Ментальність орди - Гуцало Євген

не при­шла еще пора для развития умственного". — М. Шелгунов), від­чайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час "главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России", й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перс­пективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишаєть­ся, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й — ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! — не принижено й "неприятелів наших того часу", хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?

У романі "Останній новик" змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і "псевдопатріоткою", і "псевдодипломат— кою". Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корис­ливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які "сердцем или судьбою влекутся необоримо к России". Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з "неприятелей наших того времени". З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літе­ратори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих "інте­ресів Росії", з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мис­лителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи на­клепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я "единой и неделимой" — завжди, власне, й тоді, коли "єдиная и неделимая" ще тільки формувалася ось у такий спосіб.

В О. Михайлова є книга "Суворов" (у відомій серії "Жизнь замечательних людей"), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що "в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигс­берг, столицу новой российской провинции". Як бачите, щойно зайняли, а вже — російська провінція, причім, звичайно, глибо­ка, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Со­ловйова, що "народонаселению" було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією— матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезно­му Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує "балы-машкерады", бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На "балу-машкераде" один із героїв каже: "Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге". Ось бачте, "славный русский город Кенигсберг", теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений... а Севастополь "город русской славы...", а Порт-Артур "город русских моряков".

І коли поема О. Блока "Скіфи" є піснею пісень панмонголіз— му, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, ґрунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію — багатолику орду.

Се веют шлемы их пернаты.

Се их белеют знамена,

Се их покрыты пылью латы,

На коих кровь еще видна!

Воззри: се идут в ратном строе!

Всяк истый в сердце славянин!

Не Марса ль в каждом зришь герое?

Не всяк ли рока властелин?

Речешь — и двинется полсвета,

Различный образ и язык:

Тавридец — чтитель Магомета,

Поклонник идолов калмык.

Башкирец с меткими стрелами,

С булатной саблею черкес

Ударят с шумом вслед за нами

И прах поднимут до небес!

Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, і саме в цієї орди поет бачить, де "всяк истый в сердце славянин!", це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш, де "всяк истый в сердце славянин", мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.

В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: "Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!"

Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій доч­ці — на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.

За відомою формулою "Франція — це я", російськими одо— писцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Гер­цен писав, що "тесная близость литературы и правительства ста­ла еще более явной во времена Екатерины И. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послания, оды, гимны и са­тиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее "Фелицей" и "киргиз-кайсацкою царевною". Порою му его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб во пе вает своего господина".

І все ж таки у Державша це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з "Фелицею". Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав зго­дом Ульянов-Ленін, і такою самою "Фелицею" для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою са­мою "Фелицею" тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що "Фелица" — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці то­тального червоного терору.

IX. Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Німецький експерт Клаус Гольдман стверджує: коли піс­ля війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятки декоративно-приклад­ного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали по­вернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в мос­ковських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні зло­діяння, скажімо, в Биківні чи в Катині приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею "Слова о полку Ігоревім" було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк.) Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим "кувшинным рылом", що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарев, В. Распутін, Ю. Кузнецов, Е. Лимонов заявляють: "То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не рести­туции, а репарации. Для России признание проблемы возвраще­ния произведений искусств — акт капитуляции. За каждую вы­данную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России".

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відрод­ження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Ук­раїні значить не відродитися, значить капітулювати перед Украї­ною, чужі реліквії — це вже "исконно" російські реліквії, так само як "исконно" російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні тра­диції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона, тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культу­ри? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імпе­рії? — "матерь городов русских" нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози паку­валися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поціновувалося навіть на розбійному ринку, інакше б не йшли кривавим розбоєм на Київ — і не вивозили б. Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності, й потім, бачте, з тисячоліт­ньою впертістю й переконаністю заявляти, як це в одному ряду чинять академік Д. Лихачов та сумнозвісний Е. Лимонов — не віддамо, бо ж "для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции". Ось яких вершин сягає мілітарна національна гордість, таки "нельзя уйти от самих себя...", хоч академіку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й "нужно ли менять характер?" — запитує в газеті "Известия" від 15 жовтня 1994 року відомий російський теат­ральний діяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловік і над ха­рактером, і над потребою міняти. Він скаржиться, що природа не подарувала "нам" річки, схожої на Ніл, котра, наче надточний ме­ханізм, своїми родючими розливами формувала б у людей відчуття космічного ритму, закладала його в генетику і перетворювала потім на потужний стимул для формування найдревнішої циві­лізації... Мимоволі торопієш! Та про яку найдревнішу цивіліза­цію, схожу на цивілізацію Єгипту, можна говорити, коли росій­ський народ — порівняно молодий народ, отож і найдревнішої цивілізації в нього просто не може бути, а є порівняно древня, і є в російського народу відчуття космічного ритму, тому що є у всіх, і цей його космічний ритм виражається в уже сказаному "бродяча Русь".