Ментальність орди - Гуцало Євген

І знаменитий одописець буквально захоплюється: "О Росс! – О род великодушный! О твердокаиенная грудь!".

Звичайно, вінцем творчості Державіна є одичний цикл, присвячений Катерині II. Цикл за силою почуттів, можливо, дорівнюється до всього одичного циклу всіх радянських поетів, які писали про Леніна, Сталіна й Комуністичну партію, котрі, звісно ж, богоподібні, я к була богоподібною й імператриця, себто "Фелица". Отже, "Фелица" ­– Ленін, "Фелица" ­– Сталін, "Фелица" ­– Комуністична партія, і можна не сумніватися, що якби Державін жив після жовтневого путчу 17-го року, то він позмагався б за пальму першості – чи з Маяковським, який написав відому поему, чи з групою українських поетів, які склали "Лист товаришеві Сталіну від українського народу".

Які є вони, наші "Фелицы" всіх часів і народів пілдпером Г.Державіна?

Престол ее на Скандинавских,

Камчатских и Златых горах,

От стран Таймурских до Кубанских

Поставь на сорок двух столпах.

…

В величестве, в сиянье Бога,

Ее изобрази мне ты;

Чтоб сшед с престола, подавала,

Скрыжаль заповедей святых;

Чтобы вселенна принимала

Глас Божий, глас природы, в них.

…

Забыли бы свое равенство

И были все подвластны ей:

Финн в море бледный, рыжевласый.

Не разбивал бы кораблей,

И узкоглазый Гунн жал классы

Среди седых, сухих зыбей.

Припомни, чтоб она вещала Бесчисленным ее Ордам...

…

И всю в стязаньи бы вселенну

Я пред Фелицей зрел младой.

…

Чтобы вселенныя владыки

И всяк ту истину узнал:

Где войски Зороастр великий

Образовал и учреждал,

И где великую в них душу

Великая Фелица льет:

Те войски горы, море, сушу

Пройдут, — и им препоны нет.

Як бачимо, коли не "Фелица" здолає всю вселенну, то світо­ва революція і комунізм переможуть у всьому світі, а "скрыжаль заповедей святых" Катерини II сприймається не інакше, як про­грама КПРС.

Як стверджував великий одописець, "Фелицы слава — слава Бога", а наших богів уже пойменовано вище, й теж: "в величест­ве, в сиянье Бога"...

III. "Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек". Так сказав поет П. Вяземський, зауваживши, що Ломоносов — це співець народу, "праздновавшего победы или готовившегося к новым". Йому належить віршоване "Письмо о пользе Стекла", прозове "Слово о пользе Химии", сатира "Гимн бороде" ("Боро­да предорогая! Жаль, что ты не крещена и что тела часть срам­ная тем тебе предпочтена"), але, без сумніву, найщирішим дже­релом його натхнення завжди були сановні царські особи. Ось "Слово похвальное Петру Великому", цитую: "Обыкновенно представляют его в человеческом виде. И так ежели человека Богу подобного, по нашему понятию, найти надобно, кроме Пет­ра Великого не обретаю". Здавалося б, слово таки про хімію, але ж у ньому: "Видим отца боголюбивого дщерь благочестивую, отца героя дщерь мужественную, отца премудрого дщерь прозорли­вую; отца, наук основателя, дщерь, щедрую их покровительни­цу". Хто ця "дщерь"? Цариця Єлизавета Петрівна.

Взагалі, серед його похвальних од — найбільше присвячено саме їй. Аж не віриться, що стільки можна написати об одній особі, навіть якщо вона царська. "Ода на прибытие Елизаветы Петровны из Москвы в Санкт-Петербург 1742 года по корона­ции", ода "На день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1746 года", "Ода на день восшествия на престол Елизаветы Пет­ровны, 1747 года", "Ода на день восшествия на престол Елизаве­ты Петровны, 1748 года", "Ода, в которой благодарение от сочи­нителя приносится за оказанную ему милость в Царском селе августа 27 дня, 1750 года" і т. д. А в одах — "благословенное на­чало тебе, богиня, воссияло", "нет на свете, кто б равен был Ели­завете", "мы смерть приняли за богиню", "науки, ныне торжест­вуйте: взошла Минерва на престол", і т. д. Скільки єлею пролито, які потоки красномовства, яка потужна екзальтація, — й за всім цим, безумовно, пафос раба, який стоїть у вічній позі — на колі­нах, і дух його не зводиться з колін.

А богорівний Петро І — "домашних побеждал и внешних супостатов"; "но если бы его душевны красоты изобразить могло притом раченье наше, то был бы образ сей всего на свете кра­ше"; "взирая на него, перс, турок, гот, сармат величеству лица геройского чудится и мертвого в меди бесчувственной страшит­ся"; "ваш Петр за широту пределов меч простер; блаженству росскому завиствующих стер".

Звичайно, тут не йдеться про розвінчання Ломоносова. Він писав: "Я знак бессмертия себе воздвигнул превыше пирамид и крепче меди... Не вовсе я умру". Тобто був упевнений, що ніхто й ніколи його не розвінчає, — як і Пушкін був упевнений: "Я памятник воздвиг себе нерукотворный... Нет, весь я не умру". Бо й для ліри Пушкіна "гром полтавских пушек", як і для Ломоносо­ва, був усе ж таки не просто "отголоском", як писав П. Вязем­ський, а животворним духом, який сповнював гордістю, бо й Пушкін був співцем народу, "праздновавшего победы или гото­вившегося к новым", а тому-то в його поемі "Полтава" гетьман Мазепа — це зрадник Росії і російського царя, а зрадники Украї­ни й Мазепи донощики Іскра та Кочубей — друзі російського царя й патріоти Росії, і, як бачимо, дуже важко порозумітися російському патріотизмові з патріотизмом українським, чи патріотнзмові російському з патріотизмом чеченським, інгушським, татарським... Ці патріотизми не існували ні для Ломоносова, ні для Пушкіна, ні для Державіна, ні для Достоєвського, так само не існують ні для їхніх послідовників, ні для їхніх дослідників: сило­ве поле шовінізму ніколи не втрачає особливостей своєї енерге­тики.

IV. Після польського повстання 1830-31 років О. Пушкін написав відому оду "Клеветникам России", — ця ода не давала спокою як сучасникам поета, так і тепер не дає спокою. Росій­ський поет, якого вважають геніальним, різко виступив проти польських повстанців, котрі боролися за свою незалежність. Поет вважав, що інтересам Росії суперечить існування суверенної Польщі, тобто — виступив на боці монарха й війська, які потопи­ли польське повстання в крові, тобто — "к штыку приравнял перо", й не металеве, як Маяковський, а гусяче: бо коли ти росій­ський патріот — і гусяче перо коле, як російський багнет!

"Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль ис­сякнет? Вот вопрос". Як бачимо, без слов'янських ручаїв поет не уявляв собі російського моря, а без них це російське море мало б висохнути. І така вже природа цього російського моря: воно неминуче має поглинати ці слов'янські ручаї (і, звичайно ж, не тільки слов'янські, а й усілякі-всілякі, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути російським морем.

І коли йдеться про "інтереси" Росії, то навіть "божевільний" (як на царське судження) геній П. Чаадаев стає, як заведено, ціл­ком здоровим російським патріотом — і пише О. Пушкіну: "Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никог­да еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы застави­ли меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подроб­но. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал... малую часть той силы, которая нами дви­жет, другой раз угадаешь ее... наверное всю. Мне хочется ска­зать: вот, наконец, явился наш Дант... может быть, слишком пос­пешный. Подождем".

Цікаво довідатися, що вірші О. Пушкіна "Клеветникам Рос­сии" і "Бородинская годовщина" разом з віршем В. Жуковського "Старая песня" видано окремою книжкою під назвою "На взя­тие Варшавы". Отже, ці речі свідомо поставлено в один ряд із переможними фанфарами і феєрверками, якими відзначено "взяття" Варшави, а О. Пушкін "взяв" Варшаву ще й у російській поезії, не дослухавшись народної мудрості: де взяв — там і пок­лади. Але ж варто йому було "взяти" Варшаву, як в очах П. Чаа­даева одразу ж неймовірно виросли масштаби його таланту: "Вот, наконец, вы — национальный поэт". А якби в "послужному спис­ку" поета, припустімо, не було б оди "Клеветникам России", де вславлено російський шовінізм, то він би не відбувся як націо­нальний поет, і тільки таким чином можна відбутися? Ох, цей справді "слишком поспешный Дант..." Річ у тім, що він не міг не написати оду "Клеветникам России", і написав, і був радий, що написав. Ф. Достоєвський: "Я, как и Пушкин, слуга царю".

Як іще зовсім недавно — слуги партії, підручні партії. Хіба не та сама партія? Партія великодержавників.

"Ненавидите Вы нас", — писав О. Пушкін у "Клеветниках России". Звичайно, це почуття він точно підмітив, тут йому не відмовиш у об'єктивності. Та ж і вагомі причини для такого по­чуття! У всіляких там, ясна річ, "клеветников России..."

V. Поет В. Жуковський у творі "Певец во стане русских вои­нов" (1812) писав:

И ты, наш Петр, в толпе вождей.

Внимайте клич: Полтава!

Орды пришельца — снедь мечей,

И мир взывает: слава!

Давно ль, о хищник, пожирал

Ты взором наши грады?

Беги! Твой конь и всадник пал;

Твой след — костей громады;

Беги! и стыд и страх сокрой

В лесу с твоим сарматом;

Отчизны враг сопутник твой;

Злодей владыке братом.

"Сармат" — це, звичайно, Мазепа, він же — "ворог вітчиз­ни" і "злодій". Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва — це національно-визвольна боротьба, що пробуджує у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу україн­ського народу, тому-то український гетьман і "сармат", і "злодій", і "ворог вітчизни". Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього "ворог вітчизни" — це Петро І.

Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати вірш панегірис­та й одописця В. Жуковського "На мир с Персиею" (1828).

Мы вспомнили прекрасно старину;

Через Кавказ мы пушки перемчали;

В один удар мы кончили войну,

И Арарат, и мир, и славу взяли.

И русский в том краю, где был

Утешен мир дугой завета,

Свои знамена утвердил

Над древней колыбелью света.

Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що "в один удар" ота безмежно далека й безмежно чужа "древняя колыбель света" стала російською.