Смерть у Києві - Загребельний Павло

Коли ж порушувала чистоту, то з шани й любові до Бога князь позбавляв її майна.

Він спрямував своє дбання на всі ліси й ловища своїх земель.

Він заборонив, щоб будь-хто мав луки, й стріли, і собак, і соколів у лісах княжих, коли не є поручителем самого князя або когось іншого з довірених людей.

Далі він звелів, щоб усякий чоловік, що має дванадцять літ, живучи в межах його лісів, заприсягнувся в дотриманні порядку щодо права ловів.

Далі він звелів, щоб обрізали пазурі сторожовим псам скрізь, де його звірі користуються й звикли користуватися охороною.

Далі він звелів, щоб жоден кожум'яка або білувальник шкур не жив у його заказних лісах за межами городів.

Тоді він звелів, щоб надалі ніхто ні в який спосіб не полював на звірів уночі в межах заказного лісу або поза ним, де звірі його збираються або звикли мати охорону, і щоб ніхто під страхом кари не влаштовував його звірам живої чи мертвої загороди між його заказним лісом і лісами або іншими землями, щоб не викликати в звірів суму від неволі.

Він цілком допускає, щоб у його лісах брали дрова, не спустошуючи лісів, але тільки під наглядом княжого тіуна.

Боярам, чиї ліси прилягають до княжих, заборонено нищення лісів власних. Коли ж таке станеться, то хай гаразд відають ті, чиї ліси будуть понищені, що відшкодування взяте буде князем з них самих і ні з кого іншого".

Силька замовк, відверто переживаючи своє торжество, а Іваниця навіть обійшов його довкола, припікся від вогню, бо Силька сидів майже впритул до печі, тоді помацав недовірливо пергамент:

– І оце все побачив ти й узнав, поки ми тинялися по пущах?

— А коли ж мав би взнати?

— Оце! Дулібе, ти віриш круглоголовому пройдисвітові?

— Маєш око метке й розум кмітливий, — похвалив Дуліб колишнього монашка.

— Заріж мене — то й тоді не повірю, — зітхнув Іваниця. — Поки я мерз на коні, цей все спостеріг та ще й уклав на хартію, припасувавши слово до слова, мов сідло до коня. А чи ж помітив ти дівчат у сьому краї і чи вписав у свою телятину бодай одну?

— Пишу про князів, а не про жон, — сказав поважно Силька. — В "Ізборнику Святослава" мовиться так: "Тогда наречеться кто убо істинним властелином, єгда сам собою обладает, а неліпним похотям не работаєт".

— Обсипаний ти словами, як горохом, або як жебрак вошами, — сплюнув Іваниця.

Силька всміхнувся з почуттям переваги над цим занадто прямодушним хлопцем, який перевищував його літами, але не розумом.

— Спасуться тільки ті, хто вірить у слово. Сотник з Капернаума попросив Ісуса: "Скажи лиш слово, і одужає слуга мій". І так було. Безумні забувають печалі завдяки бігові часу, а розумні завдяки слову.

— Забув би ти свої печалі, коли б не моє занадто м'яке серце отам у зброївні! — показав йому кулак Іваниця, тим самим визнаючи свою цілковиту поразку перед цим колишнім монашком, який не марнував часу під боком у ігумена Ананії й устиг набити свою круглу голову такою кількістю слів, що вистачить їх тепер, мабуть, на все життя, аби лиш встигав їх напихати то в пергаменти, то в княжі вуха.

Коли ж вирушили далі, то мовби в посміх з отих Силькових вихвалянь Долгорукого за його дбання про цілість лісів потягнулися їм назустріч такі знікчемнілі переліски, така обідрана земля, таке суцільне жалюгіддя, ніби там: і не люди хазяйнували, а чорти гопки били.

Селища з притуленими один до одного, здруженими, взаємно прихищуваними дворами зникли, натомість траплялися одинокі оселі, убогі й упосліджені, коли ж подекуди тих осель вигулькувало кілька, то лиш в одній або в двох сумно ворушилися якісь людські залишки, а те стояло обдерте, понищене, світило голим пакіллям, виставляло морозові оголені ребра покрівель. Коли десь між березовими загайками вгадувався клаптик поля, то навряд чи був він ораний. Коли озеро або річка траплялися на путі, то були вони напевне безрибні. Нажахані всезагальним спустошенням, не потикалися в ці нещасні краї ні звірі, ні птахи, хіба що гаддя, може, викублювалося тут в літніх багновищах, але й воно залягло десь на зиму в сплячку, і земля ця лежала тверда й пустошня, як на другий день сотворіння світу.

Коло першої хижі з безлічі, які згодом мали вони проїхати, Вацьо наважився вискочити поперед князів і голосно гукнув до господаря, ще й не знаючи, чи він там є живий і чи відведе бодай голосі

— Чиї землі?

Щось виповзло з хижі, вже й не людина, а самі лиш обриси людські, закушкані в неймовірне дрантя, і голосом, хоч як дивно, повним єхидства й знущання, відмовило;

— Боярина Кислички.

І згодом, щоразу, як наближалися до зубожілих осель, вискакував наперед походу котрийсь з княжих отроків, гукав роззухвалено:

— Чиї землі?

І незмінно лунало:

— Боярина Кислички!

Видно, це була давня, відома всім князевим людям гра, якою вони бавилися залюбки й досхочу, бо сміялися князі, сміялися дружинники, поблискувала лукаво оченятами з саней княжна Ольга, лиш Дуліб та Іваниця нічого не могли збагнути і щоразу з подивом слухали:

— Чиї землі?

— Боярина Кислички!

Їхали два дні, й понура гра тривала весь той час, на переднівок мали їдво з княжих запасів, бо в цих обідраних дощенту місцях поживитися не було чим не тільки для такої великої купи люду, а й для одного чоловіка, і доводилося дивуватися, як оті нещасні ще животіють та ще й зберігають у собі силу, щоб згадувати ім'я свого боярина з відповідною пайкою єхидства й зневаги.

— Що то за боярин, князю? — поспитав Дуліб Долгорукого, але князь, всупереч своєму узвичаєнню, не став розповідати, загадково примружився:

— Поїдемо — побачите.

Наприкінці другого дня їхніх мандрів по сплюндрованій, обезплідненій землі нарешті поодинокі хижі й обдерті оселі стали збиратися докупи, лаштувалися рядами, утворювали вулиці, по яких, з усього було видно, ніхто й нічим не їздив, селище в своїй розкиданості не мало ні початку, ні кінця, безладом своїм воно перевершувало будь-що бачене колись, і тут багато люду чи то повмирало, чи змандрувало, й хижі стали житлом вітрів, морозів, усіх негод, однак була в цьому селищі й відмінність од усіх отих поодиноких хаток, що стрівалися за два дні путі на землях загадкового боярина Кислички. Всі дерева, які росли довкола селища й у самому селищі, мали зрубані вершки. Власне, коли гаразд придивитися, то вершки зрубано було тільки у дерев високих, молоденькі деревця ще росли, ще мали свою дозволену межу, досягнувши якої, неминуче повинні були теж поповнити число отих скалічених, змертвілих напівдерев з сонним корінням, яке, може, ніколи й не прокинеться. Хтось пильнував тут, щоб ніщо не перевищувало наперед визначеної, раз назавжди встановленої міри, з усього видно, встановленої знову ж таки отим всюдисущим, всемогутнім і загадковим боярином Кисличкою, який, мов той жорстокий бог у розплакуваннях пророка Ісаї, "спустошує землю і робить її безплідною". Але чому й навіщо? Можна було зрозуміти безжальне визискування — людей завжди хтось визискує й обдирає і завжди безжально. Але дерева? Кому вони заважають? І в чию голову вскочив похмурий замір вирівняти все ростуще, не пускати вище заданого рівня, тим самим позбавивши дерева самої суті їхньої — устремління вгору, до сонця, до волі?

Питати чи й слід було, бо Вацьо знов вискакував наперед і, запримітивши яку-небудь живу істоту, гукав розвеселено:

— Хто обчикрижив дерева?

— Боярин Кисличка! — була незмінна відповідь.

Аж ось відкрилася безмірна пуста рівнина, засипана мовби й не снігами, а сіллю, як ті карфагенські поля після їх завоювання римлянами, що хотіли навіки зробити їх неродючими. А посередині тої площини височіла потворна, небачених розмірів споруда, що чимось схожа була чи то на ночви, чи на розтоптаний личак, вона виповнювала собою весь простір, незграбно громадилася понад усім, і лиш тепер Дуліб збагнув, навіщо надрубувано тут довколишні дерева: вони не повинні були перевищувати оте похмуре будування.

Воно було всуціль дерев'яне. Покладено сюди найвищі, найстрункіші, найліпші стовбури, підібрано один в один, для того і повирубувано всі довколишні ліси, сплюндровано землю, перетворено на пустирище, аби лиш вивищилося над цим, може, й навмисне вирівняним безмежним полем оте страховисько, яке розмірами своїми перевищувало і князівські палати, і щонайбільші собори, і просторі кам'яні монастирі, які доводилося бачити Дулібові в Європі в часи своїх мандрів з Петроком Властом.

— Що то за химера? — не втерпів він, звернувшись до Юрія, і Долгорукий не став далі гратися в загадковість, відповів одним словом:

— Ковчег.

— Ноїв?

— Боярина Кислички. У Ноя був ковчег завдовжки триста ліктів, завширшки п'ядесят ліктів, заввишки тридцять. У боярина Кислички довжиною й шириною перевищує Ноїв утричі, що ж до висоти, то тут бояринові не вдалося перевершити праотця.

— Тому й позрізав дерева, щоб ніщо не здіймалося вище ковчега?

– І для того також, щоб не зачепити за верховіття, коли почнеться потоп.

— А боярин жде нового потопу?

— Почуєш, лікарю, сам.

– І ти, князю, допускаєш, щоб у твоїй землі коїлося таке?

— А що можу вдіяти? Отець мій Мономах казав: "Страх Божий імійте понад усе". Боярин сей від самого народження свого живе в страху Божому — хіба це владен хто заборонити? Чвар не розводить, гулящих людей не має, всі вони в трудах і в будуванні безнастанному, всі щасливі.

— Жартуєш, князю? Яке ж тут щастя? Тут людей вже скоро не буде, щезнуть, мовби й справді змиті потопом. Чи не бачиш всезагальної обідраності бояринових земель? В твоєму краї це мовби лишай хворобливий, мов проказа, що нею вражений був Іов праведний. Може, й боярина свого вважаєш праведником, але навіщо ж він? Від нього саме зло людям.

— Ти теж праведник, лікарю, — погрозився пальцем Долгорукий.

Вони їхали по неторканій рівнині, прямували до ковчега, який лежав на землі важко й мертво, ніхто їх не зупиняв, не було жодної живої душі довкола, жоден слід не вів до ковчега, ніщо не виказувало, що там мешкає бодай одна жива істота.

— Він що — сам у своєму ковчезі? — не стерпів знову Дуліб.

— Побачиш, лікарю, побачиш, — пообіцяв Долгорукий.

Зблизька споруда втрачала навіть оту подобизну личака або ночов, вражала безглуздістю своєї будови, ніяк не могла надаватися до плавання, хоча мала нагорі товстенні щогли для парусів, позаду незграбне кормило, насаджене на довжезну прямостоячу колоду, взяту в дерев'яні хомути, щедро проквацьовані дьогтем.

Дубові колоди, з яких збудовано ковчег, припасовані були так щільно, що не знати, як і потрапляли всередину люди, хіба що лазили через верх, однак Долгорукий, видно, вже бував тут не раз, бо впевнено обминув споруду з того боку, що мав би слугувати передом, себто носом, і коло кормової частини махнув котромусь із своїх дружинників, і той постукав списовищем у ледь помітні, коли пильно придивитися, двері, збиті з таких самих, щоправда, підкорочених відповідно дубових колод.

Стукати довелося довго й уперто, поки зсередини видобувся глухий голос:

— Хто?

— Великий князь Юрій!

— Не чую.

— Князь великий Юрій!

— Князь?

— Князь!

Після цих перегукувань і деякого роздумування істота, якій належав отой приглухлий голос, щось там зробила, пролунало рипіння, важезні двері прочинилися, вигулькнуло вузьке, гостроносе, гостробороде й гострооке обличчя, зиркнуло туди й сюди, забачило Долгорукого, князя Андрія, сани в килимах, блискучих вершників, хутра й оздоблену зброю, всміхнулося з такою кислістю, що Дуліб вмить збагнув, за віщо бояринові люди припекли його прізвисько, розтулило сухого рота, безрадісно прорипіло:

— Князеньку дорогий!

— Приймай гостей, боярине! — сказав Долгорукий, кидаючи повід свого коня стременному й перший ідучи до ковчега.

— А ви ж ненадовго? Ненадовго? — поквапливо поспитав боярин, виходячи назустріч Долгорукому і переламуючи в поклоні свою високу, суху, як патик, постать.

— Оце! — зітхнув Іваниця.