Поетичні твори - Федькович Юрій
І віддадуть кара в кару
І муки за муки;
І подеруть на онучі
Ті ваші соболі,
І посадять на престолі
Не вовка, а волю.
А Ти се все заподіяв,
Великий наш святе!
О, не зійшлись ми сьогодня
Мерців споминати,
А прийшли ми спом’янути
Воставшу од гробу
Нашу славу, наше слово
І нашу свободу.
І живого спом’янути
Тебе в наши душах!
Жива є Русь, і живі є
Всі душі на Русі;
І воспоють таку пісню,
Як згойдане море,
І поведуть Твої речі,
Як вічнії зорі,
Нас у лиман той безпечний
Просвіти і миру,
А могили лиш кайдани
Та ніч будуть крили.
Достойно єсть, пани-браття,
Святих споминати,
Достойно єсть їм молитись…
Да ще краще, браття,
Ті діла їх послідують
І речі святії
І на їх гробах великих
Садити надію.
І виросте та надія,
Умита росою,-
Не росою, а сльозою,
Тов чистов, святою;
І здойметься, як ті дебрі,
Годовані ріки,-
Не рікою, але кров’ю
Вовіки і віки;
І здойметься, і виросте,
І зазеленіє,
І зацвіте, і уродить
Велика надія -
Діла добрі, діла нові,
Діла неминуті,-
І розіб’є на шматочки
Тиранськії пута.
І почує нова душа
Нову в собі силу,
І посадить не надію
На святих могилу,
Але голови тиранів
Посадить вна, браття!
І віддасть вна волю волі,
А катові ката.
Й позбирає свої діти
В хатах на помості,
І приїде правда, воля
Навік до їй в гості.
Спом’янімо ж, пани-браття,
Святого ми нині!
Не вмерлого, а живого,-
Бо слово не гине.
Форма в форму міняється
Від віка до віка,-
Да без краю і без міри
Жив дух чоловіка.
Осьмий поменник Тарасові Григоровичеві Шевченці на вічную пам’ять
И видел под олтарем душы избиенных за слово божие и за сведителство, еже имеяху. И вопияху гласом великим, глаголюще: доколе, владико, святый и истинный, не судиши и не мстиши крове нашея от живущих на земли?
Апокалипсис
І ми, врешті, запитаєм
Тебе, боже правий,
Коли уже мстити будем
На царях лукавих,
На владиках тих неситих
Ті криваві ріки,
Що сипались і сиплються
Вовіки і віки
З святих твоїх мучеників,
Поборників слова?
Чи ж навіки сидітимуть
Кати на престолах,
Кати правди, кати волі,
Кати всего духа,
І оперед народами
Затикати уха?..
Много муть они сидіти,
Правду нечувати;
Много муть они сидіти,
Святих убивати,
Бо й ми сидим та дивимся,
Заложивши руки,
Як ті звірі їх погані
На двоякі муки
Христів наших по одному
Ведуть на Голгату.
А та мати Україна,
Та болізна мати,
Вмивається кривавими,
Під хресатами стоя!..
А на кого єї сльози
Упадуть? - Я боюсь,
Що на нас они упадуть
І на наші діти!..
Тяжка судьба судилася
Спасителям світа,
Бо вни муся свойов кровйов
Твердить своє діло,
І на хрести віддавати
І душу, і тіло.
Да горе нам, як та кров їх
Задарма пропала,
Як ті речі їх святії
Вітри розмахали:
Бо з вівтаря в праведного
Вни правити будуть
Всю кров свою,- не в убійців,
О ні, браття! - будуть
У нас її вни правити
До каплі одної,
А праведний пожалуєсь
Крові їх святої.
Бо і нам зіслав пророка
Небесний владика
І проповів єго слово
Він добре й велико,
Єго слово до усіх нас!
А ми ж, пани-браття?..
Він нам велів учитися
І других навчати;
Він нам казав по-своєму
Вести своє діло;
Він нам казав не по корчмах
Ніже по весіллях
Увихатись, а у своїй
І хаті, і школі
Добувати свого щастя,
І сили, і волі.
А ми ж єго послухали?
Удармось у груди,
Та лишімо забріхувать
І себе, і люди,
Що ось то ми: і те, і те,
І те учинили!..
Нічого ми не вчинили,
Хоть дав бог і сили,
І руки дав, і часу дав;
На то, аби спати?
Ні, те на то, аби спати,
А на тоє, браття,
Аби в люди допровадить
І себе, і тії
Брати наші ледащії,
Недбалі, сліпії,
А тогді аж ме нам ялось
Єго спом’янути
І увінчать пам’ять єго
Барвінком і рутов.
Думи мої, діти мої
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Поклав би вас, як жовняре,
Пишними рядами,
Та боюся, що вас займуть
За голубе море…
Думи мої, діти мої,
Лихо моє, горе!
За море б займили, як мене гонили,
Гонили та били… чому не втопили?
Не знали би люди, як темної ночі
Кривавов китайков втираються очі,
Як з тихов зорею говорить стойкар;
Не знали би були…
Думи мої, думи,
Тепер довелося за вас відвічать,
Бо вни мене лають, мені дорікають:
«Ледащо ти,- кажуть,- іди в поле жать,
А не втирай дрібні сльози
Тихими ночами!»
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?..
Посію вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати,-
Процвітете, як то море,-
Хто ж вас буде рвати?
Не я вже вас зриватиму,
Зриватимуть люди
