Південний комфорт - Загребельний Павло
Та то тільки короткі спалахи, а між ними нудьга щоденності, нещирість, умовності, так, ніби приречений стояти навшпиньки. Зовні впорядковане, а насправді сповнене відчаю, одноманітне життя. І коли б хтось вирішив судити його за родинну зраду, то він відмовився б од порад адвоката і взявся б захищати себе сам. Звертаючись до судців, сказав би: "Громадяни судді, ви маєте перед собою набагато нещаснішого, аніж винного чоловіка".
А людина ж має право на життя, на свободу, на щастя й гідність. Для цього й народжується, приходить на світ. А хто знає, що таке щастя — ця найголовніша категорія з усіх відомих людству. Одні обіцяють його у вірі (неодмінно в своїй), інші — в економіці (тій, яку самі пропонують) , треті — в надіях (передбачливо сформульованих ними самими). Про право вибору мовчать усі моралісти й законники, про любов, здається, говорять тільки поети. Але ж хто сприймає поетів усерйоз?
Твердохліб не знав, що з ним. Налетіло, зім'яло, сколотило душу... А що далі? І навіщо все!
Спробував порятуватися в звичній роботі. Звична — це не означає радісна. В газеті пишуть, що за рік прокуратура СРСР дає відповіді на три мільйони листів. Кожен 90-й громадянин нашої держави змушений звертатися до прокуратури. Між тим, на інструктивних нарадах Твердохліба заспокоювали, що зріст злочинності в місті слід вважати рівномірним. Мовляв, більше людей — більше злочинів. Однаково, що ставити кількість анонімників у залежність од рівня освіченості. Хто харчується коло злочинців? Не тільки самі злочинці і їхні спільники, а ще й судді, слідчі, адвокати, міліція, будівничі тюрем.
Твердохліб завжди був ворогом надмірного ентузіазму. В справі з телевізорами це було б просто катастрофою. Слідство обіцяло розтягнутися на цілі місяці терплячих розкопувань, марудних копирсань, подвижницького визбирування фактів, свідчень, доказів. Твердохліб кружляв по об'єднанню, обходився вже без провожатих, мав постійну перепустку на час ведення слідства, міг ходити будь-куди й будь-коли, але цех "Фарада-2 А" обминав, йому здавалося, що всі здогадуються, чому там знову з'явився, він боявся підозр, нечистих думок, осмішнення. Подзвонити Наталці кортіло вже наступного дня, але Твердохліб стримувався, поклав собі перечекати рівно тиждень, і тепер нетерпляче вів відлік часу, в кінці якого стояло його щастя.
Була середа, день сприятливий і для справ, що мають завершуватися, і для тих, які щойно починаються. То тільки для самотнього Робінзона чомусь надією стала п'ятниця — кінець рабочого тижня. Для Твердохліба віднині надія мала пов'язуватися з середою. Він вибрав одинадцяту годину — ні рано, ні пізно, здавалося, все обдумав, усе виважив, до всього зготувався, та однаково не впізнав свого голосу, коли довелося відповідати на запитання, що пролунало з того кінця лінії:
— Алло, вам кого?
Голос був жіночий, але не Наталчин. Щастя, хоч не чоловічий!
— Будьте ласкаві,— прокашлюючись, промовив Твердохліб.— Це квартира Наталі Швачко?
— Завком,— лаконічно пояснили йому.
Твердохліба врятувало натреноване вміння дошукуватися. Мав би розгубитися від такої несподіванки (і за хвилину він справді розгубився), а тим часом спрацював у ньому механізм упертого розслідувальника, і Твердохліб, не думаючи, швидко і твердо спитав:
— Завком "Імпульсу"?
Наголосив і на першому, і на другому словах, так що відповідати йому мали неодмінно і так само негайно, точно і твердо:
— Так, так,— сказала жінка.— І депутат Швачко приймає тут, але не по середах, а по вівторках.
— Дякую,— ввічливо промовив Твердохліб і поклав трубку.
До вівторка — означало ще майже тиждень. Що ж, людство ждало й довше. І що дала депутатський телефон — нормально. Він же тицяє їй тільки телефон прокуратури! Око за око! Паритетні начала тепер модні у всьому світі. Тиждень знадобиться йому для роздумів, а найперше — для його роботи. Збирати й збирати матеріали в цій заплутаній справі про телевізори, щоб згодом можна було встановити, чи мали тут місце зловживання, чи просто недбальство, а чи всьому виною недосконалість міністерських інструкцій і рішень в ланцюгу: завод — торгівля — побутове обслуговування. Він уже мав попередню розмову з Борисоглібським, і цього разу Шостий, відкинувши всю свою невиразність, досить різко заявив Твердохлібові, що шукати йому слід не тут, а в їхній міністерській канцелярії, де сидять плутаники і щодня плодять стільки паперів, що їх не те що виконувати, а й прочитувати незмога.
— У мене таке враження, що юристи часом діють проти свого народу,— єхидно сказав Борисоглібський.
— Так, частково діють,— погодився Твердохліб.— Злочинці — це теж діти народу. Коли ми хвалимося, що виховали достойних синів, то треба мати мужність визнати, що пасинків теж породили ми, на радість заокеанському дядькові. Доволі вже говорити про пережитки минулого — ми наплодили й своїх власних пережитків. Те саме й з постановами і навіть законами. Було б найпростіше втішати себе, що колись — усе не таке, а тепер — усе ідеальне. Але навіть коли деякі положення закону або якоїсь інструкції відстали од життя, не відповідають його вимогам, для кожного з нас закон лишається законом, обов'язковим для виконання.
— Однак для юристів"— нагадав Борисоглібський,— обов'язкове і всебічне вивчення проблеми з врахуванням її особливостей.
— Це наш обов'язок.
— У нас півроку сиділа група народного контролю. Дванадцять осіб. Скільки зарплати пішло тільки на них?
А скільки людино-днів втратило об'єднання? Відривали од роботи сотні людей, знаходили навіть тих, хто звільнився і переїхав жити в інше місто, наші адміністративні служби готували гори довідок... І це щоб знайти десяток телевізорів, які, мовляв, пішли не за призначенням, хоч значилися списаними... Тепер ваша група. Знов на цілі місяці?..
— Нічим не можу вам допомогти,— втомлено промовив Твердохліб.— Ми люди обов'язку. Проста логіка не завжди найкращий помічник. Адже злочини — це теж заперечення будь-якої логіки. Ви нарікаєте на народний контроль — це ваша справа. Зі свого боку обіцяю вам, що нарікань на нас не буде.
Якби ж то заступник генерального директора знав про безнадійну раздвоєність в душі Твердохліба! То й що? Ну, усунули б Твердохліба, а його місце зайняв хтось інший. А хто б міг усунути Наталку з його серця?
Йому можуть сказати: пристрасті затемнюють пізнання істини. І ще цілий оберемок банальностей. То й що? Він слідчий, а не дослідник. Він у самому пеклі життя, а не в тихому науково-дослідному інституті, повному вчених джинсових хлопчиків і докторів наук, схожих на просиджені дивани. Він живе пристрастями чужими — хіба ж не має права і на власні?
Він ждав того вівторка, як щасливого майбуття, колись легковажно обіцяного газетами.
Знов надав руху складному механізмові своїх несміливих обчислень, і ще з неділі вирішував: коли саме дзвонити, о котрій годині, як вибрати оптимальний час, як розрахувати всі майбутні можливості, майбутні можливості...
Подзвонив після четвертої. Закінчилися всі київські обіди (з дванадцятої до тринадцятої, з тринадцятої до чотирнадцятої, з чотирнадцятої до п'ятнадцятої), цілу годину він пустив "на розминку", на "Імпульсі" якраз закінчилася зміна — все сприяло йому, як то кажуть, ішло назустріч побажання.
Він ретельно набрав семизначний номер, припав до трубки, не дихаючи, кілька секунд ждання видалися вічністю, нарешті довгі гудки урвалися, пролунав голос, але знову не Наталчин. Той самий жіночий голос, що й минулої середи (він упізнав би його з мільйона, і не тому, що мав натренований слух), спокійно промовив:
— Алло, завком слухає.
— Я прошу товаришку Швачко,— марно намагаючись надати своєму голосові твердості, сказав Твердохліб.
— Хто питає?
Він не був готовий до такого запитання, тому відповів автоматично, за звичкою:
— З прокуратури.
Схаменувся, та вже було пізно. Тим часом слово "прокуратура" подіяло магічно.
— Вона зараз на засіданні, але я її покличу. Ви підождете? — спитала жінка.
— Ні, ні,— злякався Твердохліб.— Дякую. Не треба турбувати.
— Може, щось передати?
— Дякую, дякую. Я передзвоню іншим разом...
Ще тиждень між надією і розпачем? А може, це доля? Може, так і треба? Було й нема. Розвіяв вітер. Спливло за водою. І заспокойте своє серце, товаришу Твердохліб, і зосередьтеся на трудових зусиллях...
Мовби відчувши Твердохлібову зневіру і відчай, Наталка подзвонила через два дні. П'ятниця. Невже доведеться переглядати свої погляди на Робінзона?
— Це ви дзвонили? — діловий тон, ніяких сентиментів.
Твердохліб зам'явся.
— Мені сказали, що з прокуратури, і я подумала... Він нарешті наважився кинути їй докір:
— Ви дали мені не той телефон...
— А який же?
— Ну...
— Я живу в гостинці, а там телефонів немає, і наше управління зв'язку не обіцяє до двохтисячного року.
— В гостинці? — Він ожив і возрадувався: самотня, самотня! — У вас там кімната?
— Чому кімната? Двокімнатна квартира з усіма зручностями. Тільки коридор. Як у гостиниці.
— Двокімнатна? — Голос у нього був зовсім мертвий.
— Дванадцять і чотири квадратних метри. Чудо архітектури! Я і тітка Мелашка...
— Мелашка?
— Ви щось маєте проти тітки Мелашки?
— Я її зовсім не знаю.
— То в чому ж справа?
Твердохліб сказав, не приховуючи свого болю:
— Наталю, ми говоримо зовсім не про те...
— А по телефону тільки так і говорять!
— Могли б ми коли-небудь не по телефону? Вона трохи помовчала, тоді сказала:
— Я не знаю...
Він злякався ще більше: кине трубку — і все. Але не знав, що їй сказати, не мав ніякісінького досвіду для таких розмов. Як просто було: "Вас турбує слідчий Твердохліб з прокуратури. Я просив би..." Або: "Чи ви б могли?" Або: "Я хотів би..." і так далі, тисячі варіацій на тему суму. А тут...
Наталка пожаліла його. Знов помовчавши, вона сказала:
— Я вам подзвоню...
— Ви загубите мій телефон!
— Не загубила ж сьогодні.
І "ту-ту-ту!" в чорній трубці. Твердохліб одсахнувся від неї, як од гримучої змії.
Чому він вирішив, що знайде в цій жінці порятунок для своєї душі? І чому жінки завжди мають рятувати чоловіків? Може, тільки тому, що чоловіки роблять більше дурниць? Мабуть, це дісталося нам у спадок від тих часів, коли жінка була відтручена од суспільного життя і тільки чоловік ставав віч-на-віч з несправедливістю й насильством і приймав на себе їхні удари, а вони завжди болючі, коли й не смертельні.
