Ментальність орди - Гуцало Євген

Цілком типовий для імперії фіскальний апарат, прав— да ж?! Але плем'я іомудів чомусь не захотіло платити, повстало проти росіян, підмовивши інших туркменів не платити, ще й зірвалося бігти зі своїх споконвічних земель. Проти таких "воз­мутителей спокойствия" методи боротьби апробовані, скажімо, на Кавказі, й кавалерія на чолі з полковником Блоком кидається навздогін. Досягнувши поселення Безгумен, за наказом полков­ника каральний загін палить скирти хліба та будівлі, й хвилин за п'ять поселення перетворено на купу попелу. Такої самої долі зазнали поселення Янгі-яб, Бедеркет. Зрештою, козаки наздога­няють утікачів, які ось-ось можуть зникнути в пісках пустелі. Це караван мирних жителів з худобою та з гарбами, навантажени­ми домашнім скарбом. Побачивши козаків, туркмени залиши­ли своє майно і побігли врізнозбіч у піски, а козаки (Г. Державін: "О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!") кинулись на караван. Не щадили нікого, особливо ж чоловіків, які пробували захиститися шаблею чи кинджалом. Ведучи успіш­ний наступ на мирне населення, кавалерія наздоганяла все біль­ші натовпи туркменів, зрештою, досягнули великого озера, й тут відкрилася жахлива картина. Глибоку й швидку протоку було за­валено туркменами — старими й молодими, жінками й дітьми, що кинулися в озеро, аби врятуватися від росіян. У озері та в довколишніх болотах потонуло близько 2 тисяч чоловік. Ось такі, як бачимо, наукові здобутки раті озвірілих ломоносових. Частина іомудів, які встигли переправитися на протилежний берег, від­крили перестрілку, й тоді було розгорнуто батарею і по втікачах випущено дев'ять ракет. (Звичайно, це мізерно мало порівняно з тією кількістю ракет, які випущено в Чечні в 1994— 1995 роках і які ще буде випущено). Очевидно, до наукових здобутків у ре­зультаті ось таких наукових пошуків, які, звичайно ж, пересліду­вали мирні цілі, як же інакше, слід віднести й трофеї: козаки пригнали в загін 789 голів рогатої худоби, 1609 баранів, 305 телят, 18 верблюдів, 3 коней і 12 ішаків. Цинізм і лицемірство московсь­ких завойовників безпрецедентні що в Чечні в наші дні, що в Туркменії в 1873 році: після цієї каральної експедиції вирішено, Що коли на вечір 12 липня не з'явиться депутація від туркменів, то 13 липня прямувати каральним загоном на місто Ільялли. Зре­штою, російська окупаційна влада визначила, що витрати на вій­ськову експедицію проти Хіви дорівнюють 2 200 000 рублів, — таку суму складала запланована контрибуція. Отже, ханство саме повинно було оплатити його ж таки, ханства, завоювання імпе­рією, ось якою буває казуїстика по-московськи. Сплату контри­буції вирішено розкласти на 20 років, з процентами з розрахунку 5 % на рік. А з метою гарантії одержання контрибуції і з метою виконання Хівою умов мирної угоди — аби уникнути непоро­зумінь в майбутньому — ухвалено приєднати Хіву до імперії на вічні часи. І все це ще — з метою забезпечення "наших" кор­донів.

Ось так — на вічні часи.

Ось так — з метою забезпечення і нинішніх кордонів СНД. І нинішньої Федерації.

А в мирній угоді говорилося, що ханський уряд і хівинський народ самі винуваті в тому, що Росія змушена воювати проти Хіви. Точнісінько так само, як сьогоднішня Москва звинувачує Чечню, що Москва змушена воювати проти Чечні. Зворушливо послідовна імперіалістична логіка, коли логіка ставиться з ніг на голову.

Полковник Ф. Лобисевич не був би полковником-оракулом зрідні російським історикам-оракулам, філософам-оракулам, письменникам-оракулам, якби так само, як і вони, не святкував оптимістичну футурологію: "Хивинский поход 1873 года — это эра возрождения Средней Азии к новой политической и торго­вой жизни. Прямым последствием этого похода, независимо— общего панического страха во всей Азии, явилась возможность постройки Закаспийской железной дороги... в 1886 году по Оренбургскому транзитному пути было вывезено одного только хлопку 831 ООО пуд., в 1896 году его вывезено... уже 300 ООО пуд. (в 1896 г. перевезено... до 18 миллионов пудов груза), так что, в настоящее время, уже целая треть потребности Российской им­перии в хлопке покрывается отечественным хлопком".

Ось, бачте, вчора ще тільки підкорили, а вже сьогодні — "отечественный хлопок". І цей "отечественный хлопок" з загар­баних і колонізованих земель ішов аж до останнього часу, аж поки урвалося — й раптом "отечественный хлопок" перестав бути "отечественным", а став узбецьким, киргизьким, туркмен­ським.

Хіба ж не заплачеш крокодилячими сльозами за "оборван­ными экономическими связями"! Які ще закладалися генієм Пет­ра Великого! Хіба могло таке приснитися в найстрашнішому сні?

Бо в рожевих снах марилося зовсім інше, як пище полковник ф. Лобисевич: "...возбуждено ходатайство о соединении Закас­пийской железной дороги веткою с Кукинским постом, погра­ничным нашим пунктом к Афганистану и Герату, который и есть тот "ключ", который искал Великий Петр, и, может быть, недале­ко то время, когда мы тем ключом отворим настежь заветные "врата"..."

Ось як — і не інакше. Так що недавня, майже десятирічна війна в Афганістані — це реалізація генія Петра І по-радянськи. Й ніяка це не випадковість чи безмозглість, які вже можна при­писувати Брежнєву чи його оточенню. Як розбудовувалась ім­перія — так повинна була розбудовуватись і далі. (Г. Державін: "О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна".) Якби не Горбачов, який задумав "перестройку" і накивав п'ятами з Афганістану. Але "ми" не дозволимо розвалити Федерацію, "ми" не відпустимо Чечню на волю, "нам" потрібна Чечня — без чеченців. Ото вже не по­фортунило Кремлю з народом — так не пофортунило, ну просто народ — розбійник, ніяк не хоче зрозуміти свого щастя жити в московському рабстві. Ти його ріж із століття в століття, засилай весь цей народ на каторгу, вибивай його бомбами й ракетами, а він ніяк не хоче тримати голову в ярмі, то навіщо такі чеченці здалися в Чечні?!

А щодо безкорисливості... мовляв, пенсію веземо пенсіоне­рам — отакий собі соцзабез на танках та бетеерах. Мовляв, уже тепер думаємо та дбаємо про відновлення господарства, про еко­номічний розвиток — із бойових авіалайнерів економісти кида­ють на мирне населення голчасті бомби. Дуже безкорисливі й великодушні, правда ж, зовсім не думається про величезні запаси чеченської нафти, еге ж? Змінилася природа? Ота природа, коли тільки вчора підкорили Середню Азію, а вже сьогодні узбецький та туркменський бавовник став "отечественным хлопком"? Про цю природу недвозначно висловлювався знаменитий генерал М. Скобелев, який, до речі, теж брав участь у поході на Хіву в складі раті ломоносових.

Висловлювався так. "При Петре мы были настолько бедны, что после Нарвы колокола переливали на ружья. И ничего. После Полтавского боя все изменилось... Если бы нам пришлось пере­нести войну на неприятельскую территорию, то враг должен за честь считать, ежели я ему заплачу кредитным рублем. Даже кредитные билеты я отдал бы с сокрушенным сердцем. Непри­ятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий по сравнению с соседями, а я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужи­ка. Я такой сентиментальности не понимаю".

Отже, несентиментальний Скобелев не зрозумів би надмір­но сентиментального Грачова, який затявся допомогти чечен­ському народові. Якісь наче не одного кореня філантропії в обох, у одного без камуфляжу, а в другого з безцеремонним камуфля­жем, і суть у них єдина, бо й природа єдина. А скобелєвський посил на бідного рязанського мужика?!! ("А я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом ря­занского мужика...")

Не багатим цей рязанський мужик подався й сьогодні на кровопролиття в Чечню, де процвітає зоологічна жорстокість і мародерство. Власне, чи в цьому щось дивне?! Відомо, що гене­рал Скобелев прославився війною проти турків на Балканах, російські війська могли окупувати Константинополь (мрія сло­в'янофілів, і не тільки слов'янофілів, перенести столицю Росій­ської імперії з Москви і Санкт-Петербурга у Царгород-Стамбул— Константинополь), але, згідно з умовами мирної угоди, ця ви­мріяна окупація не відбулася. А так хотілося, щоб російський хрест засяяв на колишньому храмі, який тоді був мечеттю Святої Софії! Генерал Скобелев плакав. Російські солдати — це були ті самі рязанські мужики, чи калузькі, чи вологодські — не могли повірити, що, стоячи біля воріт турецької столиці, вони не ввій­дуть у ці ворота, що жертви і героїзм виявилися марні, що вони не скористаються плодами своїх ратних подвигів, що кабінетна дипломатія десь в Берліні чи в Лондоні так болісно вдарила по їхній гордості. Здається, що такого ніколи не було в історії ба­талій — підійти до ворожої столиці й не ввійти в столицю! Тут і генерал Скобелев заплаче!

Слов'янофіл М. Данилевський (1822—1885), публіцист і со­ціолог, у 1871 році випустив книгу "Россия и Европа", цю книгу дехто називав "катехізисом слов'янофільства". Тут знаходимо такі глобальні думки: "...в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточением вели­ких исторических воспоминаний, дало бы России громадное вли­яние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восста­новила империю Западную, и таким же образом начала бы но­вую, Славянскую эру Всемирной истории... Огромное нравствен­ное влияние — вот те прямые положительные выгоды, которые доставило бы России обладание Константинополем, тогда как для всех прочих государств обладание им было бы им гибелью, как для Греции, или доставило бы чисто отрицательную выгоду, со­стоящую в возможности постоянно вредить России, сопряжен­ную притом с мрачным вредом для самих себя... Притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с са­мой зари его государственности, идеал просвещения, славы, рос­коши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок воп­реки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные...