Правда і кривда - Стельмах Михайло

, "Невже він міг бути безжалісним і зрадливим?" — ворушилась та сама, задавнена думка.

Марко, не помічаючи її допитливого погляду, довірливо говорив далі:

— Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небі, коли в полях під зорями світліють, мов річки, дороги, а соняшники прямо від зірок перехоплюють росу, спросоння лопотять нею і нанизують на свої пелюстки.

Вона зачудувалась його мовою:

— Ви, Марку Трохимовичу, вірші не писали?

— Та писав, — неохоче признався він.

— І щось виходило у вас?

— Напевне, виходило, бо один вірш, проти міжнародної контрреволюції, навіть у губкомівській газеті надрукували. А хтось у нашому загоні візьми й пусти чутку, що я звідкись переписав той вірш. Я тоді скипів гнівом, знайшов напасника і почав доводити своє авторство кулаками. Але той партизан зі своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тоді й подумалось мені: "Коли так б'ють письменників, ще й оббріхують їх, то краще покинути це діло", — засміявся Марко. — Тепер на писання не тягне, а вчитати хочеться побільше, люблю, коли різні картини проходять перед очима.

— І які ви найбільше любите картини?

— Гоголівські. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзі написано. Тарас Бульба — це Бульба, а чорт, що хапає місяця під різдвяну ніч, — це справжній чорт, а Плюшкін — це наш куркуль Саврадим, який навіть перед богом гасить свічку, щоб потім поставити її перед сином божим. У лікарні я в свою волю начитався, від цього й одужав швидше. У вас чогось цікавого не знайдеться?

Він пішов од неї з книжками, а в голові їй лишив хитке снування, по ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправді Марко? Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сільський джигун? Тієї ночі він приснився їй Левком з "Майської ночі", а Безбородько — однооким головою. І забреде ж така дурість у сон, що й наяву страхаєшся, і дивуєшся, і не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над ставом, тільки замість шапки в нього була будьонівка. Але і в сні дівоча душа тягнулась до нього і опасалась його...

Кожна дівчина, виглядаючи своє кохання, сподівається, що воно в неї буде "найкращим, і жде його з відкритими на весь світ очима, з відкритою душею і тією милою самовідданою довірою, що часто й розтоптує дівочу долго. Отак і вона виглядала до Марка своє кохання, а насправді воно чи передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем і тоскною невідомістю. А тут ще, на лихо, й Безбородько почав учащати до школи, розпухириться усіма кишенями англійського френча й неймовірно великим галіфе та й почне говорити і про політику, і про школу, і про музику, хоча сам навіть на балалайці не бренькав. У розмовах він завжди був самовпевненим і похвалявся своїми зв'язками аж в окрузі. Марка ж називав другом, але час од часу кидав на нього такі вуглячки, що від них вона вся починала горіти.

У великій тривозі і все одно у великій надії зустріла вона свою вісімнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйній повені і в такому цвітінні рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в ліси. На великдень саме зацвіли сади, вакханалія вишневого цвіту прямо-таки приголомшила її, а найбільше дивували величезні, мов столітні дуби. подільські груші — вони білими горами підіймались над селом і, здавалося, підводили його ближче до сонця чи місяця й обтрушували на нього пташиний спів.

На Великдень святешно одягнені люди гуляли на цвинтарі. Малеча товкалась крашанками чи бавилась на дзвіниці, дівчата вели короголі й співали веснянки, парубота грала в довгої лози або верниголови, а старі люди прислухались до щебету й гомону молодості. Пішла й вона на цвинтар, щоб почути й запам'ятати ті веснянки, яких не знала.

Пташиними крилами і чарами кохання шумували вони над нею, поглядали очима весняних квітів і таємничого ромен-зілля, що привертає до дівчини милого. І тисячу років тому так само хтось виглядав своє кохання, як вона тепер, хтось питався матері, як треба чарувати любого: чи лісовим корінням, чи карими очима, чи чорними бровами, і проливав сльози, стелячи постіль нелюбу. Столітні настої пісенного кохання наморочили голову, прадавні сподіванки входили в сьогоднішні, наче це їй виспівувались і радощі, і муки любові. Але неждано в цей поетичний відгомін старовини увірвались інші мелодії — обізвалися постріли і крики.

Широкою примайданною вулицею, одстрілюючись, утікали бандити, їх рідким ланцюжком наздоганяли чонівці, і серед них був Марко Безсмертний. Недалеко від церкви високий і дебелий бандит підняв обріза, показав на людей, щось крикнув, і всі бандити кинулись на цвинтар, змішалися з великодньою юрбою і люто почали обстрілювати чонівців, які розгублено зупинилися: не стріляти ж у людей. Вперед вискочив Марко Безсмертний, підняв руку з карабіном, який ще димівся, і крикнув, наче у дзвона вдарив:

— Гей, люди, лягайте на землю!

За одну мить натовп упав, оголюючи бандитів, і вони, як очманілі, кинулись утікати із цвинтаря.

За кілька хвилин прошумів над нею бій, уламок людської боротьби за щастя, за майбутню пісню людей і навіть за стародавній поетичний відгомін, що згодом перейде на сцени і в книги... І тільки затихли постріли за селом, у селі знову стрепенулися пісні про кохання, розмай-зілля і працю. І знов у цьому вона бачила ходу історії, колесо якої не в силі зупинити ні куций бандитський утинок, ні куці мізки різних батьків, які й досі продавали Україну одразу кільком державам, хоч на словах і розпиналися за її самостійність.

Ці думки снувались під голосну веснянку, що бриніла в широкому танку і в душі, а серце не раз поривалось далеко за село, де й зараз, напевне, Марко б'ється з бандитами. Тільки б живим зостався він!..

Кроковоє колесо

Вище тину стояло,

Много дива видало.

Чи бачило колесо,

Куди милий поїхав?

За ним трава зелена

І діброва весела.

"І там, куди він пішов, зелена трава, коли б тільки не почервоніла вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки співає вона про кроковоє колесо, а він рухає колесо історії. "Любий мій... Ой, що вона, дурна, тільки думає собі? "Кроковоє колесо-о вище тину стояло..."

— Подобаються вам наші веснянки? — підійшов до неї Зіновій Петрович Гордієнко. Від святешно одягненого бджоляра віяло ранньою пергою і пахощами свіжої землі.

— Чудесні вони, чудесні, мов із дівочої душі вийняті.

— Як славно сказали ви, — здивувався і зрадів Зіновій Петрович. — Вірите, ми їх у Котовського співали! Та так співали, наче самі з весни виходили... Запишете їх на ноти?

— Неодмінно запишу.

— Марко їх дуже любить. Іноді, на самоті, і в сільраді курника їх. Пережитки, як говорить Безбородько.

— Як тепер Марко Трохимович? — в тривозі поглянула на підкучерявлену бороду чоловіка, в якій, здавалось, неодмінно має заплутатись бджола. Але там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвіту.

— Вже повертаються хлопці додому, все в акурат, — заспокоїв Зіновій Петрович, а потім по-сорочи, як умів тільки він, зиркнув на неї. — А тривожитесь потроху за Марка.

— Звісно, тривожусь, — хотіла сказати спокійно, але одразу ж спаленіла.

— Ну, це и добре, доню, — тепло, з лукавинкою посміхнувся чолов яга. — Може, в свій дзвін ударю і чарку вип'ю на чиємусь аесіллі.

— Ой, і що ви говорите? — аж зойкнула вона. Зіновій Петрович засміявся:

— От і спікся на одній щоці один рак, а на другій — ще один.

— Що ви тільки вигадуєте...

— Те, що збоку видно. Та "

Вона не знала, що відповісти, і розгублено опустила голову:

— Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю і любові не втаїш. І, натрушуючи смішок на підкучер явлену мідь бороди, весело подибав до своїх бджіл.

А увечері до неї прийшов Марко з вишневою гілочкою за церемонією'. Він якось незвично поглянув на неї, незвично посміхнувся, наблизив свої очі до її очей, і вона з лячною радістю збагнула, що перед нею стоїть її доля.

— Які ж ви сьогодні гарні, Степанидо Іванівно.

— Тільки сьогодні?

— ї раніше Теж... І стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що має зацвісти. — Вийняв з-за церемонії вишневу гілочку і поставив у глиняний глечик, де одцвітали блідаві й рожевощокі невістки.

— А нащо ви зломили? — строго очима показала на відчахнуту, з росинкою глею гілочку.

— То вітер, Степанидо Іванівно. Я цвіту не псую. Його теж любити треба.

Марко одразу чогось нахмурився, зів'яв, попрощався й пішов. А незабаром забрів Антон Безбородько. Він побачив вишневий цвіт, ревниво скособочив розпухлі губи, на яких тремтів горілчаний дух.

— Марко приніс?

— Марко, — знехотя відповіла, не бажаючи мати посередника ні в домі, ні в душі.

— Проворний, нічого не скажеш... Не говорив, практично, що цвіт треба любити? — напустив на свій вузький вид жалостивість до неї.

— Казав, — одразу насторожилась вона, а біль ударив під саме серце. — Або що?

— Та нічого такого, — якось таємниче відповів Безбородько, сів на парту, і всі нашиті кишені френча заворушились на ньому, неначе краби.

— Говоріть, коли почали.

Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:

— Вам скажи, а ви йому передасте, тоді він і дихнути не дасть мені. І так він має роботу: підкопується і під мене, і під мого крамника.

— Слово честі, все буде поміж нами.

— Навіть слово честі? — задумався на якусь хвилину. — Тоді глядіть!.. Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось і намарнословив.

— Чи марнослівство, чи правда — кажіть! — наказала вона, хоча й відчувала, як терпнуть ноги, як мліє душа.

— Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?

— На похороні бачила її, — в передчутті чогось поганого мало не зойкнула вона.

— Еге ж, вона там була, гарна така дівчина. Так учора Марко в лікарню завіз її.

— Щось трапилось? — ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з книжками.

— Еге ж, трапилось: дитя має народити.

— Ну, й що?

— Та й нічого, діло житейське. Але чий це буде вишневий цвіт — ще невідомо.

Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесі закружляли і школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." — нестерпним болем вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.

І воно послухалось її, але на душі було так, наче туди хто жабу вкинув. Хотілось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке може бути?

— Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблідли! От лишенько! — забідкався Безбородько.