання, думалося йому то про Іваницю, то про самого себе, то про князя Івана, прозваного Берладником, якого Дуліб ніколи не бачив, але чув про нього багато ще в Кракові, бо той Берладник доводився небожем Марії, виступив проти брата її, князя Володимирка Галицького, хотів захопити Галич…
Все почалося з того, що київський князь Всеволод Ольгович розбив Володимирка й примусив того заплатити йому "за труд" 1400 гривен. Володимирко всіляко хитрував, пускався на довгі перемови з Всеволодом, але скінчилося все отим страхітливим викупом. З галицького князя сміялися: "Спершу багато говорив, а тоді ще більше заплатив". Галичани, яких князь обібрав дощенту, видираючи навіть сережки з вух у жінок, не могли простити Володимирку такого приниження і, влучивши нагоду, коли він з дружиною виїхав на лови в гори, прикликали до себе на княжіння Володимиркового небожа, князя Звенигородського Івана Ростиславовича. За віщось вони полюбили того Івана, раз наважилися на такий учинок. Володимирко, довідавшись од вірних людей про зраду своїх підлеглих, кинувся до Галича, але князь Іван запекло боронився три тижні, сміливо виїздив з города, відбивав приступи Володимиркової дружини, та одного разу, захопившись занадто переслідуванням супротивників, був відрізаний від Галича і мав би загинути, однак пробився крізь полк Володимирків і, не маючи тепер куди податися, на якийсь час зник безслідно, чи то загинув, чи то став мандрівним безземельним князем, аж згодом об'явився в Берладі й у Малому Галичі на Дунаї, став збирати коло себе всіх утеклих, знедолених, відчайдушних, назбирав кілька тисяч вигонців, посадовив їх на човни, яких мали чи сотню, чи й тисячу цілу, і так попливли по Дунаю, по морю, а там Дніпром дійшли до Хортиці, бродами й протолоччю, через пороги дісталися вище, поминули Київ, добулися аж до Смоленська, де князь Іван полишив свою молоду жону з сином, також Іваном, і пішов з своїми берладниками, як звано їх повсюди, служити то одному князеві, то другому, але в Київ іти не захотів чомусь, хоч і ворогував великий князь київський з його ворогом Володимирком. Цього збагнути Дуліб не міг ніяк. Та, власне, хіба мало незбагненних речей зустрів він у цій землі, починаючи хоч би з поведінки самого Долгорукого?
— Не спиш, лікарю? — почувся з задимленої темряви голос Долгорукого.
— Не сплю. Думаю. Про тебе думаю, князю.
— Хочеш знати, чом не розправився з тобою за твоє неправедне звинувачення мене в убивстві, бо й сам скоро переконаєшся до кінця, що неправедне й тяжко образливе?
— Чому не вбив нас, хочеш сказати?
— Не вбиваю людей. Затям собі. Крові нічиєї не хочу. А ув'язнити, сховати навіки від світу міг би. Знаєш, мабуть, як великий Ярослав брата свого Судислава посадив у поруб і тримав аж до своєї смерті.
— Чом же не кинув нас у поруб?
— Над усе ставлю розум у людині. Сильку он теж мав би в залізо закувати за неправду, а не можу. Бо це вже мовби й не чоловік собі, а хранилище розгалужених знань, які багатьом і не снились. Так і в тобі, подумав я, зібрано велику мудрість лікарську. Сховати тебе від світу — однаково що вбити всіх, кого можеш вилікувати, кому поможеш, в кого вселиш надію. Люди не завжди вміють побачити справжню цінність того чи іншого, так само не відкривається всім справжня велич.
— А я думав, князю, що ти гнучкий, як Ізяслав. Бо всі князі мені видавалися людьми гнучкими насамперед.
– Ізяслав гнучкий, бо хоче втриматися в Києві. А мені гнучкість ні до чого. Ще скажу тобі: Ізяслав не вміє ждати. Я ж умію. Терплячий. Переконатися міг ти вже не раз. Навіть з цими дівками переконався. Вже другу дівку в мене з-під носа забираєте. Одну відбили, не пустили до мене, другу й зовсім забрали, повели на покладини відверто. Хто б стерпів таке? А я терплю.
— Але не спиш — отже, караєшся чи шкодуєш?
— Не сплю, бо багато дум маю. Про це ще поговоримо в свій час. Давай спати, лікарю.
Він, видно, справді незабаром заснув, бо дихав рівно й тихо, як і син його Андрій, а Дуліб ще довго перевертався з боку на бік, то занурюючись у дрімоту, то знов випручуючись зі сну і мляво перебираючи думки в голові.
