Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, по­чу­хав за ухом i обiзвався до товариша:

- Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

- Чом ти йому зубiв не полiчив? - загомонiли кругом, з усiх бокiв...

- Еге... чом! Коли вiн - бiси його батьковi - не вздрiв звiд­кiля i вихопився!..

- Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? - жартує хтось зсередини.

- Тому, що за твоєю спиною не ховався! - одказав з оби­дою крайнiй.

- Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!

- Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi- охрес­тив!.. - регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хреще­ник, та й Хрещеник.

- Та буде вам! годi! - гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. - Є чого реготатися!.. Кажiть кра­ще: що робити?

Регiт затих. Громада загомонiла:

- Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої цариц­i!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би кра­ще...

- Чи не з'їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? - Чи не перепросил­и б там кого?.

- Щоб я їздив? Щоб я просив?? - закричав Мирiн не сво­їм голосом. - Та краще я всю свою сiм'ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, - нiж у се­бе дома, в панськiй неволi, пропасти...

Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи­...

Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... "Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!.." Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти!

Коли це - одного вечора пропав старий. Немає ночу­ва­ти, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. - Нiхто нi чув, нi бачив. – Пере­ходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю про­ва­лив­ся! Марина - плаче. Син - сумує. Невiстка - як з хреста зня­та. Дiти - i тi притихли, мов їх i в хатi немає...

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не до­жидає, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: "Ори, мов, вельможний пане!" Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли ска­жеш: "ший!"-вiн шию пiдставив... А поки то вiн обохди­ться, - треба його силою неволити... Генерал своє робить...

То немiчний дбає за силу, а генераловi - що? Покотив у Гетьманське, розказав, який "бунт" пiдняли пiщани, як не­уважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це би­длом, гадюками, - нєх їх дзябли вiзмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, - та тiльки вже не вдвох з жи­дом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...

Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, - не пiшов. Трохи-пот­роху пiщани закричали, загвалтували, що вони ля­шковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слббоди, а тепер ляшкiв сюди насила­ють пану­вати! Може б, ще довго гвалтували, коли б при­кладами ро­тiв не зацiпили...

Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Та­кий сум, наче на село божа кара впала, або татарва на­йшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв - як той крiт у норi...

Такий переполох - генераловi на руку ковiнька. Вiн без­печно ходив з хати в хату - робив усьому своєму до­бру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за па­ном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поїдуть у Геть­манське; а на ранок - знову в Пiсках. Пише та й пи­ше...

Поки генерал переписував своє добро, справився й Ми­рiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому - засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

- Не журись, сину! - скрикнув старий, увiйшовши в ха­ту, - забув i поздоровкаться. - Ось тобi - на! Поки свiта-сон­ця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, - хай те­пер, як самi знають! - Та й вiддав синовi до рук бу­магу.

Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Ми­рiн вернувся, й волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем...

Як же довiдались про бумагу пiщани, - давай увечерi, крадь­кома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...

- А що?.. А як?..

- А так - як бачите! - каже Мирiн. - Хто записаний в "ком­пут", - той довiку вiльний, i сiм'я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, - тому генераловим бу­ти...

Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, одна­ко­во жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi-вiльнi, другi - невiльнi!!! Однi записанi в якийсь "компут", другi записанi (недаром вiн писав!)... за ге­не­ра­лом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бi­да, та й годi!

Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському - оббивав у старшини пороги; недаром сво­їми ногами обходив кожну хатку в Пiсках...

Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бi­га - загадує на завтра усiм хазяїнам до церкви зби­ратись? "Уже вп'ять якась новина!" - мiркують пiщани. А про­те - по­сходились.

Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сер­дите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піща­нам... Стоять вони на цвинтарi, гомонять...

Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... за­теленькав голосний дзвiнок... Серце в кожного на хвилин­очку стало, а далi - дужче затiпалось... Попритихали усi; по­слали очi на шлях... "Тпру-у!" Конi спинились коло брами. Громада