Ментальність орди - Гуцало Євген

До­стоєвського, який говорив про "безодню" російської душі, яка — феномен завжди наявний і вічний. Так — завжди ірраціональ­ний, неорганізований і невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числі — кривавих подій у Чечні, яку ввергну­то в достоєвську "безодню", яку піддано деспотично-тиранічній вакханалії цього озброєного до зубів ірраціонального, неоргані­зованого, невпорядкованого елементу, коли, ясна річ, ніяк не йдеться про придушеність нормами цивілізації, а про цілковиту їхню відсутність, коли Росія не здатна зрозуміти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звичайно, не в однаковій мірі.

Тут же, в "Самопознании", М. Бердяев говорить про те, що "в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего". Золоті слова! На жаль, єван­гельська категорія ближнього не запанувала над умами росій­ських воєначальників у Чечні, й навряд чи коли-небудь запанує. Задовго до сучасного філософа Ясперса, який говорив про державців-філософів і про філософствуючі народи, подібну думку висловив еллінський філософ Платон: "Щасливі ті держави, в яких або правують філософи, або правителі філософству­ють". На жаль, не скажеш, що тепер очолювані Москвою чи Києвом держави — щасливі, що в них правують філософи або правителі філософствують. Та й важко сподіватися з квасного патріота — вільно мислячого філософа, бо, знагла ставши фі­лософом, він би автоматично перестав бути квасним патріо­том, де б тоді поділися всі квасні патріоти, а таке в природі неможливе, отже, ніякий розгул — загул філософів і філософії в коридорах влади на просторах СНД нікому на загрожує. Еге ж, як ото казав О. Грибоедов: "Федьдфебеля в Вольтеры дам". І саме таких Вольтерів та вольтер'янців дано згори, призначе­но, бо саме на цій землі вони не з ласки Божої, а саме призна­чаються, і саме оцей розгул-загул московського вольтер'янства ми бачимо сьогодні в Чечні.

У плані нашої розмови гріх не послатися на історика С. Со­ловйова, це посилання саме проситься. У 1872 році відзначалося 200-річчя від дня народження Петра І. Це був час, коли всі читали книгу маркіза де Кюстіна й міркували — куди ж іде велика імпе­рія. На обіді на честь іноземних гостей маститий історик С. Со­ловйов начебто давав відповідь: "Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от ис­креннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждем чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни у одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения? Наука прежде всего нужна пока..."

Ось так філософствував історик понад сто років, проте, як сказав байкар: "А воз и ныне там". І ще він сказав: "А Васька слушает да ест". Ні, відомий байкар зовсім не спростовував відо­мого історика, просто так у його байкарському ділі вийшло, що наче й не спростовував — і спростував: віз російської історії за­лишився там, де й досі був, як і віз російського національного самоусвідомлення, себто віз філософії.

Бачите, це всього лише "нелепый предрассудок", ніби так звана російська цивілізація зашкодить Європі, це їхня, іноземців, вигадка, марно вони бояться власної вигадки. Але ж як боялися колись, так бояться й тепер, і це не є їхня вигадка, бо така спо­конвічна природа Росії, що її, Росію, мають неминуче боятись, як і її природи: цей "нелепый предрассудок" був і залишається в силі. Особливо ж, коли іноземці таки вдивляться в минуле Росії до С. Соловйова, так і в минуле Росії після С. Соловйова, й ніяк не віриться, що "задача ее иная", а саме така, й коли вже, скажі­мо, наступного, 1873 року російськими військами розпочато Хі­винський похід, цим вкотре потверджено, що саме така, й хоч справді земель — надмір, як своїх, так і загарбаних, але чомусь усе-таки видається, що мало, й тут уже починає виконувати свої безвідмовні функції "предопределение", і російська армія виру­шає в похід. А "громадная страна, требующая возделания во всех отношениях", як потребувала цього "возделания во всех отноше­ниях", так і тепер потребує, тут ніхто не заперечить, бо Росія була й залишається розореною країною, але ж усупереч здоровому глузду однак — давай Чечню, "исконно русскую территорию!".

Як тоді, так і тепер — "наука прежде всего нужна". Тож не запе­речиш, але, як то сказано іншим, "умственность вредна для Рос­сии", й ніякої гармонії тут досягнути не можна: з одного боку "нужна", а з другого — "вредна", коротше, як то сказано сучас­ним академіком, "нельзя уйти от самих себя...".

VI. Шовінізм завжди аморальный, великодержавницькі ам­біції завжди аморальні — й не вкладаються в норми загально­людської етики. Російський шовінізм — це вічно жива унтер— офіцерська вдова, яка з мазохістською насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров'ю, наче квасом. Скажі­мо, в січні 1995 року в Польщі у Кракові створено Чеченський інформаційний центр, де працюють не тільки чеченці, а й росія­ни. Російське посольство заявило, що центр веде антиросійську пропаганду, організовує демонстрації протесту проти кривавого злочину в Чечні, а це, мовляв, суперечить польсько-російській угоді. Польське МЗС відповіло, що підстав для протесту немає, бо центр збирає гуманітарну допомогу для жертв війни в Чечні, а "Газета виборча" написала, що вважати протести проти убив­ства людей у Чечні антиросійською діяльністю — це абсурд, наче списаний у Орвелла. Важко не погодитися з поляками, які згаду­ють Орвелла, очевидно, його "Скотоферму". Можна провести аналогію далі й сказати про московських скотарів і про крем­лівського бугая, для якого Чечня — це наче червона ганчірка, яка його смертельно дратує, ось тільки ті скотарі і той бугай не усві­домлюють, чому та ганчірка червона, а червона ж вона від крові, яку вони самі точать з вільнолюбного народу.

І президент по-імперськи шикнув на всіляке там ближнє за­рубіжжя, щоб, мовляв, не сміли й оцінки давати чеченським подіям, бо це буде втручання у внутрішні справи Росії, а раз втручання — то й буде покарано, відтак наша чиновницька братія з циновими ґудзиками, як висловився поет, стоїть собі, витріщив­ши очі.

І, здається, ніякої ради.

Але ж не хочеться, щоб ніякої ради, треба давати раду, треба.

1995

ЗНАК ХІВИ

Полковник ф. Лобисевич склав докладний опис Хівинського походу 1873 року, й цей опис за редакцією генерал-ад'ютанта В Троцького (начальника штабу всіх загонів, які діяли проти Хіви) побачив світ 1898 року в друкарні "Высочайше утвержден­ного Товарищества "Общественная польза". Опис походу скла­дено не без причини й нагоди, а саме з гордої нагоди — двад­цятип'ятиріччя підкорення Хівинського ханства.

Росія перед цим двічі намагалася здолати це ханство — в 1717 і 1839 роках, але невдало. Оточене зусібіч безводними пус­телями, які вважаються найстрашнішими в світі, це було "нич­тожное" (Ф. Лобисевич) ханство з 400 000 душ обох статей. І хоч як воно вірило в свою недосяжність, але, нарешті, російські вій­ська з трьох боків підступили до зачарованого ханства, здійснив­ши один із найважчих, відомих в історії, походів, здолавши всі жахи дороги по безводних піщаних пустелях, де не було ніяких доріг, у тропічну жару, яка доходила до 45, пройшовши від Таш­кента 660 — 890 верст, від Кавказу 1000 верст, від Оренбурга 1395 верст і 29 травня 1873 року, в 201 роковини народження Петра Великого, переможні знамена піднято на стінах міражної Хіви.

Яка, звичайно ж, була та є "окраїною" Російської імперії, складовою частиною "русского вопроса и русского дела" (хоча сама про це зроду-віку не здогадувалася), та ще ж була й глибо­кою провінцією.

З падінням Казані й Астрахані, коли Волга стала великою вже російською рікою-матушкою, думки про дороги в багаті східні країни, в Китай та Індію, сушили голову царя Івана IV. А Петро І, рубаючи "вікно в Європу", водночас сушив собі голову й дорогами на схід, шукаючи до них "ключ и врата". Що було задумано? Послати експедицію під командуванням капітан-поручика Бековича-Черкаського. 4000 регулярних військ, 2000 яїцьких і гребенських козаків, сто чоловік драгунів; кіннота мала йти від Астрахані, начеб супроводжуючи караван з товарами, До складу якого ввійшло чимало купців. Дуже мені подобається пасаж із цього опису: "Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней ии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с "посольством" такой значительный отряд? Однако такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра",

Бачите, всього лиш утвердження російського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хіву до імперії. Для того й такий значний військовий загін — на­чеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднішній чеченський маскарад, начеб незчисленна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках несе пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу й економічний розви­ток норовитим горцям. І все-таки, чому говориться про "гранди­озный план утверждения русского влияния в Средней Азии" — і водночас стверджується, що справжні наміри Петра були інші? Себто не завойовницькі. Як же це так: не завойовницькі, а план утвердження російського впливу грандіозний? Річ у тім, що двоє ханів із середньоазіатських ханств були вельми і вельми непопу­лярні в своїх ханствах, ці хани потерпали, що народ відніме в них владу, тому-то й перекинулися васалами до царя, щоб він захис­тив їхню владу від їхнього ж народу — над цим самим народом. Беручи цей зрадницький досвід ханів по відношенню до свого народу за взірець, російський цар сподівався на щось подібне і в інших ханствах, себто — начеб мирне підкорення, але, безумов­но, підкорення, бо ж як без підкорення може здійснитися гран­діозний план і утвердження російського впливу! А всі оті регу­лярні війська, драгуни й козаки, придані до "мирної місії" Бековича-Черкаського — щоб супроводжувати караван з товара­ми та торговий купецький люд.