Ментальність орди - Гуцало Євген

Драгу­ни 44-го драгунського Нижньогородського його імператорського Височества Государя Наслідника Цесаревича полку в цей день не брали участі в ділі, але їхній присутності загін зобов'язаний був тим, що Шаміль не ризикнув спустити з Чорних гір свою арти­лерію і підвести її на картечний постріл. Простоявши два дні на Аргуні, Варятинськии замислив новий похід на Мезинські хуто­ри, які заважали вільному зв'язку між Аргуном і Джалхою. Але місцевість" де вони лежали, являла такий лабіринт усіляких ха— щів що доступитись до них без величезних втрат здавалося не­можливим. Єдина дорога лежала через вузький ручай Миззажо, який протікав у навислих берегах, і, щоб через нього перейти, слід було заплатити .за це сотнями, людських життів. Барон Меллер. котрий :цього дня командував колоною, зупинився в роздумах.

Раптом проти російського лівого флангу появилася чеченська ка­валерія; значка при ній не було, — це були місцеві жителі, і Меллер зметикував умить, що коли б цю кавалерію відрізати від лісу чи взагалі поставити її в небезпечне становище, то хуторяни кинуться їй на виручку. Розрахунок був точний. Щойно третій дивізіон драгунів і дві лінійні сотні, під командуванням Еттінгера, щодуху помчали напереріз чеченській кінноті, як зусібіч збіглися на допомогу до неї й хуторяни. Рушниці, які стерегли міст, зник­ли. Скориставшись цим, піхота російська швидко переправилась через ручай, і знамениті Мезинські хутори припинили своє існу­вання...

...Через кілька днів, 18 січня, пустилися в третій набіг, цього разу вже в протилежний бік, у верхів'я Гойти, щоб убезпечити російський тил від населення Малої Чечні, яке гніздилося там...

...один з чеченців, на ім'я Мурдалі, був захоплений козаками в той час, коли виводив із аула свою стару матір. Козаки поруба­ли стару, а сам Мурдалі з трьома чеченцями встиг заховатися в мечеті...

...і справді, як тільки російські війська опинилися в непролаз­них хащах, — зусібіч хлинули на них густі натовпи ворогів. Вони охопили колону залізним ланцем, і бій, який точився три з поло­виною години, став ущухати лише тоді, коли війська вийшли на­решті до Маіортуна... Вбитих було так багато, що ними перепов­нилися всі повозки, навіть вільні артилерійські лафети, і більше класти було ніде... ...від Шалінської галявини з 1 лютого перейшли до вирубки лісу обабіч Аргуна, а потім по Джалці... ...вирубали, нарешті, ліси й на Джалці...

Розказане — лише мізерна дещиця з подій року 1852-го, коли Чечню підкорювали не тільки вогнем і мечем, ай... сокирою. Со­кира, як бачимо, рухала Росію Петра І до цивілізації, коли мо­нарх рубав вікно в Європу, й сокира не тільки схиляла до фі­лософських розмислів героя Ф. Достоєвського славнозвісного Раскольникова, який сокирою зарубав стару жінку, не тільки правила за найпереконливіший інструмент у революційній пра­восвідомості (знамените "к топору зовите Русь"), а й закладала колись на Кавказі основи нинішньої Російської Федерації. Пам'я­таєте "Рубку леса" у Л. Толстого? Вирубали ліс, щоб позбавити гірські народи їхнього природного середовища, аби позбавити їх можливості захищатися від тих, хто зі зброєю вторгся на їхні вільні землі закладати основи нинішнього так званого федера­тивного простору.

А війну ж бо в Чечні генерал Єрмолов розпочав у 1818 році, заклавши в низинах річки Сунжі фортецю Грозную, яку вже в 1995 році генерал Грачов на чолі російського війська штурмував, укривши себе і своє військо вічною ганьбою і вічним прокляттям.

Важко й уявити всю ту "рубку леса", починаючи з 1818 року, й тільки в Чечні. А по всьому Кавказу! Скільки було спалено мирних і немирних аулів, скільки знищено людських життів — і це, звичайно, "во славу русского оружия", "во имя величия России". І яке оте "величие" — бачимо й сьогодні, бо завжди воно було однаковісіньке.

Аж у 1859 році Чечню підкорено. Переслідуваний Шаміль тікає у свою нову резиденцію — Веден. Росіяни 17 березня при­ступили до бомбардування укріпленого району й 1-го квітня взя­ли штурмом. Шаміль, гнаний переслідувачами, тікає в долину Ан­дійського Койсу, опиняється разом із 400 фанатичними своїми прихильниками в Гунібі. 25 серпня Гуніб уже в руках росіян, і сам Шаміль з рештками воїнів здався князю Барятинському.

Про деякі інші народи російськими історіографами складено байки, що вони "добровільно" ввійшли до складу Росії, але про "добру волю" Чечні такої байки не складено — та й ніколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежність.

II. Черкеси завжди відзначалися непереборним потягом до волі й незалежності, вони витримували найсуворіші природні умови в горах у спекотне літо чи в лютий мороз, вони добре во­лоділи зброєю, і, часто вбого зодягнені, вони були таки хвацько озброєні; полишаючи свою сім'ю-родину, пускалися в набіг, як на свято, бо їх кликав невпокорений дух наїзництва, і в найріз­номанітніших бойових звитягах вони виражали як свій націо­нальний характер, так і утверджували розумові здібності. Збері­галися традиції родової помсти, ніхто не боявся смерті, загиблий на полі бою вважався за святого, шанувалися могили предків, про відважних героїв складалися легенди й передавалися від по­коління до покоління. Уся земля — у віковічних могилах, увінча­них столітніми ясенами, дубами чи кленами. Войовничі аули, войовнича земля, войовничий народ, у якого в буйній крові — оголошувати священну війну газават своїм ворогам.

О. Пушкін: "Смирись, Кавказ: идет Ермолов!"

В. Потто в книзі "Кавказская война в очерках, эпизодах, ле­гендах и биографиях", С.-Петербург, 1886, том 2-й, зокрема так пише про "ермоловское время": "Русское казачество, приведен­ное историческим предопределением на берега Кубани, встрети­ло здесь в черкесах необыкновенных противников, и границы двух земель скоро стали ареною, которая вся от края до края залилась кровью, усеялась костями".

Отож, як укотре бачимо, з тією самою сомнамбулічною за­цикленістю говориться про "историческое предопределение", про так званий "Божий промысел", на які не так покладається відповідальність за кривавий розбій, як робиться спроба, напус­тивши містичного туману, пояснити те, що навряд чи можна в такий спосіб пояснити, як водночас робиться спроба не поясню­вати це, виходячи з природи ментальності, з національної вда­чі, з особливостей психічного складу російського етносу. І чомусь (а це в російських істориків та філософів постійно) такого штибу "историческое предопределение" та "Божий промысел" незапе­речно визнаються за російським народом — і чомусь начисто віднімаються в інших народів, які начебто й не під Богом ходять, а коли й ходять — то під бусурманським ідолом, а яке бусур­манський ідол може своїм поганам вділити "историческое предо­пределение", тут і мови ніякої бути не може, не те що принагід­них порівнянь...

А Кабарда? Здавалося б, уже давно підлягла Росії, та однако­во хмільний дух вольності не згасав, бунтували й чинили опір, тому-то й Кабарду час від часу слід було вкоськувати силою зброї — ходили походами Медем, Якобі, Потьомкін, Глазенап, Булгаков: уярмлення за уярмленням, пораблення за порабленням, і, звичайно ж, у цій кривавій вакханалії — "историческое предопределение" і "Божий промысел", з якими марно намага­лися боротися невірні бусурмани. (В. Потто говорить, що інгуші, осетини, чеченці відправляли своїх дітей у Кабарду вчитися ма­нер та етикету, що благородний тип кабардинця відзначався ви­шуканістю манер, мистецтвом носити зброю, своєрідним умін­ням триматися на людях, його військові здібності були просто блискучі, а хоробрість переходила будь-які межі, і поміж най— знатніших молодих людей, що вдавались до грабунків та розбоїв, найбільше привертав увагу той, хто найбільше завдавав шкоди росіянам, оселеним на так званій Кавказькій лінії). Отже, зітк­нувся світ мусульманський зі світом християнським — і саме з тим його різновидом "калужского теста", "жидкостью растека­ющейся", підтриманою регулярними військами та забезпеченою ідеєю "русского дела", "русского вопроса", себто ідеєю месіанс­тва, боговибраності народу (а по суті стихійного народного фа­шизму, що потребує етноциду в будь-які, здавалося б, взаємо— виключні епохи, але вони не взаємозиключні, бо ж насправді складають одну епоху), — і спробуй тут поборотися, вільний ка­бардинцю, з очумілим зайдою, який прийшов на твою землю і вбарложився у твою історію, прагнучи саме тут знайти свою "землю-матір" і свою "історію-матір", бо, бачте, на своїй землі він чомусь почувається скривдженим історією та обійденим до­лею!.. А чи не такий був "Божий промисел" та "историческое предопределение"?! Які прирекли тебе на твою землю й на твою історію...

За набіги, за опір колонізації, за боротьбу з "Божьим про­мыслом" у російському розумінні на кабардинців чекала страшна кара від імені — слід, очевидно, так думати — "исторического предопределения". Скажімо, як було знищено Трамів аул? Вночі війська оточили аул і наказали жителям вибиратися, потім аул запалено з чотирьох боків, майно пограбовано, табуни, стада й отари взято на потреби жителів Кавказької лінії. Єрмолов писав до кабардинців: "Трамов аул — это гнездо разбоев и вечной чумы. На этот раз ограничиваюсь этим; на будущее же время не дам никакой пощады уличенным разбойникам: деревни их будут истреблены, имущество взято, жены и дети вырезаны".

Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? Коли весь народ, який вперто бореться за свою неза­лежність, чомусь Кремлем уперто називається бандформуваннями (як бачимо, колись Єрмолов назвав їх "уличными разбойни­ками", що, власне, одне й те саме, трішки змінилася камуфляжна лексика, а за мундиром камуфляжної лексики, як писав одописець Державін: "О Росс! — О род великодушный! О твердока­менная грудь!" І ми таки справді навіч бачимо і цю "твердока­менную грудь", і яка саме велика душа в тих грудях — і колись бачили, й тепер бачимо в Чечні).

Фатальними для Кабарди були 1821 — 1822 роки (раніше не зовсім доходили руки, вкрай обтяжені боротьбою з Чечнею і Да­гестаном). Єрмолов, який теж мислив окраїнами та лініями, як і всі російські патріоти, переносить лінію з Малки й Терека на саму кабардинську землю, будуючи тут укріплення та фортеці-(Як бачимо, носили й переносили лінії-кордони, та все далі від білокам'яної, а тепер переносити лінії-кордони назад ближче до білокам'яної "конституційний простір" не дозволяє, — чи не дивний цей "конституційний простір"? та ще "територіаль­на цілісність Федерації" не дозволяє, — чи ж не дивної сатанин­ської природи ця "територіальна цілісність Федерації" ? сатанин­ської природи "цілісністю", а вже коли таджики Афганістану й таджики Таджикистану, колись розмежовані Росією, тепер праг­нуть національного возз'єднання, і, здавалося б, у зв'язку з цією насущною історичною необхідністю треба б нести "лінію" назад, то Росія починає там, на річці П'яндж, захищати кордони СНД, тобто, вважайте, й кордони України в складі СНД, хоч чомусь Україна там свої кордони в складі СНД захищати не хоче: Росія ("О твердокаменная грудь!") стоїть за всіх, хоч оці всі й не просять.

Прагнучи повного приборкання, Єрмолов уводить до Кабар­ди війська, які повинні пересуватися з місця на місце, чинячи постійні напади на горців і тримаючи їх у постійному страху.