Ментальність орди - Гуцало Євген

Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність, взагалі дуже характерну для східного світу. Подорожній, який переступав поріг саклі, був людиною священною. Подорожній бла­гословляв дім господаря: "В ім'я славних справ твоїх, джигіте, вима­гаю гостинності, сідла та бурки". Господар відповідав: "Ти гість мій, отже, володар мій". Він передусім народом відповідав за безпеку чужоземця, який, ступивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї під його дахом.

Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своїх послів вимагав підданства від черкесів. їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відповідали: "Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі". А ще Лавристан відповів аварському ханові: "Не дамо данини, поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих". І тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пі л дав вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.

Цураючись цивілізації, цей народ змушений був перейти на військовий побут, тим паче, що на його долю нападників-завойовників вистачало, то якийсь Китайхан, калмики, хазари, татари, зрештою Аттіла, слов'яни...

Й ось після того, як Росія в минулому столітті так тяжко за­войовувала Чечню, й ось після того, як сталінська Росія депорту­вала Чечню з Чечні, й ось після того, як Чечня повернулася в Чечню, тепер уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, ого­лосивши весь чеченський народ, який бореться за свою неза­лежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями, — власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завой­овувала вільний чеченський народ. Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її така Конституція, в ім'я яких най­сучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за імперський дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впро­довж століть дух іншого народу!

Та ще ж бо чуєш із уст президента Федерації, що Дудаев, мовляв, здійснює "геноцид чеченського народу". Це те самісінь­ке, як радянська пропаганда протягом півстоліття стверджувала, що жертви Катині — це жертви фашизму, ніяк не хотіла призна­ватися за свої власні фашистські жертви. А скільки десятиліть доведеться отак-от говорити про дудаєвський "геноцид чечен­ського народу"? Хіба сьогодні не видно, чий це геноцид?

До того ж — "во славу русских воинов"... Пам'ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Різдво 1995 року закла­дався Храм Христа-Спасителя, знищеного більшовиками, що Храм закладався "во славу русских воинов", що цю акцію слід сприймати як покаяння, — в усякому разі про це говорив пат­ріарх "всея Руси" Алексій II. А в цей час — на Різдво! — точила­ся кривава різня в Чечні, де, як стверджував один генерал, росій­ські солдати — хлопчики років вісімнадцяти — гинули за неді­лиму Росію "с улыбкой на лице". Хай Господь милує від такої моторошної "улыбки на лице" за державного монстра, де цивілі­зованого життя нема нікому, отож хіба що й залишається вмерти "с улыбкой на лице". Так що ж це виходить: отой Храм Христа— Спасителя в Москві закладено не тільки в ім'я минулої слави російських воїнів, а й тих воїнів, які гинули на Різдво, коли закла­дався Храм, у знедоленій і вільнолюбній Чечні, які й тепер гинуть, то скільки ж цих загиблих юних життів потрібно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке сприймається за театралізо­ваний блюзнірський балаган на лаштунках і за лаштунками вчорашньої і сьогоднішньої російської історії?!

Пригадуєте, під час серпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життів, і Єльцин на грандіозних похоронах-панахиді зі щирою сльозою в голосі просив простити, що — "я, ваш прези­дент" не зумів уберегти душі гарячих патріотів. Артистично про­сив — і йому вірилось. І що це за країна така, у якій під проводом ГКЧП власні збройні сили під час путчу в серпні 1991 року штур­мом ідуть на Москву, в якій президент у жовтні 1993 року гро­мить власний парламент у Білому Домі, в якій за наказом прези­дента в грудні 1994 року розв'язано громадянську війну у Чечні, де з однаковою суїцидальною люттю знищується як народ чеченський, так і народ російський?! І що це за Федерація така?! Якби від її імені та в ім'я її цілісності, то, очевидно, там можна було побачити військові формування татарів, башкирів, чувашів, бурятів, і т. д., але ж не видно там військових формувань цих народів, а видно лише російські збройні формування. То що — не болить цим народам так звана цілісність Федерації, а болить лише російському? То чому ж їм не болить, а російському так болить від імені всієї Федерації і за всю Федерацію, в чому при­рода цього потерпання за всіх? (Державін: "О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!") Ох, ці прозорі грани­ці прозорих камуфляжів — то начебто інтернаціональних, коли під прапором Варшавського пакту вводилися війська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разі під прапором Федерації, а насправді тоді й тепер бачимо "щит і меч" Росії, яка будь-якими засобами прагне імперського самозбереження, до того ж іще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупів чеченців і ро­сіян у Чечні.

Розгортаю московську газету від 16 лютого, читаю репортаж журналіста. "Через щель, прорезанную в ковре, которым закры­то окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки раз­носит кварталы... суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому, чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезап­но войти с разных сторон в развороченный снарядами район... "Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать", — весело говорил старший лейтенант Сережа... Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражне­ний все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, ко­торых утюжат пушками круглые сутки?"

Як то казав Єльцин у серпні 199? року — простіть мене, ва­шого президента, що не вберіг ваше життя. Ось так він уберігає життя десятків тисяч — і чеченців, і росіян.

Як то мовилося при закладанні Храму Христа-Спасителя — в ім'я слави російських воїнів.

Як то говорилося тоді ж — акція покаяння.

А хіба в Чечні ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чеч­ню?.. Храм Покаяння-на-Крові...

IV. Здавалося б, О. Грибоедов... але й він — плоть від плоті середовища свого. Перебуваючи на Кавказі, веде "Путевой жур­нал 1819 года. Тифлис — Тавриз". "Надо видеть и слышать, когда он собирает здешних или по ту сторону Кавказа кабардинских и прочих князей; при помощи наметанных драгоманов, которые слова его не смеют проронить, как он пугает грубое воображе­ние слушателей палками, виселицами, всякого рода казнями, по­жарами; это на словах, а на деле тоже смиряет оружием ослуш­ников, вешает, жжет их села — что же делать? — По законам я не оправдываю иных его самовольных поступков, но вспомни, что он в Азии, — здесь ребенок хватается за нож. А, право, добр..." Й то правда, куди вже добріший! І почерк у добряка Єрмолова той самісінький, що й у нинішніх добряків: "смиряет ору­жием ослушников, вешает, жжет их села, — что же делать?" Еге ж, як тоді, так і тепер, здається, цілковита безвихідь, інші методи (М. Бердяев: "в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего") чужі для розуміння, отож — що ж робити?! I так — із століття в століття, і навіть діти як хапалися за ножі — так і хапаються, то, звісно, що ж робити з ними як у часи єрмоловські, так і в часи грачовські. "А, право, добр..."

О. Грибоедов у 1825 році написав вірш "Хищники на Чеге­ме", де знаходимо рядки:

Ждем. — Готовы к новой сече...

Но и слух о них исчез!..

Загорайся, древний лес!

Лейся, зарево, далече!

Мы обсядем в дружном вече

И по ряду, дележом

Делим взятое ножом.

О. Грибоедов сам брав участь у каральній експедиції гене­рала Вельямінова проти закубанських черкесів, у нього були живі враження, які прислужилися до написання цього вірша. Вірш сприймається як пісня-монолог горців, котрі воюють про­ти чужинецьких зайд, відкидаючи рабські ярма на їхні вільні буйні голови.

Ось як екзальтовано про Кавказ:

Наши — камни, наши — кручи! Русь! зачем воюешь ты

Вековые высоты?

Досягнешь ли?..

Бачите, як ото все ставало "нашим" — і кавказьке каміння, і кавказькі кручі, ставало невід'ємною частиною єдиної і неділи­мої, вписуючись і в нинішні конституційний "простір", і в феде­ративну цілісність, але це постійно розв'язуване й постійно нерозв'язне питання не сходило й не сходить з порядку дня: "Русь! зачем воюешь ты вековые высоты? Досягнешь ли?".

V. Гортаючи "Самопознание" М. Бердяева, відомого росій­ського філософа, якого Ленін разом з іншими любомудрами бру­тально сплавив за кордон, натрапляю на цікаве спостереження. "Западная душа гораздо более рационализована, упорядочена, организована разумом цивилизации, чем русская душа, в кото­рой всегда остается иррациональный, неорганизованный и не­упорядоченный элемент. Поэтому русская душевная жизнь более выражена и выражена в своих крайних элементах, чем душевная жизнь западного человека, более закрытая и придавленная нор­мами цивилизации".

Що правда, то правда. Ніяк не скажеш, що душевне життя російської людини в минулому (принаймні на той час, про який писав М. Бердяев) було пригнічено нормами цивілізації, не побільшав цей прес норм цивілізації на російську людину ні в часи революцій чи громадянської війни, розв'язаної більшовика­ми, ні в епоху сталінщини, ні в епоху брежнєвської стагнації. Чомусь не тиснули ці норми — й не тиснуть, бо ж, очевидно, тиск норм цивілізації відчувається тоді, коли в них є природна розумна потреба, а коли є, навпаки, природне стихійне відторгнення від них і неприйняття, то буде відторгнення й неприйняття. М. Бер­дяев правий, що російське духовне життя більше виражене у своїх крайніх елементах, — і тут він дуже близький до Ф.