Григорій Сковорода - Пільгук Іван
Наче незримо супроводжував у дорозі мандрівників і легендарний козак Мам ай.
Мандрівка відбулася 1764, багатого на події, року, коли Сковорода, не витримавши підступних дій епіскопа Крайського, на знак протесту залишив праию в колегіумі. Охоче погодився він на спільну подорож з Ковалінським до Києва, аби відвернути свою увагу від чинимнх йому неприємностей.
ПОДОРОЖ ДО КИЄВА
Навістивши друзів у Охтирці, вони подорожували через Ромодан до Києва битим шляхом, утвореним чумаками. Часом ночували разом з ними, зупинялися в селах і містах, слухали розмови людей, скарги на нові порядки та посилення утисків. Чула душа поета-мислителя всотувала в себе народну тугу, що часом виливалася в пісні...
Ось і Дніпро, а на горі золотоглавий Київ. Чимало років минуло відтоді, як Григорій Савич залишив його.
Пізнавав знайомі споруди. А поруч з'явилися й нові. Недалеко від Лскольдової могили стояв тепер світлий, красуючись золочено-блакитними переливами в тіні дубів, царський палац,— здійснила-таки імператриця Єлизавета за життя свій намір. Майже одночасно з палацом виросла на відрозі Старокиївської гори над Дніпром Андріївська церква — одна з архітектурно витончених споруд прославленого Варфоломія Растреллі. Легкість і граційність форм відтінювалися блакитними та білими й позолоченими прикрасами, доповнюючи гармонію всього наддніпрянського ландшафту звучанням ліричної струни в ансамблі древніх храмів. Це особливо вражало Сковороду — прихильника ліро-епічної співзвучності в поезії, музиці та архітектурі.
А ось Михайлівський золотоверхий собор. Загули дзвони, наче привітали слобожанських прибульців, і лягли густострунним відгомоном на дніпрові далі. Сковорода і Ковалінський познімали шапки. Молились не біблійному Саваофу, а дивній красі. Молились, як колись древні русичі на цих наддніпрянських висотах вклонялися Дажбогу та його внукам. Тут відправлялася служба і в часи походів Володимира на половців.
Мозаїками і фресками, наче кольоровими килимами, обгорнуті внутрішні стіни, склепіння, колони, що підсилюють враження монументальності споруди. Велично, у молитовній позі переливається світлотінями образ богоматерь Під ним незрівнянна серед мозаїчних прикрас — "Євхаристія". Зображена на ній група постатей в гармонійному рухові вражає багатством барв. А ось мозаїка святого Дмитра — втілення мужності староруського воїна. Міцна постава, твердість виразу обличчя, в руці спис, в другій — щит, до пояса припасовано меч, наче зібрався русич у далекий похід.
Від Михайлівського собору пішли мандрівники до ще древнішої пам'ятки — Софійського собору. Зупинилися біля недавно завершеної добудови — дзвіниці та брами.
Григорій Савич пізнає у ній смаки свого учителя й ректора Київської Академії Заборовського. Орнамент у стилі барокко, ліплення гербів вражають урочистістю й щедрістю композиції — наче розшитим ніжними тонами килимом прикрашено стародавні будови Софії.
Кілька днів оглядали мандрівники Києво-Печерську лавру та химерно занурений серед гір Видубепький монастир. Водив Григорій Савич свого учня на Поділ, щоб разом завітати до рідної академії та помилуватися будовами Григоровича-Барського — колишнього київського спудея. Зупинилися на ночівлю в Межигірському монастирі. Тут було пристановище й тих, хто прибував з прославленого Запорожжя. На цей раз ченці разом з запорожцями привітали й прибулих слобожан.
У Києво-Печерській лаврі на них справили враження художні майстерні та друкарні, де виготовлялися гравюри з зображенням звірів, птахів, різних пейзажів. Далеко за межами рідного краю прославилось це мистецтво, до якого прикладали руки сотні обдарованих умільців, відбиваючи естетичні уподобання чулого до життєвої краси народу.
В усьому цьому Григорій Савич черпав мотиви для своєї творчості. Він сприймав стиль мистецтва, що наснажувало його творчі задуми звучанням внутрішніх рим, зливою алегорій та метафор. Але спостережливий зір поета вловлював не тільки пишну красу витворів мистецтва, а й дисгармонію суспільних взаємин. Київським монастирям були підлеглі сотні населених місцевостей, великі маєтності тяглися до Кончі-Заспи і далі розкішними багатими низинами Наддніпров'я. Григорій Савич запримітип зміни, що сталися у взаєминах селян і монастирських пастирів. Він прислухався до розмов серед прочан, вловлював скарги та зітхання. Приносили сюди люди гіркоту своїх турбот, утисків, зневаги.
Очевидно, не без підстав у цей час одержав синод від свого обер-прокурора лист, в якому відзначалось:
"Настроение, происходящее между духовными лицами в Малой России, единственно по причине управляемых ими самими имений духовных: епархии с монастырями, а монастыри с церквами в беспрестанных и долголетних тяжбах судовых находятся, а потому и сами власти во взаимной вражде между собою пребывают, все же духовные недвижимые имения с имениями мирских владельцев нескончаемые процессы ведут, и как власти по временам с места на место переходят, то судовые хлопоты даже до того простираются, что архиерей, произведенный из архимандрита, на себя, бывшего прежде архимандрита, противные и порицательные подает челобитные, чему особливо примеры находятся между кафедрою Киевскою и Печерским монастырем. Архиереи, архимандриты, игумены и игуменьи содержат в своих маетностях монахов городничими, т. е. управителями, которые своим развратным житием беспримерные соблазны мирским людям подают и, производя ссоры с мирскими помещиками, сами предводительствуют дракам, а иногда смертоубийству".
У Києво-Печерській лаврі Григорій Савич зустрів колишніх своїх товаришів з академії. Вони посідали значні чернечі пости, вели життя, далеке від подвижницьких вимог. Сковорода швидко розпізнав заскнілість церковних пастирів. Це його ображало і дратувало.
— Годі блукати по світу! — звертались до Сковороди колишні товариші. Час причалити до пристані! Нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі.
— Ах, преподобнії,— гарячково відказав Сковорода.— Я стовпотворіння собою умножати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому.— Ченці замовкли, а Григорій Савич вів далі:—Риза, риза! Дуже небагатьох ти опреподобила! Багатьох зачарувала. Мир ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомими, покровительством, вигодами, утіхами й святинею. Але найгіршою е сіть остання. Блаженний той, хто святість серця, цебто щастя своє, не заховав у ризу...
Слухаючи такі єретичні речі, ченці почали розходитись. Лише поодинокі залишились біля Сковороди.
— О мудрий чоловік,— говорили вони.
Від учителя не відступав його відданий учень Кова-лінський, жадібно слухаючи гострі розмови Сковороди.
Не змогли печерські пастирі накинути ризи на мужнього проповідника істини, не заплутали його в сітях житейської суєти, матеріальних вимог. Він уболівав за своїх колишніх друзів по Київській Академії, розуміючи їхній духовний занепад. Боляче було дивитися йому, як ляння цитадель культури — Києво-Печерська лавра, втрачаючи свою давню вагу, перетворюється в осередок мракобісся, де плетуться сіті духовного уярмлення народу церковними законами, сповідями та обіцянками раю. Вражали мислителя-гуманіста своїм пригноблено-покір-ним виглядом прочани, що несли свої сльози й зітхання сюди, де пороки й облудна брехня прикривалися удаваною святістю.
Мандрівка зміцнила дружбу Сковороди з Ковалін-ським. їх обох приваблювала дніпрова краса, гармонійна велич архітектури й живопису. Мистецтво має велику силу єднати людські душі. Під впливом мистецтва налагоджується гармонія почуттів, якими людина обіймає віки. Мистецтво прориває оболонку обмеженості, підносить індивідуальність, наповнює серця добротою. Великі митці були завжди великими гуманістами, перед якими скоряються простори часу і відстані. Цю істину збагнув мислитель. Наливалося його серце гордістю та скорботами за свій народ, який і в найтяжчі часи свого історичного буття не переставав творити духовні цінності.
МАРЕННЯ ЧИ ПРИВИД?
Залишаючись на самоті, пін використовував дозвілля, щоб поглянути на топтані ще в студентські роки доріжки. Часом потрапляв на околицю міста, наче виривався з колючих лабетів людних вулиць. Любив на просторі слухати надвечірні передзвони, що м'яко стелились в оксамитовій сизій далині. Простував, поринаючи у хвилях привабливих звуків. Так дитя підкоряється голубливій звабі.
Мінорний клич передзвонів привів слобожанського прибульця аж до брами жіночого монастиря. Зупинився, вражений чернечим хоровим співом, що виривався з-за високих стін. Стриманими риданнями бились об мури жіночі голоси, наче просилися з ясиру на волю лихотер-ппі бранки. Чи то церковна пісня, чи плач невільницький сумний? Стояв зачарований і вражений дивним співом, уловлюючи в звабних голосах зворушливий смуток. Хотів, щоб розверзлися нездвижні мури і з'явилися привидами ті, що затамовують у собі життєву снагу, одягти чорне вбрання.
Завмирав дзвін, і замовкав журливий спів. А він все стояв, як прибулий жебрак у чеканні офіри біля брами. Та ось вона розкрилась. Ігуменша виводила парами черниць. У кожної сковані мовчанкою уста, понурий вигляд, уповільнено стримана хода. Наче виконували зневолені бідолашки покладений на них обов'язок регламентовано щоденних дій. Тоскно проходили повз принишклого під муром чужинця, не помічаючи благально-скорботного погляду жагою налитих очей. Та не всі були холодно байдужі до нього...
Дві черниці ніби на мить зупинились, кинувши зворушливий позір широко розкритих очей. Пізнав у них гордовиту гідність пані Вишневської та ніжно-благальний смуток чарівної сотниківни. Пройшли, не оглянувшись, понесли заховану пишноту жіночої вроди. Квилила за ними услід думка. Яка недоля посестрила вас під цим чернечим балдахінням? Якому істукапу офіруєте ви свою вроду і трепет чулих душ? Вернітеся, щоб ще раз поглянути на вас, щоб ще раз забилось у риданнях безмовних иепривітане любов'ю серце.
Наче долинули благання ті — після недовгої прогулянки ігуменя повертала черниць. Заходили у розкриту браму, наче приречених пожирала дивна потвора своєю пащею. Ось і та пара, до якої приковано зір дивного прибульця.
