Правда і кривда - Стельмах Михайло
Як їй колись, підлітком, хотілося мати ось такі очі!
— Для чого вони тобі? Когось чарувати не терпиться? — насміхався Григорій.
— Дурний, — червоніла вона. — І що ти тямиш?
— Та щось уже тямлю, але ніяк не второпаю: для чого цвітом рожі підмальовувати щоки? — дивився на неї своїми веселими самоцвітами.
І от скільки років промайнуло з того часу, скільки пережито, скільки разів її Григорій стрічав смерть і скільки разів сам когось карав нею, але очі в нього залишилися такими ж, як у дитинстві. Велике діло, коли людина має чисте сумління, коли ніякі тіні не каламутять, не збіднюють погляду. Одного разу навіть запитала його:
— Григорію, а не мучать тебе погані сни?.. Не приходять убиті?..
І він одразу'ж насупився, навіть з докором подивився на неї.
— Навіщо це, сестро, тобі?.. Люди, що сіяли жито чи тримали молот або книгу в руках, не вміють похвалятись убитими. Тільки необхідність заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: ніхто не турбує моїх снів, бо я карав нечисть, ворогів Батьківщини. І тільки ворогів!.. Бачу, що й ти цікавишся таємницею слов'янської душі, як деякі буржуазні теоретики.
"Милий мій, милий", — шепче вона зараз тільки дрожем уст і надивляється на таке мужнє і таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона любить його, здається, й рідна сестра більше не змогла б любити. І хоча це недобре, — вона ревнує ного до Катерини і журиться, що його одразу обсіла така сім'я. Хіба він дівчини не міг собі знайти?
Так, вона менш великодушна, аніж Григорій, нізащо не вийшла б заміж за вдівця з п'ятьма дітьми. Навіть коли б і вийшла з великого жалю до дітей, все одно не могла б прикипіти всім серцем до чоловіка, як прикипів Григорій до Катерини...
"Нічогенька, навіть славна братова, а все одно жаль брата", — уперто обзиваються ті самі думки.
А Григорій Стратонович дивиться на сестру, і його знову вражають її очі з двома цятками сумовитого осіннього сонця. "Це не тільки війна, але й скалічене материнство тремтить у тих краплинах осіннього сонця. Хоч як склалося життя, а дітей тобі треба, сестро. Дітей!" І він переводить люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що водночас хочеться до неї припасти, мов до найріднішої людини, і милувати, як жінку.
Дорогою загуділа машина.
— Твоя йде!.. — впевнено сказав Григорій, вийшов наперед і по-школярськи підняв руку.
Захеканий студебекер зупинився біля обочини, і сивочубий шофер з перев'язаним чолом коротко запитав:
— Куди?
— В Дубову.
— Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.
— Тоді сідай, молодице, по дорозі. Оце все? — показав очима на маленьку валізку.
— Оце й усе!
— А веселуха там знайдеться?
— Знайдеться, — відповів Григорій.
— Тоді порядок у військах, — задоволене сказав шофер і смачно посміхнувся.
Степанида похапцем цілується з братовою, схлипує в обіймах брата і з його допомогою опиняється в кабіні.
— Марку Трохимовичу передати привіт? — шепче наостанку.
— Ой, що ти, Григорію! Молю, благаю, щоб ні слова про мене. Чуєш?
— Химерні ви люди, жінки, потайні.
— Слово честі, не скажеш?
— Слово честі. З чимсь ти криєшся від мене?
— От вчепився.
— Ну, не буду, — добряче сміється Григорій Стратонович. — Пиши, приїжджай.
— Влітку приїду.
І от рушила машина, гойднулась дорога, і гойднулися болі та спомини. Прощаючись із понівеченим селом, вона все придивлялась до вулиць і завулків, чи не побачить щось знайоме і чи не запримітить десь постаті на двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька вгледіла біля його палацу. Він, кудись несучи свою зовнішню поважність, як недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима та й зник...
* * *
Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привітно мружилось у пучках сонця і нитях павутиння. Гандрибасті, з оголеними шрамами коні, які відслужили своє у кінноті, до дзвону клепали суху підосінню землю, залишаючи на ній синюваті півмісяці.
Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних ліс: вони або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрі, або красувались досконалим вишиттям з червонолозу.
"Тільки справжні митці можуть зробити з якогось пруття таке диво", — подумала тоді і запитала візника: — Де ви стільки червонолозу дістаєте?
— З Китай-озера, — коротко відповів той, не випускаючи з рота надгризеної люльки.
Це слово приємно забриніло в її душі, перед нею принадно, як таємниця, почала відкриватись нова частка непізнаної далини. І вже ближчими ставали і хати, і вулиці, і завулки цього села, що купалось у теплих пахощах снопів, соняшників та яблук.
Яблуні тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, і, не сумуючи, стояли на цвинтарі, де кінчалось життя...
Одноногий шкільний сторож з бджолою в бороді довго, недовірливо розглядав документи, звіряв її роки з обличчям і невідомо чи з огудою, чи схвально сказав:
— Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за живе класовою образою, так почервоніла, що аж в очах потуманіло, і з усією непримиренністю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на підгонистого вітряка з двома крилами:
— Не панночка, а просто вчителька? Ніколи не смійте мене так паскудно називати! Чуєте, ніколи! Бо інакше!.. — замахала своїми маленькими кулачками.
Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них і не розгнівався, а, навпаки, подобрів, лагідно засміявся:
— Ми на горе всім буржуям світовий пожар роздуєм? От які ми! Ви, бачу, задиркуваті, ніби шпачок, — підвів голову догори, де на плакучій березі висіла шпаківня.
— А ви їдучі, як... — в гніві не могла знайти потрібного порівняння.
— Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлівайтесь, — підбадьорив її сторож і з-під розкішних вусів натрушував на підкучерявлену мідь бороди і захоплену посмішку, і сміх.
Чого йому так сподобався її гнів? Всякі люди бувають ва світі...
Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу і вже з пошаною простягнув документи:
— Усе в справності. Не прогнівайтесь, що так сказав навздогад буряків: хотілося знати, що ви за людина, з якого тіста зліплені, яким духом дихаєте — старосвітським чи вже нашим.
— Он як! А ви ж яким живете? — одійшла вона.
— Кавалерійським! У Котовського служив і воював, а тепер із школярами воюю, — скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. — На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвін припасував?
Вона тільки тепер вгледіла, що на шкільному подвір'ї з високозведеної дубової перекладини капелюшисто звисав потемнілий дзвін, пудів на тридцять.
— Невже ви, Зіновію Петровичу, ним дзвоните на уроки? — запитала ошелешено.
Сторож ствердно кивнув головою:
— А хіба погано придумав для науки? Задзвоню — і всі люди знають, що революція вчить їхніх дітей! От воно як! Не подобається вам?
— Дуже подобається, дуже! — вигукнула в щиросердім захваті і одразу забулася про свою образу.
— От і гаразд, Степанидо Іванівно, — задумано подивився на дзвона. — І йому тут веселіше, бо не дзвонить на похорон. Все попівство завидує на цей дзвін. Не раз приїжджали різні і всякі, щоб якось вициганити чи виміняти його в мене. Не знають, що це мій найкращий трофей.
— Трофей? Де ж ви його взяли?
— Під Волочиськом відбив у білополяків. Це ще коли я на коні, як вітер, гасав. Були й такі часи... Ну, а привіз я його в село вже після шпиталю, де вкоротили мені ногу. На одному возі їхали. Саме обложистий дощ ішов, і дзвін перед новою службою так плакав, наче згадував усі душі, над якими востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всередині, не знаючи, як зустрінуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любові. Тоді я, 'дівонько, як і мій трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на місці, бо що таке дзвін і вершник на підводі та ще й у соломі?..
Тепер вона іншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що нарешті знайшов своє місце, і навіть на соняшники, які розкішними золотими решетами пересівали сонячне проміння.
— А ви нашої першої трибуни ще не бачили? — пожвавішав Зіновій Петрович.
— Ні, не встигла.
— Неодмінно подивіться, —аж пирснув од задоволення. — Наш Марко Безсмертний наказав її зробити більшою і вищою, аніж у самому повіті. От ми й постаралися з хлопцями — таку вигилили, що довелося до неї сточувати дві драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, і дехто побоявся дертись на таку хмарочінь, почали присікуватись до Марка. А йому, враженної вдачі, хоч би що: стоїть, підсміюється ще й рукою вгору показує:
— Піднімайтесь, не соромтесь, щоб і ви бачили далеко та високо, щоб і вас люди бачили на висоті! Тоді буде змичка.
— Інтересний ваш Марко.
— Таки інтересний. А тепер, Степанидо Іванівно, ходім — покажу ваше господарство, — запросив Зіновій Петрович.
Він показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в зелених платтячках стояли дві молоді топольки. А потім завів її у запустілу кімнату, де рештки дворянської розкоші й досі кривились на сусідство з молодими й дебелими плебеями. Тут біля розгородженого більярдного столу, сукно якого пішло на інші потреби, посміхались рожевими прожилками селянські міцноногі стільці, а під важеленною лампою з омертвілим вогнем і занехаяними купідонами дихав переліжним сіном новенький ясеновий тапчан.
— Ось і ваші хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз по вашому зросту.
— Спасибі.
— Коли не маєте перин — ще внесу вам з якийсь оберемок сіна. Воно в нас як чай.
— Внесіть.
— О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходімо вечеряти до мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж від графської корови, — і його підкучерявлена борода знову насочилася сміхом.
З шкільного подвір'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накриті великими глиняними полумисками.
— Оце моє найбільше добро. — Зіновій Петрович рукою показав на вулики, що гуділи, мов крихітні вітряки.
— Бортникуєте?
— Полюбляю бджолу і дітей, щось у них однакове є. В чепурній хатині, що теж пропахла соняшником, яблуками і вощино.ю, їх привітно зустріла тітка Христя, беручка молодиця, з такою довірливістю на округлім виду, кирпатинкою і двома безжурними ямками біля неї, що від усього цього одразу робилось привітно на душі.
— Дитинонько, і ви вже вчителька? — сплеснула руками тітка Христя.
