Правда і кривда - Стельмах Михайло
— Не треба, Степанидо Іванівно, так близько все брати до серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба ні позичати, ні купувати.
Він почав шукати воду, а вона, мов підкошена, сіла на стілець. За вікном знову обізвалась трепетна веснянка, в ній було і сподівання любові, і ромен-зілля, і милий, який з'явився ще до того, як закипів корінь любові. Все це було у пісні, але не в неї.
Вона взяла відчахнуту вишневу гілочку і викинула В за вікно.
А через кілька днів у родині Тримайводц вона побачила безщасну матір, побачила й дитя, що буде викованим, тільки без хмелин чуба, Устимом. В честь батька його теж нарекли Устимом. І тоді якась полегкість прийшла в дівоче серце, хоча вона й вирішила більше ніколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на леваді приземистий молочний туман вбирав у свою основу срібні місячні оризки вона лицем в лице стрілась на кладці з Марком.
— Ой! — зойкнула з несподіванки, ступила назад і мало не шубовснула в річечку.
— Отак і викупатись можна, — засміявся і взяв її за руку. —Перенести?
— Перенесіть, — неждано для себе випалила й відсахнулась од Марка, але вже було пізно.
Він, як вітер, підхопив її на руки, під нею гойднулась кладка, схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесі закружляли зорі. "Так от яке воно, кроковоє колесо", — завмираючи, подумала тоді, і увесь світ млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вічі, тісніше пригорнув до себе:
— Уже не відпущу!
— Що ви, Марку Трохимовичу! — тільки тепер перелякалася, вириваючись з парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летіла у безодню.
Марко мовчки опустив її на землю, і вона похнюпилась перед ним, наче школярка: боялась його і все одно чекала від нього найкращих слів.
— Степанидо Іванівно, ви знаєте, що я люблю вас? — нахилився над нею схвильований і суворий.
Під кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях протуркотіла підвода, і зовсім недалеко стрепенулася дівоча пісня, сповнена надії і жалю.
— Справді? — сказала зовсім не те, що думалось сказати в такому випадку.
— Справді. Ви, певне, й не помічали цього?
— Не помічала.
— А я ще в лікарні закохався у вас... Отам зійшлися мій біль і любов. Та, видать, ви анітрохи не кохаєте мене...
— Не знаю, Марку Трохимовичу, —і правду, і неправду, — збентежено сказала вона.
— Я так і думав... Напевне, ви не моя доля.
— Чого ж?.. Ніхто долі не вгадає, — тихо заперечила, і він з надією поглянув на неї.
— Подумайте, Степанидо Іванівно, подумайте, зважте, потім скажете... Люблю вас, як душу, — обома руками потиснув їй руку і зник у темряві.
"Чудний який... Чому б іще було не постояти, не сказати якогось слова. Милий..." — Стояла в тумані під зорями, а потім пішла по тій самій стежині, якою пройшов він, думаючи, що не раз наступає на його сліди...
Думалось недовго їй; за один вечір, мов цвіт, розквітло усе те, що збиралося давно. І другого дня вона радісно відчула себе нареченою.
У солодкому тумані, у шелесті найкращих слів і хмелі перших поцілунків промайнули передвесільні вечори. Простеньке, небучне весілля мали одгуляти вони після закінчення учбового року. І от надійшов нещасний день її весілля. В школу до неї під'їхав у англійському френчі і в ще більшому галіфе Безбородько, і вони обоє стали чекати жениха. Але він не приходив. Безбородько красномовно кілька разів стукав нігтем по склу цибулистого, з американського золота годинника, а вона червоніла й полотніла у різних найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплакані сльози, які боялась показати при сторонній людинІ. І відчувала, що любов її, мов поранена птиця, б'ється в останніх муках.
— Вже і їсти хочеться, а Германа все нет, — показав свою ученість Безбородько. — В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав... Піду на розвідини.
Обмітаючи двері своїм галіфе, він вийшов з оселі, безнадійно махнув рукою хурщику і зник за хатою. Повернувся обурений і аж зелений од злості.
— Оце розжились, Степанидо Іванівно, на женишка собі! Яке тільки бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весілля, практично, маєте шанобу, а потім, глядіть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання. Всього сподівався, а цього — ніколи.
Вона вже нічого не могла сказати, лише німотно, самою скорботою допитувалась у Безбородька: "Що ж і за що таке сталося?" А він, вдоволений своїми передбаченнями, всіма рухами, кроками, словами, ніби чаклун, кам'янив їй серце, тіло і втискав у кригу, у темінь, де й надії нема на добре передчуття чи почуття.
— Корову ж цієї ночі в якоїсь удовиці вкрали. Вдосвіта кинулась вона, розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весілля в голові? Без ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку і, навіть без сорочки, рвонув по слідах за злодїйнею. Та я в такий святковий день свою власну корову подарував би отій дурепі, щоб не відходити од молодої. Так чи є в його розумному баняку і крученому серці хвч якась мализна любові!? —Він подивився у вікно і зловтішне тицьнув пальцем: —Ось, подивіться і погляньте — іде герой, та не з молодою, а з коровою!
Болем вивертаючи очі, вона побачила на вулиці Марка. Але якого? В одних штанях, заляпаний багнюкою з голови до ніг, він поволі вів тельбастеньку, теж заболочену корову і щось весело розповідав людям, які півколом рухались за ним.
Його веселість громовицею вибиває рештки її любові і переповнює все тіло найгіршими підозрами і риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким нетерпінням поглянув Марко на її вікно. Не всилі стримати сльози, що одразу бризнули на весільне з ромашками плаття, метнулась по кімнаті, схопила валізку, щось запхнула в неї.
— Антоне Івановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станції.
— Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без проволоки, — боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зів'яла, чужа серед квітів свого весільного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сіла на воза, втікаючи од свого кохання, од своїх найкращих і найтяжчих днів, од того крокового колеса юності, що в кожного по-своєму кружляє...
* * *
І от випадок знову привів її на сліди минулого. Ідучи до брата, вона гадала, що з роками розгубилися всі почуття. Та вийшло не так. Літа як вода, — їм нема вороття. А втрачені почуття, мов птахи, повернулися, закружляли над давнім гніздом, спасаючись заглянути в нього...
"А чому було й не стрітись із Марком? — водночас побачила перед очима і чорнявого, мов надвечір'я, парубка, і літнього, з сивиною чолов'ягу на костурах... — "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та, певне, Марку, не стільки ти бачив дива, як саму смерть", — знову пожаліла і своїх молодих років і пошкодувала, що не побачилась із Марком.
XI
Тепер Григорієві Стратоновичу здається, що й серед тисячі людей він розпізнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ході юної легкості, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в ній зворушлива нерішучість, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається і тремтить 'жінка над своїм коханням.
А вона таки й тремтить над ним, вірячи й не вірячи, що і вдовина доля може зустрітись із щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сітка золотого дощу, що не напоює землю, а тільки залишає на ній рясноту сліз?
З темряви печаллю і ніжністю дивиться жінка на свого другого мужа, який інколи здається їй сином. Тоді вдалині оживав перший чоловік, а всю душу охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу любов? І навіть п'ятеро дітей, які б гибіли на вдовиних достатках, у такі часи не могли захистити її, і ніхто в світі не міг струсонути холодні краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж, інші жінки простіше дивляться на любов, любощі, а вона й досі чаїть у собі почуття провини і перед людьми, і перед Григорієм, і перед першим мужем.
У такі тяжкі години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як сонце поза хмарами, і чи довго воно світитиме їй?..
Наполохані думки забігають та й забігають наперед і зупиняються перед тією безоднею, що лякає кожну жінку, яку горе зробило вдовою: чи не збайдужніє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
Почуття Катерини в якійсь мірі передаються Григорієві, якого й досі дивує глибока сором'язливість у коханні дружини. П'ятеро ж дітей має вона, але й досі залишилась чистою, мов дівоча сльоза. І ні спалаху, ні тіні жіночої пристрасті чи вдоволення ніколи не побачив у її рухах і на її обличчі. Тільки материнством, тільки ним і в ньому то сумно, то насторожено, то вперто жила вона, і все погане не чіплялось до неї, як болото до білої лебідки. І чого сумніватись тобі? Вже за одні коси, за один голос ти достойна любові, кохання... Вродяться ж такі слова у глибинах людської душі, мов зорі на віях ночі. І хіба це не чудо, що кожен по-своєму знаходить любов і кожен по-своєму кохає?..
Тільки чому в стількох людей кохання так схоже на перелітну птицю: майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кілька світосяйних росинок чи сльозин та й зникне за тими обріями, де хмари бредуть, мов старці, та й залишить для обіднілої душі життєву необхідність чи життєвий тягар... Щось подібне і в нього було після історії з Оксаною. Але ось негадано прийшла і до тебе твоя запізніла весна, прийшла несподівано, мов злива, і щедра, мов злива.
Він їхав до Катерини лише з однією думкою: чимось пособити їй, щоб не запухали з голоду діти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотілося якомога більше знати про бої, а менших приваблювали його партизанські цяцьки: автомат, пістолет і німецький кортик.
Катерина ж тоді сторонилась його, і на її чолі увесь час при ньому вперто і наполохано тремтіли складки. Хоча вона без спочинку вилася біля свого виводка, важкуватими і легкими руками пригортала їх до самої душі, сидячи, засинала над ними, та в очах її світилася замкнена жіноча самотність. Він помічав, як ця самотність твердіше окреслювала її повіки, я. робила менш рухливими невигаслі очі, накладала на обличчя скульптурну виразність. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало на думку, що Катерина зараз схожа на той образ, який виходить із каменя або входить у камінь, щоб із нього без слів і сліз говорити про людське горе і знівечену любов.
Якось його в Катерининій оселі розшукав скульптор Колісниченко, дебеляга, з стіжком розкуйовдженого волосся і бездонними очищами; йому від природи пасувало жити між брилами каміння.
