Смерть у Києві - Загребельний Павло
Час не владен над ними, вони живуть поза часом і всупереч йому.
Такою подією мала стати смерть боярина Степана Кучки, смерть випадкова, небажана, безглузда, як уся поведінка і все життя цього боярина; найтяжче ж у цьому ділі було те, що відтоді Долгорукого, якому не могли дорікнути ні за одне вбивство, вперто почали називати вбивцею боярина Кучки, а раз так, то й взагалі князем-убивцею.
Того літа Юрій ішов на Київ. Великим князем сидів там його старший брат Мстислав. Він кликав Юрія на закладини князівського монастиря святого Феодора, але Долгорукий не відгукнувся на запросини, бо перед цим ходив Мстислав з братами й синами на кривичів, полонив полоцьких князів з княгинями й дітьми. Юрій відмовляв Мстислава від того походу проти своїх же братів по крові, але великий князь, який заповзявся звоювати Полоцьке князівство для свого сина Ізяслава, не послухав, ще й домагався, щоб Долгорукий зі своєю дружиною також ішов на підмогу киянам. Тепер Мстислав, як стало відомо Юрієві, навіщось відправив полоцьких князів заложниками аж до ромейського імператора, чого вже й зовсім не водилося ніколи в руській землі. Тому ростовський князь ішов до Києва, щоб побесідувати з старшим братом, нагадати йому про високий обов'язок і високу честь Мономаховичів, про які той почав забувати, нагадати, до речі, ще й про те, що в перші роки утисків і немудрого керівництва завжди пожинається те, що посіяне в останні роки свободи й мудрості, натякаючи відверто на покійного Мономаха і на Мстислава, що сів у Києві, спираючись тільки на свої літа, на старшинство над братами, і не маючи більше, як виказують його дії, ніякого опертя за собою. Ще була одна вельми поважна причина, задля якої Долгорукий вибрався в далеку путь. Князь з роду Ольговичів, Всеволод, знехтувавши родом і старшинством, напав на свого стрия Ярослава, князя Чернігівського, вигнав його з Чернігова і сам сів на князювання, коли ж Ярослав звернувся за поміччю до Мстислава, з яким цілували колись хреста на взаємну допомогу, то Мстислав, не маючи охоти зачіпатися з зухвалим Всеволодом, відступився від свого хресного цінування, чого не міг потім простити собі до кінця життя, оплакуючи свій негідний вчинок. Але вже сталося, і Ярослав, вигнаний з Чернігова, старий й немічний, вимушений був сховатися в далекому Муромі. Тепер лежав тяжко хворий, може, й при смерті, через що Юрій вважав за необхідне заступитися за старого перед великим князем і, коли що, то й намовити його йти на забіяцького Всеволода, щоб вигнати його з Чернігова.
Боярин Кучка, далекий від державних клопотів і дум, зустрів князя своїм звичаєм — насмішкувато й зневажливо; знову хвалився своїм багатством і міцним сидінням на своїй землі, хвалився красунею донькою Улитою, що вже досягла віку шлюбного, синами Петром і Якимом, котрим сповнилося по дванадцять літ; так що коли б це були якісь злиденні боярчуки, то князь міг би забрати їх до своєї дружини, але Кучковичі ніколи не служили нікому й не служитимуть.
— Не зарікайся, — сказав Долгорукий. — Ніхто з нас не знає, як повернеться життя. Все в руці Божій.
— Ось у цій руці! — показав Кучка величезний кулак, оброслий рудявою шерстю. — Допоки чоловік має землю і все на ній, ніхто над ним не влад єн, сам Господь Бог і той вклоняється перед таким чоловіком. Що мені? Маю поля, пущі, повно звіра в лісах. Соболі, горностаї, куниці, білки, лосі, бобри — все моє! Мої землі, мої води, мої звірі!
— Кажеш, твої звірі? Що ж — з бояринею ти їх сплодив, чи як?
— З бояринею сплодив дочку Улиту та синів Петра і Якима. Боярині нема, вмерла, царство їй небесне. Звірі ж мої, бо на моїй землі, і не переводяться й ніколи не переведуться.
— Хіба не полюєш на них?
— Полюю сам, а більше нікому не дозволено. Упіймали мої люди якось сусіда. Хоч і боярин, а чоловік без значення, бо землі з долоню! Вполював він зайця в моїх лісах. Приведено того сусіда до мене з зайцем. Він, себто не заєць, а боярин малоземельний, хотів був заговорити зі мною, як рівня. З Кучкою Степаном! Тоді я поставив коло нього двох своїх людей з сокирами і звелів йому з'їсти зайця сирим. А не з'їсть — пошаткують на капусту. З'їв! Ще й пальці обсмоктав!
— Князеві хоч дозволиш лови влаштувати в своїх лісах? — поспитав Юрій.
— Князь — мій гість.
Вони поїхали на лови, уполювали кількох великих звірів, все було гаразд, мали вже повертатися додому, як зненацька Долгорукий забачив у лісі якусь дерев'яну загорожу. Він спрямував туди свого коня. Загорожа тягнулася в обидва боки, кінця не було видно.
— Що це? — показав на пакілля рукою князь, звертаючись до Кучки, який не відставав від Долгорукого впродовж усіх ловів.
— Загорода.
— Навіщо?
— Всі свої ліси обгородив, щоб звірі не перебігали до сусідів.
— А чув про те, що я заборонив будь-які загороди? Звірі повинні вільно ходити куди схочуть.
— Мої звірі! — крикнув Кучка. — Все моє.
— Ну, так. Порозгороджували всю руську землю на загони то даю людей, то для звірів. А треба усе розметати! Повалити! — звелів князь своїм дружинникам.
Він перший зіскочив з коня й, подаючи приклад, кинувся до загорожі. Кучка звалився з коня, побіг за князем.
— Не смій, князю! — загукав погрозливо. — Не руш!
Але Долгорукий не чув його галасування, він уже ламав пакілля, розхитував опору, налягав грудьми, всім тілом.
— Не руш, кажу! — заревів Кучка і, видобувши меча, заніс його над головою. Був несамовитий у своїй люті, в звіриному рику своєму, молодші дружинники поблідли від переляку, хтось із старших кинувся на поміч князеві, який не зважав на бояринове ревіння й далі налягав на одну з опор загороди. З усіх, хто був поблизу, не розгубився лише княжий дружинник. Спокійний, холодноокий, він миттю наклав стрілу на лука, натягнув тятиву, і, як тільки боярин замахнувся щосили мечем, добігаючи до князя, стріла влучила Кучці в саме серце.
Попервах ніхто не збагнув, що сталося, тільки Юрій, коло якого впав боярин, обвів поглядом усіх, хто був поблизу, побачив дружинника з луком, спокійно підкликав його до себе.
— Твоя робота? — спитав князь.
— Так.
— Навіщо це вчинив?
— Він хотів тебе вбити, княже.
— Хотів же тільки.
— Коли б не спинив його, убив би.
— Може, погрожував? Боярин любив погрожувати.
— Бачили всі: убив би тебе, князю.
— Як звешся?
— Петрило.
— Вбив ти мого друга великого і вельми знаного повсюди боярина. За вбивство належиться тобі кара. Тяжка й сувора.
— Знаю, князю. Але рятував тебе.
— За те ж, що порятував мене від смерті, візьми отсю гривну.
— Дяка, князю. — Петрило схилився в поклоні.
— Це плата мала за порятування від смерті. Гідний ти більшого. Але бачити тебе не можу тепер, бо ти вбивця. Убив чоловіка не в битві, не в чеснім бою, а підступом, збоку. Тому маєш покинути дружину. Повертайся в Ростов, покажеш гривну тисяцькому моєму Гюргію, він нагородить тебе належно.
— Дяка, князю.
— Тепер бери коня і їдь.
Бували такі випадки не раз і не два, пускано їх у непам'ять, бо князівська влада не цурається, коли треба, насильства, однак те, що легко й просто забувалося щодо інших князів, не могло тепер поглинутися забуттям, бо тут ішлося про Юрія Ростовського, або Суздальського, як він сам себе охочіше називав, щоб досадити хоч чимось вельможному боярству ростовському.
Йшлося про князя Довгу Руку, милостивого до убогих, щедрого й доброго до бідних і ненависного для бояр, одного з яких, і то чи не найславетнішого після боярства київського, вбито самим Долгоруким, за його велінням, перед його очима.
З того дня й стала виростати та незначна, власне, в історії усієї землі подія до рівня незнищенних, позачасових, вічних.
А Долгорукий, не надаючи значення тому, що відбулося, але й для належної науки всім іншим боярам, які б здумали піднімати руку на великого князя, звелів синів Кучки забрати й залічити до молодшої дружини, доньку ж його, Улиту, дівчину гожу й милу серцеві князя Андрія, віддав синові в жони. Землі боярина Кучки стали княжими землями, і саму назву їхню Долгорукий знищив, назвавши місцевість ту Москвою за назвою ріки.
Обмова боярська швидко пристосувалася й до цих змін, і казано відтоді, що князь Долгорукий звелів убити боярина Степана Кучку в Москві. За віщо? За непокірливість.
Але це буде згодом, а тоді Долгорукий, розпорядившись належно, попрямував далі на південь до Києва; Петрило ж, повернувшись до Ростова і ставши перед тисяцьким Гюргієм, отримав од того замість винагороди, обіцяної князем, вельми важливе, сказати б, високе доручення. Саме на той час Гюргій споряджав до Києва великий товар1, доручений суздальському бояринові Василію. Товар мав доставити до Києва 500 гривен сріблом і 50 гривен золотом, які тисяцький Гюргій жертвував Печерській обителі на обкування раки блаженого Феодосія. Цим Гюргій хотів продовжити богоугодне діло отця свого Шимона, який жертвував великі гроші на розбудування Печерської обителі, водночас виказував своє багатство, та не так і своє власне, як землі суздальської. Бо коли й не князь, а тільки тисяцький жертвує від щедрот своїх таку кількість срібла й золота, то що ж то за земля і який достаток панує в ній! Для порівняння сказати б можна, що в ті часи чеський князь платив щорічно германському імператору від своєї землі 500 гривен і 120 волів.
Боярин Василій, якого споряджено в дорогу, без особливої радості прийняв високе довір'я Гюргієве. Путь була далека й неспокійна, через густі ліси, широкі ріки, непрохіддя боліт, тому боярин Василій проклинав життя і день народин своїх.
— Чого ради дім свій полишаю, — бідкався боярин, — і ради кого в путь сю гірку шествую? Од кого ж, знов, честь прийму: не посланий ні до князя, ні до іншого якогось вельможі. Що скажу чи що возглаголю до тої корсти кам'яної, і хто мені відповість? І хто не посміється моєму безумному приходу?
Не треба думати, ніби тисяцький вибрав щонайгіршого боярина: всі вони були однакові. Тому Гюргій чимало порадів, коли став перед ним Петрило, чоловік, судячи з його вчинку, відданий князеві всім серцем своїм. І ось тоді й послано Петрила разом з боярином Василієм до Києва. І Петрило, власне, мав оберігати товар від татів і нападників, відповідати і за срібло-золото, й за життя людей.
Боярин Василій мало втішився Петрилом.
