Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! - казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.

- I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унi­вець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спi­вають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й лу­ки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справля­ють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у на­шому коза­цькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра - я! А землi - скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де лю-бiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає - та вже, мабуть, його нiколи й не буде! - додасть, як гвiзд­ком приб'є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Iншi - потилицю скре­буть...

Трохи згодом, од дихавши, Мирiн знову розчинає: - З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чо­ловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старши­ною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, по­ки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо – чу­же лихо! Не­має єдностi - чорт має й волi! А якби гу­ртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...

От би - так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гi­рше буде!..

Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п'я­ненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гуля­нку, пiд недiлю або пiд свято.

Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлi­боробiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ла­ду не було, а були -тiльки бучi, колотнеча та сва­во­ля.

- Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийня­ли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?

- А тепер? а тепер?? - кричить Мирiн.

- А тепер - щб? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Жи­вемо, як i люди!

- Живете? - кричить Мирiн. - Нидiєте, а не живете! цвi­те­те... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що вед­ме­дiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, від­кiль вiтер вiє...

- Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться!

- Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! - закричить на остатку Мирiн та й затихне...

Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вi­льних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Ста­нуть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан пол­ков­ник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках мори­ла сердешних дiвчат; як їм коси рiзала, го­лову дьогтем мазала й пiр'ям натикала; як нiхто нi жени­вся, нi замiж не йшов, не заплативши куницi...

- Та воно й правду каже дядько Мирiн, - процiдить хто-небудь крiзь зуби. - Воно б то й викосити... та нiкому!

Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар - мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка...

Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, дру­гi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на зав­тра - i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську пра­цю.

- Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайнял­и, то тепер - байдуже!

I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощує, пiдмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Пiски - i багатiють... Не вряди-годи - дивись: нi вi­дсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з нової Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бу­сур­ман­ська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв - та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопає земля­нку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi - з не­величких хутiрцiв на­бра­лося хаток на цiле село, з ули­ця­ми, з горб­дами, з садками, з левадами! Спасибi запо­рожцям, i це­рков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.

Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй - час би вже i про жiнку подумати. Так же батько - не хоче про невiстку й слухати. "Молодий ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невi­стку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губiв!" Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тi­льки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нага­дувати) та й каже:

- Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвi­ло все - хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося коза­че царство, настало хлiборобське господ­дарство... Пора й. синовi хазяїном стати... Час йому пошу­кати дружини - своє кубло звисти!

А мати - давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Матиг синовi: так i так - оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. - Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мо­трею.

Порадились отак; поблагословив батько з матiр'ю свя­тим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати запла­кала - i вирядили старостiв до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п'яницi. Чого ще?

- Як знаєш, дочко! - каже Мотрi. А Мотря стоїть коло пе­чi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася - ще кра­ща стала, нiж була.

- Як мати скажуть... - одмовляє батьковi.

- А що, стара? - Кабанець своїй жiнцi: - кажи ще ти!

- Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн тро­ш­ки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван па­ру­бок - хоч куди!

- Ну, то й будьмо сватами! -