Ментальність орди - Гуцало Євген

І ця "бродяча Русь" має тепер не одну річку, як Ніл, а багато — і Волга, і Об, і Єнісей, і Амур, які в найдревніші часи належали іншим племенам та народам, і ці річки в найдрев­ніші часи таки формували у цих племен та народів почуття кос­мічного ритму, то чому ж ці річки, діставшись росіянам, не мо­жуть сформувати у них таке важливе почуття космічного ритму? То Стамбул-Візантію-Константинополь подавай, то Ніл подавай. "И на Тихом океане свой закончили поход". Але ж, бачимо, й по нинішній день не закінчили — навіть у візіях. Отже, таке необ­хідне почуття космічного ритму досі не сформовано: воно, вияв­ляється, така сама мачуха, як і земля-мачуха та історія-мачуха.

Далі Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у "нас" не таке, як в інших, і природна схильність до правового сприйняття дійсності накульгує, бо начебто "наша" земля поз­бавлена "одушевленого" ритму. Що ж виходить? Виходить, що "одушевленого" ритму таки нема — а чи не був той ритм тоді, коли існувало князівство Московське? — що цей ритм московити самі розтрусили по світах, і, мабуть, єдиний є спосіб, щоб не так здобути, як повернути собі втрачений "одушевлений" ритм, але ж повернути означає вже "капітуляцію" перед самими со­бою, не тільки перед кимось, а "бродячая Русь" ніколи не капі­тулює перед "бродячою Руссю", отже, про так зване "правове сприйняття буття" можуть лише розводитися окремі диваки-напівпатріоти, і, звісна річ, що не диваки-патріоти, бо правового сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допус­кає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотіло­ся б і помилитись.

Марк Захаров зазначає (як і "наші геніальні історики та "фі­лософи", котрі, на мою думку, теж позбавлені правового відчуття буття), під впливом яких стихій і географічних величин формува­лась російська вдача: мовляв, "равнинное существование с не­предсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы тру­довую доблесть: "По щучьему веленью, по моему хотению..." Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка". Мені б до цієї благодушної і вайлуватої філософії (також без правового сприй­няття буття) хотілося б додати, що інколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в Україні художніми цінностями, то досі не повернутими — захопленими як військовий трофей — скарба­ми царя Пріама.

Марк Захаров (патріот чи напівпатріот — дивлячись із чиєї позиції, бо коли мова заходить про російський патріотизм, тут багато непередбаченого) слушно запитує: "Может быть, настало историческое время, когда собственным характером нужно не только любоваться, гордиться, упиваться его удалью, но подумать хотя бы в принципе о его частичном изменении?"

Слушне запитання (тут відомий театральний діяч перегу­кується з відомим академіком), за цим запитанням стоїть і бажан­ня частково змінити вдачу. А чи вдача міняється? Навряд. Вдачу треба поставити в такі умови, щоб вона й відчула необхідність такої зміни, й таки почала мінятися. Але чи вдача саму себе пос­тавить в такі умови? Сумніваюсь. Вдачу в такі умови мають пос­тавити самі обставини, які не обдуриш і не переступиш. Та чи є в самого народу таке усвідомлення, та чи є в його політичних проводирів і духовних пастирів таке розуміння? Навіть коли є, то лише в одиниць — білих ворон, а решта ворон — усі чорні, й не побіліють. У противному разі (уявімо собі!) забулася б і щука, і золота рибка, й Україні було б повернуто її мистецько-художні скарби, й зовсім би це не означало капітуляцію — в її розумін­ні — Росії перед Україною, а таки правове сприйняття буття. Чи це можливо? Якісь химери, чи не правда? Ще процитую — виб­ірково. "Я вовсе не надеюсь, что люди, превратившие труп Лени­на в кумира, а сталинский портрет в чудотворную икону, поймут свое глубокое нравственное и историческое заблуждение и при­мкнут к живительному потоку целебной российской мудрости... Я всего лишь питаю слабую надежду, что мы наконец сообща почувствуем некоторое несовершенство нашего характера, отде­льных традиций — и отдадим должное нашим бывши?, вра аг" немцам, что прошли путь духовного покаяния, превративш сь в Щедрый и веселый народ, сумевший подняться над cn ради ми ужимками гитлеровского тоталитаризма".

Театральний діяч каже, що він зовсім не сподівається... щ0 він лише має слабесеньку надію. Що правда, то правда: важко сподіватись не тільки йому, а й усім іншим. Хоча, звичайно, кор­тить плекати бодай малесеньку надію, бо як же без надії? І гово­рить про німців — недавніх ворогів, які, зокрема, ще й покаялися перед євреями за єврейський геноцид. Театральний діяч і не заї­кається, щоб росіяни, подібно до німців, покаялися за геноцид, скажімо, щодо українського народу чи щодо казахів ("подбрю­шье" Росії, О. Солженіцин), бо якщо тільки в думках припустити можливість покаяння перед українцями, це б означало, бачте, "капітуляцію" лише в думках, насправді покаятись — це б озна­чало вже реальну капітуляцію Росії перед Україною, а тут же мало каятися один лише раз, а за майже чотириста років, то це ж скільки разів треба викидати білі прапори? Ніхто й ніколи не покається, це безсумнівно, й даремно театральний діяч споді­вається, що Росія здатна обернутися на веселий і щедрий народ, як то сталося з німцями. Обломов є Обломов, а Штольц є Штольц.

X. Гай-гай, ще й академік М. Ломоносов колись замислював­ся над такими речами, над якими в наш час задумуються ака­демік Д. Лихачов чи театральний діяч Марк Захаров. У вигляді листа, адресованого І. Шувалову й датованого 1 листопада 1761 ро­ку, "великий архангельский мужик" написав статтю "О сохра­нении и размножении российского народа". Його міркування — це все-таки намагання "уйти от самих себя". Вчений був певен, що "российский народ гибок", зокрема говорив: "2. О истреб­лении праздности. 3. О исправлении нравов и о большем народа просвещении" (тобто він ніяк не проповідував "вредность умст­венности для России", як деякі російські кондові патріоти).

Ломоносов вважав, що велич, могутність і багатство всієї дер­жави полягає у збереженні і розмноженні російського народу і радив усіляко сприяти цьому приємному й водночас потрібному процесу. Вчений-одист дуже переживав: "Но много есть человекоубивства и еще самоубивства, народ умаляющего, коего непо­средственно указами, без исправления или совершенного истреб­ления некоторых обычаев и еще некоторых, под именем уза­конений вкоренившихся, истребить невозможно".

Академік М. Ломоносов бачив: "Не малой ущерб причиня­ется народу убивствами, кои бывают в драках и от разбойников. Драки происходят вредные между соседями, а особливо между помещиками". Звичайно, ця віковічна буслаєвщина ніяк не сприяла збереженню та розмноженню російського народу. Академік вису­нув радикальні пропозиції. Скажімо, поміщиків розмежовувати. Щодо розбійників — "посылать команды и делать кровопро­литные сражения со многими". Хай селяни ловлять розбійни­ків, ведуть у місто — й кожну розбійницьку голову оплачувати 10 рублями із міщанського казенного збору. А за чільних злодій­ських ватажків — отамана чи осавула — давали по 30 рублів. І інші, схожі заходи пропонував академік Ломоносов, дбаючи про збереження і розмноження російського народу. Наприклад, бід­кався, що селяни тікають від своїх поміщиків, особливо в Поль­щу, й російська корона втрачає підданих, і вчений жалкував, що не можна збудувати щось на зразок залізної завіси, яку згодом з таким успіхом вибудував Сталін навколо однієї шостої земної кулі, що й птахові було не так безпечно перелітати... Ех, "нельзя уйти от самих себя..." І водночас — "русский народ гибок"! Можливо, й гнучкий, але ж, бачте, не відходячи від самих себе.

Скажімо, Ломоносов обурювався звичаєм, що хлопців малих, не здатних до подружнього життя, женять на дівках дорослих, що ніяк не веде до розмноження російського народу, й багато випадків, коли потужна жінка отруює такого нікчемного чолові­ка, пізнаючись з іншим, а потім і її карають на горло. За вчине­ний злочин... Ломоносов радив постригатися в ченці — чолові­кам до 50, жінкам до 45 літ, а не в молодому віці, як заведено. "Возможно ли подумать, чтобы человек молодой, живучи в мо­настыре без всякой печали, довольствуясь пищами и напитками и по всему внешнему виду здоровой, сильной и тучной, не был бы плотских похотей стремлениям подвержен, кои всегда тем больше усиливаются, чем крепче запрещаются... монашество в молодости не что иное есть, как черным платьем прикрытое блудыодеяние и содомство, наносящее знатной ущерб размножению человеческого рода, не упоминая о бывающих детоубийствах, когда законопреступление закрывают злодеянием"... Ломоносов обурювався, як у Росії відзначають, скажімо, Масляну і Святу неділю, коли так говіють, що мертві валяються по кабаках, по вулицях і по дорогах, а розговляються — так само. Світле Христове Воскресіння, спільна християнська радість, коли веселяться — "как с привязу спущенные собаки, как накопленная вода с отворенной плотины, как из облака прорвавшиеся вихри — рвут, ломят, ва­лят, опровергают, терзают; там разбросаны разных мяс раздроблен­ные части, разбитая посуда, текут пролитые напитки, там лежат без памяти отягченные объядением и пьянством, там валяются обна­женные и блудом утомленные недавние строгие постники..." Ко­ротше — Содом і Гоморра, й академік М. Ломоносов воліє — "меньше было бы праздности, матери невоздержания, меньше гостьбы и пирушек, меньше пьянства... хотя бы кто и напился, однако, возвращаясь домой, не замерз бы на дороге, как о масле­нице бывает, и не провалился бы под лед, как случается на св. не­деле".

Ясні уми вміли бачити Росію у її справжньому світлі, закли­кали до реформ, до морального самоочищення й самовдоскона­лення, відчуваючи необхідність "уйти от самих себя...".

І водночас відчували — "нельзя уйти от самих себя...". "Что делать?.." "Кто виноват?.." "Накануне..." М. Ломоносов: "первое и всех лютейшее мучение есть самое рождение". Виходить, вічні пологи, без кінця й краю — як найлютіша з найлютіших народ­них мук.

1994

ЗНАК ЧЕЧНІ

І. Шаміль переслідував російські війська, які поверталися в Аргун, і це переслідування супроводжувалося таким кривавим боєм, якого, мабуть, у Великій Чечні й не пам'ятали; Сам Шаміль стріляв із рушниці й кидався на шаблі попереду мюридів.