Ментальність орди - Гуцало Євген

ПЕКТОРАЛЬ

Скіфські — розорені й розорані — степові кургани, ці тися­чолітні могильники, які можна назвати степовими меморіалами, і степовими пантеонами, і степовими капітоліями, і степовими пірамідами. А ще як? Хоч би й як назвав — усі назви єднатимуть скіфські кургани з космосом, з вічністю, з людством. Ці скіфські кургани — як Ноєві ковчеги, що через потоки степових цивіліза­цій більш-менш благополучно допливли до підступно-жорстоких рифів нашої макабричної дійсності й розбиваються — ковчег за ковчегом, розбиваються об підводне й надводне каміння нашого безглуздого — абсурдного — глузду, і ще й таким чином, з на­шої волі, рушаться зв'язки часів і зв'язки поколінь. А нині, як і завжди, так потрібне нам відчуття єдності і часів, і поколінь, в усвідомленні цієї єдності шукаємо самих себе, свою справжню сутність, намагаючись здерти з себе як облуду фальшу нав'я­заних містифікацій своєї історичної непутящості, так і облуду фальшу своєї расово-національної меншовартості.

Зблиснула перед очима у світлі предковічного сонця скіф­ська пектораль, раптово — сліпуче, запаморочливо, несподіва­но — освітивши глибини минувшини, здається, сяйвом своїм озоривши мало не брили мороку прачасу. Скіфська пектораль, як різнобарвна веселка, як багатовимірний символ, об'єднала в єдину сув'язь народ у його індо-іранській минувшині і в його те­перішньому українському сьогоденні, дві такі віддалені й немовби різні його сутності силою мистецтва злилися в одну сутність, у якій небуття злилося з буттям, засвідчивши, що небуття немає, у якій так неповторно виразилася ідея безсмертя, котра жила й живе за панування будь-яких релігій, котра дихає будуючо-творчою енергією, котра є незнищенним і цілком реальним документом людського тривання в часі та в просторі — в просторі земному й небесному, в часі реальному і в метачасі.

І, вглядаючись у цілком конкретні образи скіфської пекторалі, ми впізнали самих себе. Так, у далеких своїх пращурах ми, їхні нащадки, з побожним здивуванням упізнали самих себе, переконавшись у своєму власному бутті на координатах степів тоді, в давнину, а власне — завжди. Бо хоч би й яка була то дав­нина, але, виявляється, курган — цей степовий Ноїв ковчег — доніс її в нинішній день, на неї можна подивитися, її можна тор­кнутися руками, заглянувши в очі своїм пращурам, а вони так само заглянули в наші очі.

І цей взаємопроникливий погляд хіба не є нескінченним по­глядом самоусвідомлення себе завжди, поглядом самозаглиблен­ня й самопроникнення в перспективи буття (їм — через наші очі) та ретроспективи буття (нам — через їхні очі), хіба це не є на землі й небі веселка-пектораль, незбагненної містичної напов­неності жива конструкція, що виражає і тримає чи не все, що здатний осягнути розум тисячоліть?

І так само скіфські камінні баби в наших південних степах — це ми. Вирубані з піщанику, січені віковими негодами, нищені революційними грозами й мало чи не тотальною зденаціоналізованістю (з чужої злої волі і з власного вбивчого недоумства), понівечені, потрощені, з осліплими очима — це також ми, які — переадресовуючи на себе — не без рослинного самозамилування згадуємо Шевченкове:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого. На Вкраїні милій...

Власне, розвиваючи думку про курган — могилу — меморіал — пантеон — колізей — піраміду, можна було б і саму згорьовану Україну назвати курганом-могилою-меморіалом-пантеоном-колізеєм-пірамідою, і для такого порівняння є підстави, але чи варто вдаватися до таких аналогій? Хто знає... Може, й варто...

У біблійній "Книзі Еклезіястовій" сказано: "Найкраще лю­дині, що на світ не родилась...", "Наймарніша марнота — марно­та усе!", "Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!", "Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, вони поверта­ються, щоб знову плисти!", "Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому", "І мудрість — то ловлення вітру", "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!", "...минуле відновлює Бог!", "Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!",..

Мабуть, "Книга Еклезіястова" — то чи не найяскравіша "оп­тимістична трагедія", донесена до нас із минулого — й адресова­на в майбутнє. Ця "Книга Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі" така сама правдива сьогодні, при нашій рептильній Верховній Раді, як була правдива в часи "сина Давидового", як була правдива ще задовго до його часів, як буде правдива в усі грядущі часи. Справді, багато печалі в цій мудрості, і чим більше мудрості — тим більше печалі: буття людства, його історія — це, може, не така вже й "оптимістична трагедія", як хотілося б, і, даючи уроки, вона водночас наче й не дає уроків, і ота її "оп­тимістичність" — таки трагедійна і бути іншою ніяк не може.

Й поряд з "Книгою Еклезіястовою" — Соломонова "Пісня над піснями", ця пісня пісень любові й кохання, віковічних не­вмирущих почуттів юнки і юнака, жінки і чоловіка, які здатні народжуватися і вмирати так само, як усе народжується і вми­рає, але ж передаються від покоління до покоління, від покоління до покоління вмирають і воскресають, воскресають і вмирають, і, мабуть, немає нічого загадковішого й за це постійне вмирання та постійне воскресання, за той їхній взаємозв'язок, який тво­рить буття і безперервність буття, як, хочеться сподіватися, і його нескінченність. Заодно творить той великий неминаючий смуток великої досвідченої мудрості, про що йдеться в "Книзі Еклезіястовій". Так, усі зваби, чесноти й пороки світу — це "лов­лення вітру", коли йдеться про минуле, коли йдеться про мінли­вий майбутній час. "Минуле відновлює Бог!". Так, постійно від­новлюване минуле. Але ж оте майбутнє, яке ще не стало сьогоден­ням, яке тим паче ще не стало минувшиною, — адже не безнадійне воно, адже воно ще не стало "оптимістичною трагедією", адже в ім'я його і мудрість печалі та печаль мудрості Еклезіястової, і натхненна животворність Соломонової "Пісні над піснями", адже "минуле відновлює Бог" не заради космічного абсурду, де світу природи й світу людини відведено таку жертовну роль, де заклан­ня природи й заклання людини відбувається з такою фатальною невідворотністю... А задля чого ж усе-таки?! Чи здатні ми осягну­ти глибину запитання — і глибину сподіваної відповіді як перед обличчям минулого, яке ми пізнали досвідом людства та індивіду­альним досвідом, так і обличчям майбутнього, яке ми — дивний закономірний парадокс! — намагаємося теж пізнати з допомо­гою досвіду людства та індивідуального досвіду.

І мимоволі схиляєшся до думки, що, мабуть, оця сподівана відповідь — у суті й смислі пізнання.

Людина егоцентрична, свідомо й підсвідомо відчуваючи і уявляючи себе не просто центром Всесвіту, а й його замкнутою на собі сутністю, вона так само свідомо й підсвідомо уособлює в собі людство (безперервна логічна ланка: власна особа — діти — родина — плем'я — народ — людство). Відтак людина сама для себе є мірою пізнання космосу, його розвитку та законів, і міра пізнання самої себе — і всього людства — через свою індивідуаль­ність. Організм індивідуальності стає синонімом організму люд­ства, а організм людства — синонімом організму індивідуаль­ності. Певна людина, проживаючи своє певне життя, наче проживає життя всього людства, відтак і життя людства — і ми­нуле, і майбутнє — прочитується і моделюється досвідом окремої людини, і досвід людини стає досвідом людства — і навпаки: ча­сове безмежжя людства конкретизується в обмежених рамках життя окремої людини; прагнення безсмертя окремої людини знаходить своє розв'язання і втілення у довготривалості людства, і ця довготривалість навіює ілюзію безсмертя як окремій людині, так і самому людству. І фатальна обумовленість і приреченість кожної людини, як і кожного покоління, спізнати все це лише на власному досвіді — з таким гострим відчуттям власної прирече­ності до космічних процесів, наче й не було ніяких чужих попе­редніх досвідів, а твоє життя і твій досвід єдино правдиві й не­зрівнянно дорожчі за чужі умоглядні досвіди, хай то досвіди твого батька-матері, близьких чи дальших пращурів, роду, пле­мені, народу, людства. Твоє власне буття, багатократно віддзер­калене у віковічних дзеркалах, має для тебе непорівнянну цін­ність і переконливість, бо тут переконливість і сутність особистої причетності, які забезпечуються твоїм життям і смертю.

"Минуле відновлює Бог!"

"І мудрість — то ловлення вітру".

"І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!".

Хай так, безумовно так, але разом з цим гірким усвідомлен­ням — "пісня над піснями" незнищенності та величі людських почуттів, любові, бажань, хіті, й ця непереможна "пісня над піс­нями" скидається на вогонь, якого й не треба було Прометею викрадати в богів, щоб віддати людям, бо вогонь спередвіку і складав сутність людської душі.

Передумовою й умовою Еклезіястової трансісторичної печалі та Соломонової "пісні над піснями" є смерть і безсмертя. Оче­видно, найуніверсальнішою релігією свого часу було язичництво, яке у давнину осяяло всі племена і раси, давши людям як відчут­тя розумності й незнищенності природи, так і відчуття своїх власних незнищенності й безсмертя. Переселення душ. Теорія "метемпсихозу" в грецькій філософії, цю теорію розвинув Піфа— гор у VI столітті до нашої ери. Душа за постулатами язичниц­тва — безсмертна — і в Україні, і в Африці, і на островах По­лінезії, хіба що переселяється чи в джерело, чи в дерево, чи в пташку, і в різному бутті безсмертна людська душа прибирає хіба що різних форм. Залишаючись сама собою — вічною муче­ницею і вічною блукальницею. І чи були місіонери, які б несли колись ідеї язичництва по землі? Язичництво для людства було таке ж природне, як сама природа, язичництво не вичленювало людину з середовища, а єднало, гармоніюючи їхні взаємовідно­сини, ототожнювало людину з природою, а не творило з них антиподів чи ворогів.

Християнській релігії, як і іншим релігіям, що прийшли на .зміну язичництву, теж притаманне сповідування ідеї безсмертя, але це вже — у християнстві — не безсмертя в різних видозмі­нах у лоні тієї самої природи, а безсмертя — постійно щасли­ве — в раю, чи безсмертя — постійно страдницьке — у пеклі.