Правда і кривда - Стельмах Михайло

— Та як же ви, такі тендітні, наших махометів будете вчити? А скільки вам років?

— Сімнадцять.

— Уже й сімнадцять! То чи ви хліба не вживаєте, чи наукою крепко нажурені?

— Не торохти, самопрядко, — перебив її чоловік. — Краще поворожи біля печі та столу, бо людина здорожилась — цілий день на спеці та на сухоїжі.

Тітка Христя метнулась до печі і застигла з піднятим рогачем: з вулиці, пробиваючись крізь лапаття соняшників, славно, під сухий перестук копит, полилася пісня про ті тучі громові, за якими сонечко не сходить, про тих ворогів, через яких милий не ходить.

— Як гарно співають у вас, — припала до старосвітського, вверх підійнятого віконця на чотири шибки.

Бездонки — підставки для дуплянок.

— Це Марко Безсмертний і Устим Тримайвода виводять, — з гордістю пояснив Зіновій Петрович.

— І прізвища незвичні у вас.

— Запорозькі. Там чоловіку давали таке прізвище, яке він сам заробив. Світив пупом — називали Голопупенком, думав головою — ставав Голованем або Розумом, а думав чимсь іншим — і те місце турбували, — повіками погасив задоволену посмішку, а вона випурхнула на куточках уст.

— Ти вже наговориш, безсовісний, усякого такого. Хоч би вчительки посоромився на капелинку, — обурилась тітка Христя, а ямки біля її кирпатинки і зараз весело жмурились і розжмурювались. — Тебе в тому Запорожжі небезпремінно Язиканем чи Брехачкою назвали б.

— Запряла свою нитку, — махнув рукою на дружину. — Таки гарно співають наші хлопці?

— Дуже славно, як срібло сіють. А хто ж вони — Безсмертний і Тримайвода?

— Марко, вважайте, — найвища влада, голова сільради, а Устим — голова комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ, хоч під вінець з красунями веди, — похвалив хлопців сторож.

— Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, — запечалилась тітка Христя.

— У вас іще водяться банди?

— Не перевелись і донині. Ми недалеко від кордону живем. Засилають вороги усяку погань, щоб своя не вивелась. У нас тут орудували і Гальчевський, і Шепель, і Палій. Самі за кордон, як щури, повтікали, а корінці позалишали по різних закапелках. Доберемось і до них!.. О, чи не до нас ідуть хлопці! — радісно вигукнув Зіновій Петрович і теж висунув голову у вікно.

Заскрипіли, широко відчинились нові ворота. Два вершники легко скочили з коней, прив'язали їх до обори і, пригинаючись під пагіллям вишняків, пішли до хати. Ось і стали вони на поріг, з карабінами за плечима, однакові на зріст, але один із них, темнолиций, був схожий на вечір, а другий, золоточубий, — на ясний ранок.

— Добрий вечір добрим людям на весь вечір! — проспівали обидва і засміялись.

— Добрий вечір, Марку, добрий вечір, Устиме. А я думаю, кого мені бог на вечерю несе, — аж воно — начальство. На банді були? — заторохтіла тітка Христя.

— На банді. А це чиє довгооке дівчинятко прибилось до вас? — запитав чорнявий.

— Це, Марку, нова вчителька. Така молодюсенька, а вже всю науку пройшла!

— Та пройшла всю науку? — весело зиркнув на немешне вдалось пройти. — Рівно підійшов до столу. — Може, познайомимось?

— Степанида Іванівна, — соромлячись, невміло подала руку чорнявому. Він злегенька, наче пір'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.

— Марко Трохимович, а мій побратим зветься Устимом Васильовичем, перший комуніст і найкращий парубок на всі довколишні села — вродливець, та й годії

— Та що тц наговорюєш, — зніяковів Устим, що й справді був гарний, неначе з якоїсь картини зійшов. — Оце вчителька одразу й подумає, які тут хвалькуваті люди проживають. Ви не дуже слухайте Марка. — Устим теж підійшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:

— На кого ж ви вчились?

— Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хліб, —білозубо засміявся Марко. —Тільки вчився я трохи інакше, аніж ви.

— А як же? Марко, заглядаючи їй у вічі, присів на краєчок лави.

— На давні роки я мало не вченим став: закінчив аж церковноприходську, —в скошених куточках очей пробилось лукавство. —З неї подався в іншу науку: ходити за чужими волами та плугами. А у вісімнадцятому, підпарубчаком, прямо з наймів на чужому коні утрапив до партизанського загону. Там усякого було: часом з квасом, часом з водою, часом з перемогою, часом з бідою. Як прогнали за Збруч Петлюру, командир нашого загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось мене перед свої очі, запитав, чи я не голодний, і, як у загоні, наказує:

— Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобі шаблею орудувати — пора стати студентом! Я засміявся:

— Оце знайшли скубента, що й ділення забув.

Командир строго подивився на мене:

— Ділення ти не забув: шаблею ділив і відділяв правду від кривди. А тепер наукою захищай правду. Байдики бити я не дам тобі. Завтра ж з'являйся у технікум! Завдання ясне?

— Ясне!

— Повтори!.. От і гаразд. А в ремінці зарання попробивай нові дірочки, щоб стягувати живіт. Наука не любить череватих, і хліба на неї даємо в обріз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.

Дорогою я повторяв ті слова, як вірш, і вже бачив себе студентом. А перед своєю хатою й возгордитися встиг новим назвиськом, та нікому ні словом не обмовився про нього.

Вранці я начистив рештки своїх чобіт сажею, одягнувся знизу в трофейну німецьку, а зверху в австрійську одежину, все це привершив парубоцьким з пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хліба і яблук та й де бігцем, а де й так, рвонув до міста. В технікумі якась миловида дівчина одразу спровадила мене до завідуючого. Той з усіх боків оглянув мою одежинку, чмихнув разів зо два, запитав, чи вмію читати-писати, яке моє ставлення до світової буржуазії і чи міцний в моєму тілі дух до науки.

— Дух, кажу, в тілі міцний, а от під знання в голові не оралося і не сіялось.

Тоді завідуючий засміявся:

— Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви, що на тебе вся наука з усіма гегелями дивиться, і доведи, як може вчитися дитя революції. Доведеш?

— Доведу! — відповів я, з трепетом відчуваючи, як до мене підступає ота наука з невідомими гегелями.

— Старайся, Марку, — підбадьорив завідуючий. —ЧуВу що шабля твоя блищала в боях, як блискавка. Тепер бажаю, щоб розум, коли він є, заблищав... —А на чоботи можеш на вокзалі заробити: ми посилаєм студентів вантажити цеглу.

Отак я став студентом, почав старатися. Як засів за книги — дні й ночі висиджував.

— І висидів чоловік аж три місяці, — посміхнувся Устим.

— Три місяці і сім днів, — серйозно.поправив Марко. — А потім з студентської парти знову взяли на банду, далі довелось головувати. І от якось живе наука і Гегель без мене, а я без них, — хотів жартом пригасити біль, але зітхнув і вже мовчав увесь час.

А десь тижнів через три, змарнілий і блідий, він пізнього вечора, похитуючись, прийшов до школи, де вона чманіла над різним книжковим мотлохом, залишеним українськими січовими стрільцями і просвітою.

— Що з вами, Марку Трохимовичу!? — зойкнула тоді. — Нездужаєте?

— Гірше, Степанидо Іванівно, набагато гірше, — скинув карабін з плеча.

— Що ж трапилось? —обімліла вона. —З Устимом нещастя? Не знайшли?

— І не знайдемо. Нема вже Устима.

— Як нема? — ще не зрозуміла, але жахнулась вона.

— Убили бандити. Замордували.

Тепер Марко Безсмертний був чорним, як ніч. Заточуючись, підійшов до першої парти і довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось шукав у тій глибині. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати ні слова, а в нього тіпались уста, теж темні, наче обведені вугіллям.

— Устиме! — покликав друга, покликав своє дитинство, а потім напівобернувся до неї. — Дозвольте, Степанидо Іванівно, подивитись на його парту.

Вона мовчки підняла над головою п'ятилінійну без скла лампу, а він поволі пішов поміж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками, сухим хлібом і прив'ялим жолуддям.

— Невже нема її? — сіпнулись уста, коли обійшов увесь клас. — Перед вами дячок учителював, ледацюга був. Він старі парти пиляв на дрова. А хіба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?

— Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.

— Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якій учився. Це потім комусь і згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки що не до цього було.

— Може, ця парта у другім класі?

— Справді, може, винесли туди. — Марко болісно провів рукою по чолу і знову пішов поперед неї, тьмяно освітлений тремтливим вогником.

В другому класі він знайшов стару тримісну парту, знайшов на ній поміж іншими вирізане своє і Устимове ім'я.

— Ось тут ми сиділи, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то за людина була, яке в неї серце було! — Марко ще хотів щось сказати, але, охопивши голову руками, заплакав, і сльози його закапали на ту парту, за якою тепер сиділи інші діти, теж плече в плече, душа в душу.

Вона ще не вміла утішати людей у горі, подивилась на Марка, схлипнула, хоча ніяк не могла уявити, що на світі вже нема того з кучерявим, як хміль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.

Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози із вій, але не міг зірвати: насочувались нові і знову падали на ту парту, де від їхнього дитинства тільки й залишились ножем вирізані імена.

— Ех, Устиме, Устиме! — кілька разів кликав до себе Друга і наче докоряв йому, що він так рано покинув і добру, і страшну землю. Неждано він запитав іі:

— Чого ви думаєте нацчати дітей?

Вона знизала плечима:

— Читати, писати, арифметики.

— І це треба, дуже треба, а найбільше — навчіть їх любові. З ненавистю, злобою ми, старші, якось покінчемо. А дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру. Ви щасливі — ви вчителька. Зрозумійте це.

— Я розумію, Марку Трохимовичу.

— Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю тримати в руках, — спохватився вія і вже іншим, одерев'янілим голосом сказав: — Запам'ятайте, як закатували Устима. Це і вчителька повинна знати... В сусідньому селі у нього була дівчина-сирота з того наймитського роду, що все має: і вроду дівочу, і здоров я, і руки золоті, та не має щастя і чобіт. Цієї зими ми випадково зустріли її босою біля криниці. Глянули спочатку на посинілі дівочі ноги, що сповзали з накипілого льоду, потім на дівчину, знов на ноги, скочили з коней — і до її господаря.