Григорій Сковорода - Пільгук Іван
Труд при уродженій прихильно, і і є задоволенням. Пес оберігає отару день і ніч за ПОДИМНИМ нахилом і терзає вовка, незважаючи на те, ню сам наражається на небезпеку бути розшматованим ні і хижака. Мі кінь, ні свиня не зроблять цього, бо не мають до того природи. Нахил, охота, задоволення, природність...
Щербинін що слухав розсуди Сковороди про суспільні и ни мини, про громадські пороки, про начальників, вопий, суддів, панів і рабів. Губернатор не заважав Сково-jio.u висловлювати свої погляди, а на прощання запрошував завітати до нього, щоб продовжити цікаву розмову.
Зустріч з губернатором, його запрошення викликали нові роздуми Григорія Савича. Його не приваблювала прихильність губернатора...
Ой ты, птичко жолтобоко. Не клади гнѣзда высоко! Клади на зеленой травкѣ, На молоденькой муравкѣ. От ястреб над головою Висит, хочет ухватить, Вашею живет он кровью, От, от! кохти он острит!
Стоит явор над горою. Все кивает головою. Буйны в-Ьтры повѣвают, Руки явору ламают, Л вербочки шумят низко, Волокут мене до сна. Тут течет поточок близко: Видно воду аж до дна.
Флейта допомагала поетові добирати рими, надавати словам гармонійного звучання. Наче відгукуючись на
флейту, десь обзивалися голоси, идо линули від Бабаїв,— молодь виходила на вулицю. У гармонії почуттів поет ішов назустріч пісні, а слова нанизувалися в куплети:
На что ж мііѣ замишляти. Что в селѣ родила мати? Нехай у тіх мозок рвется, Кто высоко вгору дметея, А я буду себі тихо Коротати милый вѣк. Так минет мене все лихо. Щаслив буду человѣк.
Слова вірша обіймалися з піснею, такою розлогою, як діброви й степи сонячної Слобожанщини. Тут єдналась муза з роздумами мислителя. Філософські трактати він доповнював віршами, а вірші — філософськими роздумами. Новими і новими віршами поповнювався його зошит "Сад божественных п-Ьсней".
ТРИВОЖНІ ДНІ
Розгорнув Сковорода викладання правил добронра-вія 1768 року, коли на Україні спалахнуло повстання, очолене Максимом Залізняком, до якого приєднався і гнівний мститель Гонта. За своєю історичною значимістю це дві різні події, але між ними був своєрідний зв'язок. Він полягав у виявленні, хоча й різними засобами, протесту проти посилюваного гноблення народних мас. Не шаблею, як Залізняк, виявляв протест Сковорода, а словом мислителя і поета. Йому не бракувало в цьому гайдамацької сміливості. Великий народний рух, що поширився на Правобережній Україні, відгомоном прокотився й по Слобожанщині. Сковороду не могли не хвилювати ці події хоча б тим, що з ними була пов'язана Переяславщина, де він залишив багато друзів. А тепер, може, не один з них став гайдамакою.
Коли польська шляхта, згуртована в конфедерацію,
зброєю, католицьким хрестом та єзуїтським підступництвом почала чинити сваволю на Поділлі, Волині, Київщині, Білорусії, обізвались проти цього свавілля відомі Сковороді діячі. Про злі наміри конфедератів, натхненником яких у Барі став оскаженілий Пулавський, доповідав імператриці Катерині білоруський епіскоп Георгій Кониський — колишній улюблений учитель Сковороди в академії. А відомий Григорію Савичу переяславський епіскоп Гервасій закликав запорожців захистити православну церкву від єзуїтської навали па Україну. Добре знав Сковорода і уславленого промовами академічного вихованця Мельхіседека — ігумена Мотронівського монастиря на Черкащині. Набула розголосу чутка про поїздку Мельхіседека в столицю, щоб домовитись про захист від конфедератів. Після цієї поїздки він закликав до монастиря запорожця Залізняка, радячи йому взятися за зброю. Від Мотронівського монастиря, де освячував гайдамацькі ножі Мельхіседек, розпочався повстанський рух, званий "Коліївщиною".
Приєднався до Залізняка уманський сотник Гонта. Здобувши фортецю Умань, гайдамаки торжествували перемогу, оголосивши гетьманом Залізняка. Такий хід подій збентежив імператрицю Катерину, і вона приклала свою владну руку для ліквідації небезпечного для держави й влади гайдамацького руху.
Григорія Савича тривожили ці події. По-різному йому розповідали про них. Гнів і тугу носив у своєму серці гуманіст-протестант, що поділяв свій "жребій з голяками", його лекції чимраз набували філософської глибини й протестантської гостроти. Прагнув у молодих серцях запалити іскри доброзичливості, поваги до людської особистості. Адже починали вже подавати свій критичний голос російські просвітителі, а Микола Іванович Новиков почав видання журналу "Трутень", щоб словом сатирика обізватися на захист пригноблених та викрити гру імператриці в ролі "просвещенного монарха".
Ретрогради, блюстителі монархічних порядків, що вважали професорські кафедри трибуною, з якої мають промовлятися лише вірнопідданські базікання, чорною зграєю накидалися на волелюбного протестанта, обвинувачували Григорія Савича в богохульстві та єретичному мисленні.
В одному з листів до Коваліиського Сковорода писав: "І мені вже скорпіон готує жало і замишляє мене вжалити. Але чого я не знесу з радістю, тільки б бути корисним тобі і подібним до тебе, заохочуючи вас присвятити себе красним музам. І природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього зустрічається перешкод, тим більше до нього тягне, на зразок того найблагороднішого і найтвердішого металу, який чим більше треться об землю, накладену на нього, тим прекрасніше виблискує. Неправда гнобить і протидіє, але тим сильніше моє бажання боротися з нею".
Хто насмілився готувати жало скорпіона проти видатного мислителя? То могли бути ставленики епіскопа Крайського. Міг виступати в цій ролі і прославлений Са-муїл Миславський.
Ревнителі християнської церкви ставили під сумнів викладання професором правил добронравія, хоч і відчували своє безсилля розвінчати ерудованого лектора у відкритих виступах. Вони вважали, що питання етики в лекціях для молоді повинні зводитись до утвердження законів монархізму, блюзнірського прославлення імператриці у всіх її діях та вчинках. На запитання бєлгородського єпіскопства про зміст виховання дворянської молоді Сковорода відповідав: "Дворянство відрізняється від ченців і простого народу своєю більш широкою освітою й одягом, чом же йому в такому разі не мати особливого погляду на те, що для нього найпотрібніше в житті? Хіба однаково розуміє царя і царську владу чабан і міністр?"
Така відповідь здалася зухвалою для пастирів церкви.
Особливо ревниво до цього поставився Самуїл Мислав-ський. Він зустрівся віч-на-віч з професором-протестан-том, який навіть не вклонився високому пастирю. Перед Сковородою стояв не той спудей Київської Академії, що понад двадцять років тому інсценізував київського князя при зустрічі імператриці Єлизавети Петрівни. Тодішні передбачення Григорія справдилися. У суворого ревнителя християнства вигляд був зовсім не аскетичний. Гострий погляд очей та весь його енергійний вигляд більше говорили про характер повелителя, ніж про божого угодника. Розкосмачена борода епіскопа спадала на груди, оздоблені золотим хрестом.
Зустрілися дві особи, що різними шляхами пішли по закінченні академії. Поблажливо дивився Сковорода на свого сановитого противника, наче вичитував у думках багатозначну притчу про фарисея. Не схилив перед ним свою думну голову, не уронив гідності правдолюбець. Хай Самуїла Миславського інші вважають ревнителем науки, але для Сковороди він не може бути авторитетом...
А тим часом нові події насторожили всю країну. Ще не закінчилась розправа над учасниками гайдамацького повстання, ще в Кодні та Сербах лилася кров тисяч катованих повстанців з наказу магнатів Степковсько-го і Браніцького, жалуваних довір'ям імператриці, як в жовтні 1768 року вторглися на Україну кримські татари.
З цього почалася велика російсько-турецька війна. Вторгнення татар, початок наступальних дій турецької армії сколихнули всю Слобожанщину: адже тут ще не забули тих спустошень, що їх чинили татари. Значні частини російського війська були введені до Харкова, де розташувалась головна квартира командуючого Другою армією графа й сенатора Петра Івановича Паніна.
Турецький султан мав намір здійснити великий похід на Україну, захопити Київ та інші міста.
У війні взяли участь запорожці в складі армії головнокомандуючого Румянцева. Запорожцям належало лати перший значний бій туркам і цим відкрити рахунок подальших звитяг. Про це публікували "Санкт-Петербургские ведомости" (1769 р. 21 липня) у зведенні ставки Румянцева: "Осьмого числа сего месяца партия войска Запорожского под командою войскового старшины Филиппа Стягайла да казацких полковников Давыда Логвинова і Тимошки Сукура, отправленная пред тем от кошевого атамана Калнишевского для поиску над неприятелем вниз Днепра на лодках, встретила рано-поутру недалеко от урочища Косширской плавни, где накануне переночевала, турецкую, из самого Константинополя к Очакову пришеіпіую. а оттуда далее к Сечи для взятия языка и разорения ея следовавшую, флотилию в двадцати мореходных судах, с немалою артиллериею. Запорожские казаки сделали тотчас на сию флотилию храброе нападение как сильною пальбою из пушек, так и безпрерывным мелким огнем, от которых четыре судна неприятельские в конце разорены, а бывшие на них люди, числом более двухсот, отчасти побиты, а отчасти потоплены, так что ни одного из них не спаслось, кроме десяти человек в полон взятых, из коих семеро присланы сюда в главную квартиру, а трое прямо из Сечи отправлены кошевым атаманом ко двору Ея Императорского Величества, во всеподданнейшее приношение плодов мужества и благодеяния всего Запорожского войска. Запорожцы получили при сем случае в добычу четыре знамя, перначь и пятнадцать медных пушек, а остальные во время самого сражения затоплены в Днепре. Потеря казаков состоит в одиннадцати убитых и двадцати раненых..."
Ці тривожні часи були дуже гострими в житті й діяльності Сковороди. Він не відступив від своїх переконань гуманіста-просвітителя. Залишаючи викладання в додаткових класах для шляхетської молоді, Григорій Са-вич зберіг властиву йому мужність, нездоланність у перекопаннях. Здавалося, що той "духовний меч", про який говорив він у листах до Ковалінського, ставав ще гострішим.
Харків святкував "день, посвященный для принесения всевышнему благодарения за спасение всеавгустей-шея пашня монархини и пресветлейшего наследника".
