Смерть у Києві - Загребельний Павло

— Стільки мерзнути, щоб опинитися в цього сухореброго.

— Ге, вацьо, — потер руки княжий розтоптувач чобіт, — побачиш, яка в боярина Манюня.

— Хто така? — враз пожвавішав Іваниця.

Але не час був на розповідання, бо вже Долгорукий вступив до ковчега, а за ним, не відстаючи, пішли князь Андрій і Ольга, Дуліб та Іваниця, подалися всі, повели навіть коней, чим здивували Дуліба та Іваницю ще дужче, хоч здавалося, вже нічим тут не здивував би чоловіка після всього баченого.

Йшли в темних вузьких переходах, смердючих і задушливих, бралися кудись угору, не стрічали жодної живої істоти, хоч чулося безліч якихось звуків у нутровищах ковчега: тупотіння, зітхання, вовтузіння, хрюкання, мукання, іржання.

Людина була тут пригнічена колоддям. Хоч цей ковчег будувався для людей і все тут мало їм слугувати, враження складалося таке, ніби споруду задумано лише для неподільного торжества дерева в ній, оцієї мертвої, важкої, як камінь, німотної дубини. Колоди кладено рівнолегло, ставлено прямовисно, навскіс, навперехрест, відповідно до цього і переходи в нутровищах ковчега мали вигляд і розмір неоднаковий, вражали таємничою поплутаністю або непотрібністю, там були глухі закутки:, тупики, чорні провали, пастки, в яких ти міг щезнути навіки.

Суха постать бояринова в хисткому світлі свічки, вогник якої Кисличка щоразу прикривав долонею, химерно розламувалася, розпадалася, розшматовувалася, то падаючи всім під ноги, то припліскуючись до бічних стін, то з кажанячою безшелесністю метаючись над головами.

— Довго ще? — нетерпляче питав Долгорукий.

— Ось уже, ось уже, князеньку, — відказував Кисличка, трохи піднімав свічку, вмить кидаючи пошматовану свою тінь усім під ноги, а потім возносячи її до отого диявольського шамотання над головами одним лиш похиленням червонястого кволого вогника.

Нарешті опинився у просторій будові, що скидалася на гридницю, мала столи й стільці, освітлювалася товстими восковими свічками, хоч світло не могло пробитися крізь дим від вогнища, яке горіло посеред помешкання, розкладене в просторому кам'яному гнізді якраз навпроти великого отвору в дерев'яній стелі, оббитій у тому місці міддю, видно, щоб уберегти від іскор. Крізь отвір знадвору намагався прорватися досередини мороз, але теплі хвилі диму щоразу відбивали його натиск, і в гридниці було тепло і, можна б сказати, затишно, надто коли ти вже не тиждень і не два вештався по бездоріжжю серед закляклих від лютої зими пущ.

— Ой гості ж дорогії! — зітхав не знати чи радісно, чи болісно боярин Кисличка. — Ох, князеньку, чи й сподівався ж я побачитися ще перед настанням великого й неминучого.

— Ждеш, боярине?

— З дня на день, князеньку. Лічби вказують. Десь уже йде хвиля. Не докотилася до нашої землі, бо далеко. Починається в краях теплих. Тоді йде сюди. Для цього треба не день і не місяць. Але прийде. Докотиться.

— Привіз я тут ученого лікаря з Києва. Хоче послухати тебе, боярине.

— З радістю, князеньку. Жалко мені всіх на світі. Плачу вдень і вночі над душами, сумую тяжко, що не відкрилося нікому більше на землі, але й возношу хвалу Господу за велику благість до мене, грішного. Бо сподобився я найвищої милості, відкрито мені все прийдешнє, взнав я сповнення часів і призначення своє на землі.

— Бояриня здорова? — незважаючи на бояринові бурмотіння, буденно поспитав Долгорукий.

— Здорова.

— А Манюня?

— Радість моя теж здорова, дяка Всевишньому.

— Худоба?

— Худоба тілиста й спокійна. Олені ж і лосі поздихали. Зайців спробував тримати, поздихали теж. Вовченят малих вигодував, як підросли, то стали вити так страшно, що довелося випустити.

— Шкури б обідрав хоч. Хутром лавки вкрив. Вовче хутро міцне, не витирається.

— Не можу переобтяжувати ковчег. Стежу пильно, щоб виважено все було, як належиться для плавби.

— Не розламується ще твій ковчег?

— На водах не розламається. Коли ж не діждуся ще й нині сповнення, то на літо звелю робити прокоп від озера, підведу воду під днище, бо вагою власною ковчег розплющується, як важкий чоловік своїм тілом роздавлює сам себе, починаючи з ніг і з утроби.

– їжі, як завжди, не в достатку?

— На потребу лиш.

— Питва не з'явилося?

— Вода, князю. Хто готується до плавання, повинен вдовольнятися водою самою.

— Не біда: привезли все своє. Бо мої люди звикли і їсти досхочу. Як сказав апостол: "Нехай ніхто не судить вас за їжу чи питво чи за який-небудь празник: се тінь того, що настане". Твоє ж майбутнє так само пісне заповідається, як і нинішнє.

— В плавбі прийдешній, князеньку, сподіваюся найвищих утіх і щастя.

— А ми й тут візьмемо, що зможемо взяти!

Долгорукий ляснув у долоні, отроки кинулися зсовувати столи, носити припаси, готувати учту.

— Клич бояриню та Манюню.

— Чи слід, князеньку? Мають доволі роботи. Треба порати худобу, порядкувати по ковчегу. І сам не покладаю рук, відірвався від роботи задля тебе й твоїх.

— Взяв би помічників.

— Знаєш же: не можу. Не велено Господом. Маю сповнити всі приписи, інакше не порятуюся.

— То клич своїх. Не сядуть мої люди без них за стіл. Знай мій звичай так само, як я твій.

Боярин зник у темних переходах. Долгорукий поглянув на Дуліба.

— То що, лікарю?

— Небезпечний і шкідливий шаленець.

— Чому ж небезпечний? Має Бога в серці й мету в житті. Присвятив себе будуванню ковчега, життя на землі вважає тимчасовим, зготовляється до плавби, бо лиш у плаванні все. Як подумати, то воно, може, й правда: всі ми тимчасові на сім світі, а на тім світі плаватимемо або ж у морі Божого милосердя, або в казанах з розтопленою смолою. Та й що робить людство?.. Чи не ковчеги воно вибудовує, називаючи їх так або сяк?

Кисличка повернувся не скоро. Йшов попереду, за ним сунулася огрядна, пишна бояриня, зодягнена, можна сказати, бідно, але чисто, мала руки міцні, натруджені, видно, була з простого роду, взята боярином не для розкошів, а для безнастанної праці, для клятих трудів, для безсонних ночей. Третьою, як вгадали водночас Дуліб та Іваниця, йшла Манюня, донька Кисличчина, білотіла, свіжа й гожа, аж диво брало, щоб у такого засушеного чорта вродилося таке дитя та ще й виросло в смороді та мороці забитого наглухо ковчега, зберегло красу й ніжність, попри тяжку працю, від якої, це ж ясно, боярин не міг її звільнити, бо не мав тут нікого, крім дружини, самого себе та доньки.

Манюня теж не мала на собі ошатного вбрання, але того ніхто не запримітив, бо в цій дівчині так багато було всього суто жіночого, з такою щедрістю вилила природа на неї свої розкоші, що чоловіки тільки зітхнули, забачивши таке диво, а княжна Ольга не втерпіла, підбігла до Манюні, обняла її, вигукнула:

— Ти Манюня? А я Ольга.

— Це княжна, Манюню, — поважно мовив боярин Кисличка. — Поцілуй їй руку.

Але Ольга сама цмокнула Манюню в щоку, не давши своєї руки, а кожен з чоловіків з жалем подумав, чом він не опинився на місці княжни і чом йому не судилося доторкнутися губами до отої ніжної щічки.

— Оце! — зітхнув Іваниця так голосно, що всі звернули на нього увагу, Долгорукий засміявся, князь Андрій лукаво посварився пальцем, а Манюня, мабуть, почервоніла, хоч навряд чи хто міг це запримітити в напівпітьмі й задимленості боярського ковчега.

Сіли за столи, боярин Кисличка по праву руку від Долгорукого, Манюня ліворуч од великого князя, між Дулібом і князем Андрієм була бояриня, мовчазна й зніяковіла від таких високих гостей.

Чашник розлив пиво й мед, звернувся до Юрія:

— Дозволь, князю, слово?

— Дозволяю, але знай, про що треба мовити.

— Знаю, князю.

— Не про мене.

— Відаю.

– І не про коней.

— Згода, князю.

— Тоді починай.

— Був якось сліпий. Бо всі ми так чи інакше сліпі на цій землі. То ось був сліпий, який не приховував своєї невидющості. Був у того сліпого й син. Ось пішов кудись син, а сліпий сидить і жде. Приходить син, сліпий його й питає: "Де був?" — "Молока ходив пити". — "Яке воно?" — "А я вже й забув, що то таке — біле". — "Таке, як гусак". — "А гусак же який?" — "Такий, як мій лікоть". Сліпий помацав синів лікоть: "Тепер знаю, яке молоко". Тож вип'ємо за Манюню, в якої лікті справді як молоко. Будь здоровий і ти, князю, коло такої дівчини, як Манюня Кисличчина.

— Будь здоров, князю, коло Манюні.

— Здорова будь, Манюню!

— Здоров будь, князю.

Кубки вихилено під розвеселені вигуки, налито ще раз і випито ще раз, коли ж заїли всі як слід, Долгорукий витер вуса, гукнув:

— Тепер нашу пісню про Манюню!

І Вацьо, підскочивши, змахнув руками, щосили "гейкнув", заводячи пісню, а всі відразу підхопили, виповнивши по вінця ковчежну гридницю потужними чоловічими голосами.

Гей, боярський двір — море,

Гей, Кисличчин двір — море!

Що крутії береги його — тесаний терем,

Що буйнії вітри — сторожа вірная.

А в нього на морі білорибиця —

Манюня Кисличківна!

Ловили ловці,

Ловці-молодці,

Ті ж ловці — неудальці:

Неводи в них не шовковії,

А гачечки в них не срібнії.

— Жартуни й веселуни твої люди, князеньку, — зіщулено зазирнув у очі Долгорукому Кисличка, коли закінчилася пісня.

— Перед потопом, боярине, — розвів руками Долгорукий і враз гаркнув: — Манюню цілу…

І вліпив Манюні в щоку поцілунок, смачний, молодечий, аж виляски пішли, а отроки проревли триразово:

— Манюню цілували, Манюню цілували, Манюню цілували!

Після чого Юрій поцілував дівчину ще й у губи, ввігнавши її в такий сором, що втекла б за-за столу, якби князь не притримав.

— Зятя треба тобі, боярине, — озвався князь Андрій. — У заповідях Божих для Ноя сказано ж, щоб узяв він у ковчег рід свій і жон синів своїх. Ти ж синів не маєш, а тільки дочку. То повинен знайти зятя для себе.

— Треба, а важко, — зітхнув Кисличка. — Між моїх людей нема достойного, а із сторони як візьмеш? Не можу кинути ковчег, щоб шукати. Пустити сюди не можу нікого теж.

— Привезли тобі для вибору он скільки молодців, — сказав Долгорукий. — Навіть з Києва маємо.

Іваниця засовався на лавці, неспроможен приховати вдоволення. Пам'ятав про Ойку, не міг викинути її з серця, та коло Манюні вмирали всі згадки, відступали пристрасті, потьмарювалися сподівання, здатен був дивитися лиш на неї, плавати в щедротах її вроди, насолоджуючись і вдовольняючись самою уявою, як смакував своїм майбутнім плаванням серед вод насланого на землю нового потопу батько Манюнин боярин Кисличка.

— Не відаю, чи ж згодився б київський наш гість, — обережно почав був Кисличка, на що Іваниця мало не гукнув: "Згоден!", — але Долгорукий вчасно випередив його, помахом руки пригасив запал Іваниці.

— Зветься Іваниця, — сказав князь Юрій.