Смерть у Києві - Загребельний Павло
Потім він таки заснув, але відразу й прокинувся, бо коло самого входу до їхнього прихистку бубонів щось Вацьо, який завжди лягав спати коло князівського порога, а йому відповідав хтось знайомий, але впізнати його Дуліб ніяк не міг, поки той на Вацьове бубоніння відбуркнув:
— Ти тому воняй, у кого носа нема, а в мене хоч куценький, та є!
Дуліб мерщій вискочив з-під теплого хутра, встиг саме вчасно, бо ті двоє вже стояли один проти одного наїжачені й загрозливі, готові взятися за мечі.
— Іваниця? — Дуліб вискочив з-під хутра і побачив товариша,
— Оце ж! Насилу наздогнав вас.
— Тихо, розбудиш усіх.
— Та це не я, а він.
— А ти, вацьо, не пхайся до князівського вогню!
— Оце! Вогонь від дерева, а не від твого князя.
— Годі!. — рішуче мовив Дуліб. — Лягай отам десь коло іншого вогнища і досить мені колотнечі.
— Нагрівся коло Манюні, нащо йому вогнище, вацьо? — хихикав княжий розтоптувач чобіт.
— Завидки беруть?
Вони знов готові були зчепитися, Дуліб мовчки розвів їх руками, штовхнув Іваницю в темряву.
— Іди! Годі вже з тебе!
Вацьо, зітхаючи й побурмочуючи, влягався коло входу до князівського притулку.
— І чого я сюди скакав? — зітхнув Іваниця. — Таку дівку кинув! Боже! Чого я тут не бачив?
— І я не знаю, — сказав йому Дуліб і пішов спати, після цього заснув швидко і міцно.
Коли вирушили вранці далі, то Іваниця тримався оддаля від князя Юрія, поряд з Силькою, з яким мовби в чомусь зрівнявся, чи що, принаймні в очах у дружинників, для яких однаково незбагненний був і колишній монашок, наповнений чудернацькими знаннями, як міх зерном, і оцей молодий зухвалий киянин, який у своїй незалежності дійшов до відвертої сваволі, не злякавшись видерти в самого князя з-під носа, може, найсолодшу дівку в суздальській землі. Іваниці заздрили, йому співчували, водночас ставлячись із відвертою погордою, як до кожного, на кому не спочивають княжі милості, а нависає над ним гнів і загроза.
Та Долгорукий удавав, що й не помітив Іванициного повернення. Міг би повернути все на жарт і тим зробити полегкість собі самому й усім, але чи то зайнятий був думками, чи хотів неувагою своєю довше протримати Іваницю в стані непевності, щоб карався той, ждав княжої волі, мучився від невідомості.
Дуліб не знав, що й думати про князя. До вчорашньої ночі вважав, що Долгорукому зовсім не властиве почуття мстивості, але той сам визнав, що керується в своїх учинках лише доцільністю, отже, душа його відкрита для почуттів як найвищих, так і найнижчих, а може, й підлих?
Не договорили вчора ми, князю, темнотою. А хотів тобі сказати, що маю надію трохи помогти синові твоєму Ярославу.
— Навряд чи поможеш. То в нього від дитинства. Іноді й не вірю, що божевільний. У Божій волі тоді він мені видається весь. Мудрий і добрий. А тоді каламутиться розум у ньому ще більше й дужче.
— То не розум — каламутяться почування і збурюють мозок, затемнюють його. В кожного з нас це є, але перемагаємо темнощі, а він неспроможен. Спробувати можна внести лад йому в душу.
— Чим же?
— Музикою. Помагає віола. Помічено ще давніми філософами, що на віолі найчастіше грають люди не сповна розуму. Бо здоровий чоловік неминуче має вибрати собі в житті якесь інше, сказати б, серйозніше заняття. Та коли так, то може спробувати й навпаки? Свідомо лікувати недоумкуватих грою на віолі? Попросив я твого тисяцького Гюргія, щоб замовив купцям у Новгороді. Фрязька віола вельми помагає злагіднювати душу. Коли б ще в Києві, то швидко б дістав тобі. Тут важче.
— Сказав Гюргієві, то добуде. Він усе може зробити. Чоловік відданий.
— Тобі легко бути відданим.
— Не всі такої думки.
— Хто ж не поділяє її?
— Казав уже: боярин. Та… твій Іваниця. Мабуть, теж боярський син?
— Ні, він з простих людей.
— А я вчора подумав: боярський син. Супроти Долгорукого лиш боярин та боярські сини виступають. Запекло й послідовно, ворожнеча до могили. Ти часом не з боярського роду?
— Лікар, з лікарського роду.
— Дивись, а то їдемо до князя Івана, князь же Іван топить бояр в ополонках.
— Хіба дозволяєш убивства?
— А він мені не каже! — засміявся Долгорукий, і не знати було, жартує він чи справді той Іван Берладник такий нещадний до боярства, хоч і важко вірилося, щоб князь, хай навіть безземельний, пускався на таке.
Та спливали в пам'яті Дулібовій київські пересуди про те, як сам Долгорукий звелів убити московського боярина Степана Кучку, землю його забрав, синів малих визначив у свою дружину, а доньку Улиту силоміць віддав синові Андрієві в жони. Вбивство було загадкове, незрозуміле, комусь вельми залежало на тому, щоб зробити боярина Кучку мало не великомучеником, а Долгорукий у всій цій історії виступав у найпохмуріших барвах; і коли відверталися від нього людські серця, то не останньою причиною цього було оте давнє вбивство. Може, й сам Дуліб так легко пристав на думку звинуватити князя Юрія в убивстві Ігоревім, наслухавшись про те, як легко в суздальській землі з благословіння і втручання Долгорукого розправляються з боярами. Ну, а де бояри, там і князь. Бо хто знехтував життям бодай раз, той не зупиниться перед розправами, хоч би які криваві вони були.
Згадуючи, як Долгорукий на його розпитування про боярина Кучку вже уникнув один раз відповіді, Дуліб обережно спробував навернути Долгорукого знову на цю колишню історію, попередивши князя, що не наполягає занадто і, ясно ж, не вимагає, бо й хто він такий, щоб вимагати; однак князь цього разу охоче почав розповідати все, згадуючи нові та нові подробиці, без поквапу, спокійно, бо ніхто їм не заважав.
Так з окремих слів, уривчастих думок і згадувань постало перед Дулібом це діло, вже доволі давнє, бо сталося кільканадцять літ тому — час цілком достатній, щоб уже й випустити з пам'яті все або ж, навпаки, щоб усе перевернути навспак, винних забути, невинним приписати найтяжчі гріхи, істину всіляко затемнити, бо часто спостерігаємо, як мало охочих надавати істині належного сяяння і як багато хто б хотів приховати від світу ясне її обличчя.
Юрій прокладав путі повз села боярина Кучки після Мономаха, який пройшов там уперше, натрапивши на шлях, найкоротший від Києва до Ростова. Долгорукий часто зупинявся на спочинок коло впадіння ріки Неглинної в Москву-ріку, вподобав він високу, порослу густим бором гору коло гирла Неглинної, виходив на неї, милувався Замоскворіччям, широкими лугами, багатими селами, що належали бояринові Кучці, садиба якого була по цей бік річки, бо тут було вище, отже, здоровіше. Кучка із своїми людьми щоразу виходив зустрічати князя, хвалився багатствами, ще пишався вельми своїм сидінням на місці, тоді як князеві доводилося метатися по всій землі, ганяючись за вітром, немов той поганий половець.
— Добре тобі, боярине, — казав йому Долгорукий, — забрався ти в саме серце землі нашої, куди ні половець, ні варяг, ні булгарин не доскоче, — от і сидиш. А в мене обов'язок — захищати окраїни, всю землю, торгові путі.
— Я сиджу, бо натомився. Хочу пожити і не хочу, щоб мені заважали.
У Степана Кучки все було опукле: лоб, очі, щоки, груди, навіть голос рвався з нього мовби опукло — гучний бас, хоч затуляй вуха.
Юрій не зносив пихи людської, цінував тільки вміння, за Кучкою ж не було ніякого вміння, мав тільки родовитість.
— Не кричи гак, — казав йому князь.
— А нам такий голос відпущено! — реготав Кучка. — Бо усе знає, кому і як. Бояринові — голос, себто груди, ієрею — черево.
— А князеві?
— Князеві, сам же казав, — ноги. Щоб бігав, землю оберігав.
— Я думав: голову.
— Голову? Нащо чоловікові голова? Щоб боліла?
Цей боярин був втіленням усього найгіршого в цьому племені: нахабства, самовпевненості, хвальковитості і чваньковитості. Ставши відомим лиш завдяки тому, що князь вибрав шлях, який пролягав крізь його землі, Кучка в безмежній самозакоханості вважав, що то він, боярин Степан Іванович, щоразу відкриває світові цього князя, захованого за лісами, за борами та пущами. Поле, де вперше зустрівся з князем, Кучка назвав Стрітенка, але вважав при цьому, що то князь повинен завдячувати йому, бояринові, й пишатися стріччю з таким славним чоловіком. Напившись, Кучка кричав:
— Який ти князь? Наш князь має бути старий і товстий!
— І я старий і товстий, коли в кожухах, — жартував Долгорукий.
Він був терплячий і лагідний з цим чоловіком, якого, власне, видобув з цілковитої невідомості, а той, замість бути вдячним за це, всіляко виказував свою боярську чваньковитість.
Всім була відома нерішучість Долгорукого, коли йшлося про чиєсь покарання, — він не любив птахів у клітках і людей у порубах, ніхто не пам'ятав, щоб цей князь звелів покарати когось смертю. Найбільше ж пишалося боярство своєю непорушністю, своїм одвічним сидінням на землі, сидінням і володінням, тоді як життя князеве, надто ж такого неспокійного і вічно невлаштованого князя, як Юрій, було мандрівне, волоцюжне. Бояри насміхалися:
— Руки довгі, а вдержати нічого не можуть!
— З довгою рукою — під церкву!
Кучка мав у собі зібране все щонайгірше від боярства, але Юрій терпляче зносив усі його вихватки, бо злагіднювало душу князеву це місце при злитті двох рік, чомусь видавалося воно йому самою серединою не тільки його власного князівства, а цілої землі руської.
Вперше пройшов тут Юрій з княгинею Єфросинією, яку називав просто Фро, і малим сином Андрієм, що мав також половецьке ймення Китай. Тому, коли набрид йому своїми хвалькуватими розбазікуваннями боярин Кучка, звелів Юрій поставити собі там двір для спочинку в путі, а що двір княжий неминуче обростає будівлями, то незабаром став він мовби невеличким городком і на честь Юрієвого сина одержав назву: Китан-город.
Але все те було на словах: і город, і його назва, бо землі належали боярину Кучці, поля називалися Куччиними, села теж Куччиними, аби знав боярин, що колись проляжуть тут по ріках путі для княжих лодій, то й річки всі він би назвав Куччиними, але ж так далеко його уява не сягала, і він щодалі більше злостився на Долгорукого, зустрічав його з дедалі більшою нехіттю, однак вдіяти нічого не міг, бо князь мав силу не до подолання.
Деякі події належать до незнищимих. Одні не існують, хоч і хотів би, хоч докладаєш усіх зусиль, щоб не падали вони в непам'ять, а інші, часто небажані, мають властивість існувати вічно, щодалі набували розголосу.
