Смерть у Києві - Загребельний Павло

Може, не хочеш цього збагнути, хоч мав би, бо ти ж не тільки чоловік, а ще й лікар, знаєш гаразд людську природу.

— Знаю, князю, чудо найвище. Зветься воно: любов.

— То не для князів. Одружуємося з міркувань державних, все підкоряється державі, доводиться забувати про своє людське, коли ж нагадує воно само, тоді може довести й до шалу. Забуваєш про справедливість, про святощі. Борешся з собою, але не завжди дається перемога. Однак, вважаю, свідомі вчинки від цього страждати не повинні. Та менше про це. Обіцяв показувати тобі, а не розказувати. Шкодую, коли показали не те, що бажалося.

— Я тобі не суддя, — сказав Дуліб. — І не праведник, за якого мене вважаєш від першого дня знайомства.

— Але жорстокий, як усі праведники.

Знову їхали цілий день без перепочинку, бралися у верхоріччя волзьких допливів, віддалялися від звичних шляхів, які починалися від Суздаля або Ростова, перехрещувалися в недавно закладеній Юрієм Москві, вели на південь до Чернігова та Києва.

Колись ще Мономах уперше проїхав з Києва в Ростов найкоротшою дорогою крізь вятичів. Тоді він пройшов повз селище боярина Степана Кучки коло впадіння річки Неглинної в Москву. Долгорукий повторював кількаразово батьків шлях, і щоразу на путі ставала річка Москва, і все сходилося коло Куччиного селища, так ніби боярин навмисне захопив це стародавнє поселення, де схрещувалися всі дороги заліського краю. Верхньою притокою Істрою Москва близько підходила до Лами, притоки Шоші, яка впадає в Волгу. Так Дамським волоком, знаним новгородськими купцями з давніх-давен, Москва поєднувала верхоріччя Волги з середньою Окою. З другого боку селище Куччине стояло на зламі ріки, при її повороті на південний схід, де вона притокою Яузою майже впритул підходила до Клязьми, по якій ішов через Москву поперечний шлях з заходу, аж від Смоленська, на схід, до самих булгар. Від Москви йшла, пролягаючи Куччиним полем, велика дорога на Володимир і Суздаль, або ж по Яузі й через рогозькі поля на Клязьмі теж до цих городів, які Долгорукий розбудовував і зміцнював на противагу боярському Ростову, що ніяк не міг забути про своє первородство. Власне, на Ростов і Переяславль-Заліський дорога з київського й чернігівського півдня також пролягала через Москву, йдучи від Лопасні.

Та всі ті шляхи зосталися десь позаду, князь Юрій скеровував свій похід далі від звичних напрямків пересувань, в обхід тих великих селищ, які виникли на кінцях коротких переволок з одної притоки межиріччя до іншої, він заповзявся пробитися в найдальші нетрі лісового краю, вони їхали день крізь день, їхали місячними ночами, ночували в селах то княжих, то боярських, іноді й коло вогнищ у лісі, бо не зустрічали людських осель, здавалося, що земля ця спервовіку лежить у недоторканості, а коли й заносила сюди доля чоловіка, то щезав він безслідно, не полишивши по собі ніякого сліду, хіба що тільки потемнілі копички сіна на колишніх луках коло річок, але не близькістю людською віяло від копичок, а задавненим сумом і холодною безнадією, бо ніколи не знаєш, хто косить оте сіно, хто складає в копиці, не знаєш і не вгадаєш, і копиці стоять вічно, мовби поставлені духами, в пустельних снігових долинах, серед безлюддя, під холодним зимовим місяцем, і тільки коні, мабуть, знають таємницю цих причаєних копиць, як відкривається їм ріст трави влітку і мова плинучої води, яка завжди тече світ за очі, а куди й чого — хто ж то відає? Може, не відають навіть коні?

В плутливих мандрах своїх напоткнулися вони на незвичайне селище. Власне, й не одне, а троє селищ, поєднаних трьома дорогами — нижньою, середньою і верхньою, що відповідно вели до розташованих на різних рівнях понад рікою поселень, сходячись у долині, заставленій такими самими копицями злежалого сіна, як траплялися в отих примарливих підмісячних долах, де не знати було навіть людського духу.

Долгорукий, вважаючи селище мерянським, послав наперед гінців для розпитування, однак вони повернулися із звісткою, що село руське, але нічиє.

— Як то нічиє? — здивувався Юрій.

— Нічиє, вацьо, — розвів руками княжий розтоптувач чобіт, який теж їздив на розглядини, бо намагався випередити свого князя скрізь, щоб застерегти від ймовірної небезпеки а чи від неприємності.

— А люди там є?

— Є.

— Тоді хай підвойські скачуть наперед і скликають люд.

Сам князь тим часом повів своїх людей на рівноділ коло нижнього селища, сподіваючись, що люд вийде йому назустріч.

Однак марно гасали підвойські, гучно покрикуючи коло міцних зачинених воріт, щоб люд виходив на повітання великого князя. Нижнє селище мовби вимерло, і коли б не дим, що стелився від дворів, сягаючи рівнодолів, де купчилися чужі вершники, то можна було б мати ці оселі за втечища безтілесних лісових духів, отих самих, що розставляли сіно по далеких річкових долинах.

— Негоже князеві стояти внизу, мов жебракові, — гнівно вигукнув князь Андрій. — їдемо до верхнього селища! Не знати, яке тут плем'я мешкає, та видно, що взяли вони норов свій од давніх племен: слухаються лиш тих, хто над ними, що у селитьбі верхній.

І похід гучно-бучно проскакав через нижнє і середнє селище і звивистою дорогою пройшов на самий верх; але й тут панувала пустка, хоч як ревли княжі підвойські, помагаючи собі дуттям у великі роги й тоненькі верескливі дудочки-самбуки, на які завжди охоче відгукується жіноцтво, котре, коли й не наважується поткнутися за двір само, то принаймні випихає чоловіків, щоб ті довідалися, що воно там і як, а вже тоді дали знати і своїм повелителькам.

Нарешті зчинився на одній з вулиць рух, кілька чоловіків, зібраних у щільний гурт, поволі просувалося назустріч князям, ішли піші, без коней, ніхто й не мав тут коней, а може, не хотіли показувати. Долгорукий, кинувши повід свого коня стременному, теж спішився, виступив наперед, до нього приєднався князь Андрій. Дуліб і собі став за князями в несвідомому прагненні якось урівноважити ці дві неоднакової сили й значення людські купи, бо за одною не було нічого, крім причаєних, безборонних, власне, осель, а за другою стояла залізна забіяцька сила, яка могла б розметати й розшматувати все довкола на одне покивування княжого пальця.

Очолював гурт селищан високий сивобородий велетень у важкому кожусі, в чорній ведмежій шапці, з товстезним ціпурою в руці — такий ціпок міг би при потребі правити й за зброю, хоч старий не схожий був на тих, хто прагне биятики, щось було в ньому мирне й незачепливе: і в тому, як ступав, і як розгладжував бороду, перш ніж мовити слово до прибулих, і в спокійному погляді глибоких очей з-під кущуватих старечих брів.

Дідуган став перед Долгоруким і дивився на нього мовчки, не схиляв голови, не вклонявся, і ніхто з його селищан не вклонявся.

— Князь перед вами! — гукнув князь Андрій. — Вклонитися треба!

— Ви приїхали, ви й вклоняйтеся, — несподівано молодим голосом відмовив дід.

— Хто такі? — спокійно спитав Долгорукий.

— Люди. Хіба не видно?

— Чиї люди?

— Чиїми ж можуть бути люди? Нічиї. Самі свої.

— Боярин у вас є?

— Нема й не треба.

— А князь?

— І про князя не чули.

— Про що ж чули? Київ знаєте? Суздаль?

— Ніхто не знає. Хіба що я, бо найстарший. Але й те залежить від потреби.

— Тобто як? — немало подивувався Долгорукий.

— А ось так. Коли була б потреба, то міг би розповісти дітям чи онукам про Київ або Суздаль. Але потреби такої нема.

— Бога хоч знаєте? — знову не стерпів князь Андрій.

— Може, й знаємо, але свого. Який він десь, до того діла нам немає.

— Знаєте хоч, що руські? — поцікавився Долгорукий.

— Це знаємо.

— Зовешся як? Я — Довга Рука, Юрій, коли чув.

— Може, й чув. Я — Кібець. І села наші — теж Кібці.

— Я князь над руськими. Інші племена теж визнають мою зверхність. Добровільно, без примусу визнають.

— Ти, князю, прийшов і підеш. А ми зостанемося на цій землі. Самі її знайшли, засіяли нивки і добуваємо звіра без тебе, то навіщо ж ти нам?

— Боронити вас мушу від нападів чужинських.

— Самі й оборонимося. Втікати не станемо ні перед ким, бо землю не понесеш з собою і нивку засіяну. Худобу можна загнати в ліс, мед, скори та збіжжя сховати, а сам нікуди не дінешся, судилося лишатися на своїй землі, хоч би й умерти мав на ній. Опріч того, на мале село мала й сила може піти, а від неї відіб'ємося. Велика ж сила йде завжди стороною, так само як велике щастя завжди обминає бідного чоловіка.

— А коли звелю позабирати у вас усе майно і спалити ваші селища? — вдавано грізно насупився Долгорукий.

— Тоді ти не князь, а простий грабіжник, хоч, правду мовлячи, не кожному дано розрізнити, де той, а де інший.

— Так і кортить мені взяти лука! — погрозливо промурмотів князь Андрій, але в старого, видно, було вигострене вухо, він почув князеві слова і не забарився з відповіддю, виправивши її належним усміхом, хоч прихованим у густій бороді, але достатньо виразним, щоб його зауважили ті, до кого він спрямовувався:

— Теж маємо свої луки. Та й не прості, а такі, що самі ходять до лісу і стріляють дичину, а ми лиш кажемо їм, куди стріляти.

— Нагодувати моїх людей можете? — мирно спитав Долгорукий.

— Коли ви гості, то будете в нас найдорожчими людьми, — відповів старий і махнув своїм провожатим, і ті відразу взялися розводити княжих людей по всіх трьох селищах і так хитро розосередили всю дружину, що не могла б зібрати її ніяка сила при потребі, відомо ж, що сила розокремлена вже не сила, як пальці, не стиснуті в кулак, ніколи не зможуть нанести удар.

Не можна було сказати, що нічия селитьба відзначалася надмірним достатком. Пісні нивки в піскуватих проліссях родили зерно скупо й неохоче, перекисла земля на заболочених луках з більшою охотою булькотіла та лущилася влітку під сонцем, аніж застелялася густою зеленою травою. Відомо ж бо, що коли вже ніхто не спокусився тут ні лісом, ні землею, не дістали сюди ні руки боярські, ні рука княжа, то не шукай тут розкошів. Хто ж забреде в гостину до цих людей, то хай не сподівається, що ломитимуться столи від наїдків. Може, буде пісна полевка та каша, та шматок хліба, часто й без солі. З м'яса трапиться хіба що зайчатина, якої ні князі, ні бояри й не вживають, вважаючи нижче своєї гідності їсти це м'ясо, яке тхне вічним переляком, або ж дрібна пташка, бо в ці нікчемні ліси порядний птах і не залітав.

— Живете не в достатках, — сказав Долгорукий, покуштувавши пустої полевки та пісної каші, якими пригощано його в хаті самого Кібця.

Подавали до столу станисті дівчата вроди такої, що Іваниця тільки покректував, коли теплими птахами літали коло нього дівочі руки, ставлячи на стіл то одну мису, то другу, то кладучи хліб або ложку.

— Зате на волі, — беззубо прожовуючи твердий окраєць, відповів князеві Кібець.