Правда і кривда - Стельмах Михайло

Тоді ми з нього не тільки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася дівчина в нові чоботята і вклонилася нам у пояс. І так уклонилася, так приклала руку до серця, так подивилась відкритими, як світ, очима, що Устим за ворітьми, ще не сівши на коня, схвильовано шепнув мені:

— Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйські чоботи, а знайшов судьбу!

—Причинний! — знаючи його вдачу, вигукнув я. — Ти ж навіть пари слів не зв'язав із нею!

— Так судьбу зв'язав.

— А може, вона тебе не полюбить?

— Поговори мені... Я глянув на неї...

— Ну, й що?

— А вона на мене.

— Та й на мене вона дивилась.

— Ет, кривий ти на очі, та й годі.

— Їй, певно, й роки не вийшли?

— Почекаю.

І чекав її, свою зірку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що виказав.Устима господар дівчини. Він до цього часу не міг простити нам інаимичці за ті проклятущі чоботи. Обміняв їх на душу. На лузі, коли Устим повертався од своєі безталанниці, застукали його бандити, розрубали повздовж до горловини і всю середину засипали землею і житом за те, що відрізав землю і забирав куркульський хліб. Після, катування прикопали Устима біля Китай-озера поміж кущами калини. Ми довго не могли найти його. Аж сьогодні люди побачили, що на лузі поміж калиною чомусь проросла смужка жита. По цьому пам'ятнику і відшукали Устима.

Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої підлості і силою життя того житечка, що проросло з людини, вона припала до тієї ж парти, на якій колись лежали Устимові руки, й невтішно заголосила.

В журбі обоє просиділи до опівнічної години, аж поки в дверях не з явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З темряви, не розібравшись, що й до чого, він здивовано крізь сміх викашляв:

— А тут наче досвітками пахне. Швиденько познайомились, — і осікся. Знічено підійшов до тієї тримісної парти, де було вирізано і його ім'я, верхи сів на своє колишнє місце.

І це ж тоді образило більше, аніж його дурний сміх.

"Цей і на домовину сяде. Марко б ніколи так не зробив... Три імені — три судьби..." — подумала тоді, з неприязню глянувши на вузькувате, з роздвоєним носом і глибокими очницями обличчя Безбородька.

Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились люди, ридала босонога наречена, а на його могилі Марко посіяв житечко, щоб проростало воно не з людини, а з землі.

Отак уперше побачила вона по один бік себе смерть, а по другий життя. Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвійне стояло біля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими корогвами. Молоді хмуроокі хлопці з карабінами за плечима, зореносні чонівці, босонога наречена, дітвора на огорожі й яблунях, зерна жита на могилі і м'ясомордий причет позаду людей — все це перевертало її душу. І вона тільки тут починала розуміти, що таке народ, життя, розуміти його не з прилизаних, інтригами і сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних книжок, не по вбранню, не по рисах красивих і некрасивих облич, а по трудній босоногій історії, що творилася біля неї...

Х

Одразу ж з поминального обіду Марко обвішався гранатами і з карабіном за плечима пішов у ліси. Через кілька днів він височив у Літинській Синяві банду, яка загуляла в лісовій оселі дукача Онопрієнка. Марко сам увірвався в хату, гранатами перебив, перекалічив бандитів, перехнябив оселю і підірвав себе. Непритомного, в своїй і чужій крові, — його повезли в лікарню, зробили операцію й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона, Степапида, прийшла навідати його. Марко посміхнувся одними очима, показав рукою на своє завивало і ледь чутно прошепотів:

— Гарний?

— Найкращий! — мимоволі вирвалось у неї.

— Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, — пустив добрячу усмішку під бинти і вже серйозно запитав: — На могилі Устима були?

— Була.

— Зійшло житечко?

— Зеленіє.

— От і все, що залишилось після чоловіка, — зітхнув і вже нескоро спитав: — А його ж безщасну Марію бачили?

— Ні, тільки чула, що вона перейшла жити до Устимових батьків.

— Отак і дочекалися старі невістки... Життє! — засумував чоловік. — А яке подружжя було б... голубів пара...

— Що вам лікарі кажуть?

— А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж із ложечки, як дитя. Отак і осінь пролежу. Тут самі ліки та спарена кров пахнуть, а в селі зараз... — та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англійському френчі, синьому галіфе і чоботях на рипах. В руці він бережно, наче незахищене світло, ніс лискучий ремінний картуз з гудзиком посередині. Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на видноті и де себе посадовити. Здавалося, що він і до лікарні прийшов, аби тільки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати і співчуттям прикрив якусь свою радість.

—То як тобі, Марку, тут проживається? — І, не чекаючи відповіді, бережно здмухує пилинку з картуза.

Безсмертний пекучим поглядом зміряв Безбородька і його одяг.

— Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?

— От і не вгадав, братику, — самозадоволена посмішка розповзається по вузькуватому виду. — Чимчикую до тебе прямо від городського кравця, він хоч і дере, та вміє голкою грати, мов смичком, — вигнувся, оглядаючи одежину з боків. — Галіфе не мале зробив?

— Кинь порося в кожну кишеню, — побільшає, ще й музика без смичка вищатиме.

— Обійдеться без музики, — одразу насупився Безбородько, не знаючи, куди подіти картуза.

— Гляди, чи обійдеться, — на щось натякнув Марко. Безбородька пересмикнуло від цих слів, наче задихаючись, розкрив рота, щоб відповісти, але промовчав. І далі вже сидів у палаті, мов осіння хмара.

З лікарні вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативній підводі. Зручно вмостившись на рядні, щоб не замастити новенький одяг, Антон Іванович і сяк і так упадав біля ней і все просив пригощатись "монпансьє" рибкою. Ці дрібні кольорові рибки він Прямо пригорщею виловлював із кооперативного мішка, демонструючи свою гостинність. В лісі Безбородько притих, зіщулився, занепокоєно зиркав на всі боки й немилосердно батожив коні, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став балакучим і заповзятим. Про Марка він заговорив із співчуттям, але з огудою.

— Кому потрібне таке геройство? Теж знайшовся післяреволюційний індивідуаліст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду і рознести її на пух і пір'я. Жаль, жаль чоловіка, але дуже безрозсудний він, у всьому безрозсудний, гарячковитий. І все попереду хоче бути, а колектив, масу недооцінює. Ще не втямив своїм черепком, що вік героїв пройшов. Про це і в "Інтернаціоналі" співається: "Ні цар, ні бог і ні герой". От як воно, практично, має бути.

В той час ходили різні теорійки про героїзм, і вона, по молодості і недосвідченості, не знала, що відповісти Безбородьку, який стояв за масовість у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з бандитами ніколи не брав участі, бо працював по іншій державній лінії. Нападався він і на тяжкий Марків характер:

— Він, окрім себе і Устима, нікого не терпів. Такий норов має, що на десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плоті, нічим не поворушиш, хоч кіл на голові теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному називають?

— Не знаю.

— А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?

— Чула. І книгу таку читала.

— Так от і нашого Марка за характер поза очі називають Марком Проклятим.

— Бог з вами, Антоне Івановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку людину! — аж скрикнула вона.

— Не я ж вигадував таке прізвисько — село, — почав оправдуватись Безбородько. — Ну, що б там не казали, та хоробрості від Марка не відбереш. Це, звісно, штука як кепська. Але треба мати миЛосердіє й до інших. А він його, — стишив голос, — навіть до дівчат не має... всюди герой.

Останнє найбільше вразило, насторожило її, і чомусь защеміло тоді дівоче серце. Правда, спочатку вірила и не вірила, але через якийсь час про це, наче ненароком, почула від хитрющого, з горшкуватим обличчям крамника споживчого товариства. І поговори потьмарили образ Марка, бо вона дівчурів ненавиділа усією пристрастю дівочої душі. Але ж чого тоді так поважають Марка і Зіновіи Петрович, і тітка Христя? Розпитатися б у них, так що вони подумають про неї? Та про Маркове прізвисько вона якось заговорила з тіткою Христею, яка мало не в усьому стала її повірницею. Молодиця одразу накинулась на невідомого ворога:

— Плюньте в самісінькі очі якійсь мармизі, моєю слиною плюньте. Крейдою шпурніть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього дукачі-горлані і всяка шантрапа, дубило б і гнуло їх на чортове обіддя! Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! — стояла гнівна й червона, а на завзятому виду жмурились і розжмурювались химерні ямки.

Від цієї лайки й захисту їй стало тепліше на серці.

Працювала вона у дві зміни. Роботи й мороки було багато. Чимало батьків до заморозків не посилали дітей у науку. Не вистачало книг, зошитів, олівців, а чорнило учні робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини, заправляючи його іржею і наваром дубової кори. Вона й не зогледілась, коли впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнілий, але веселий Марко. Від нього ще пахло ліками і, тим незрівнянним повівом сіна, коли до нього від першого вологого снігу ненадовго повертаються пахощі літа.

— Степанидо Іванівно, добрий вечір вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?

— Дров привезли, — чогось зраділа вона, хоча й знала, що Марка треба остерігатися.

— А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорі?

— Одночасно метелицю й зорі, хіба таке може бути?

— Ходімте — поглянете.

Вона, в чому стояла, вибігла вслід за Марком на необгороджений ганок, поглянула на небо, але з нього трусився сніг, а зірок не було видно.

— Почекайте трохи, призвичайте очі, — заспокоїв її Марко, ї вони обоє почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла і крізь зріджену сітку сніжинок вона справді побачила кілька зірок. Але одразу ж свіжий повів сніговиці засувоів їх, а потім знову відкрив.

— Як гарно! — вирвалось у неї.

— Атож! — ясніло і його обличчя.