Поетичні твори - Федькович Юрій

А мене забудуть.

Нехай і так, що ж робити?

На все божа воля.

А я за вас у Сучаві

Святому помолюсь.

«Чого мовчить він, як могила? -

Усі камраття говорили,-

Чого він плаче уночі,

Чого, на стойці стоячи,

Скитається, як морська хвиля?

Хіба ми всі єму немилі?

Нехай же сам собі мовчить!..»

І скеля висока, і море глибоке,

І гордий Венедик 44 - всьо спить,

Лиш бранець в касарні високо-високо,

Високо в віконці сидить.

І як то човенце без китви, весельця

Та буря туряє, мете,

Так думка полоха зарізане серце,

Терновий вінець му плете:

«Чи ж перебреду я то солоне море,

Чи тут мене срібними вб’ють?

Бувайте здорові ви, гуцульські гори,-

Тут глинов присипють, ох, тут!

А шовком голівку ніхто тут не зв’яже,

Ні груди не прийде укрить;

Хто ревне заплаче, хто серце покаже? -

Хіба лиш орев засипить!

Коби-то хоть мати товариша свого,

Щоб душу студену нагріть!

Людей без рахуби, а серця й одного

Немає між ними, ох, ніт!»

І ревно заплакав некрут молодинький,

На руку голівку склонив,

Як габа по морі, так билось серденько,

Князь-місяць за туром гонивсь,-

Поховзся та й упав у море.

…А ти так пишно, як та воля,

Перед касарнев уночі,

Касарську стойку стоячи,

Слухав єси отсі глаголи,

І знов походжував поволі,

І тихо плакав ходячи.

«Ходім, брате-новобранче,

В сербський монастир

Да найдімо двох ченчиків

Читати пластир.

І будуть нам два ченчики

Псалтирю читать,

І будуть нас на утрені

В брати постригать;

І будуть нас на утрені

Перстенем ломить,-

І будемо вовік віка,

Як рідні, два жить.

Ти у мені, я у тобі -

Так будем тривать.

А щоб люди не казали -

Не будем казать.

І буде нам одна слава

І доля одна -

І підем ї пошукати

В неділю до дня…

В неділеньку ранесенько

Доля вставала,

А як стало на всеношне,

Вона купалась.

Купалася вона в морі

Да на камені,

А ми оба закралися,

Сукні забрали.

А вна за мнов загналася,

А я утікав,

А як убіг у церкову,

Піп нас повінчав.

У п’ятницю з райських дверей

Кровця да текла,

А в суботу наша доля

Проскури пекла.

А проскура покотилась -

Ми за нею йшли

Та до зорі вечірньої

На наніч зайшли.

А зіронька про місяця

У нас питала;

Ми не вміли оповісти -

Вона плакала.

А шаблі нам поржавіли

Від єї сльози…

А ти, святий за райськими,

Ти нам поможи!»

І як казали, так і сталось:

Пслатир і утреню наняли,

По таляру попові дали,

Аби їх перснем розламав

А як домів поодпущали -

Вони гарненько попрощались,

І тричі на рік обіцялись,

Оден у одного бувать…

«Чогось мені тяжко, чогось мені важко,

Чогось в мене серце болить;

В одно мені, любко-голубко, нанашко,

В одно мені братик ся снить.

І снить він мені ся в дворах на помості:

Новая світлиця, столи,

А поза столами весільнії гості -

Ох, вайльо, як в серці болить!

А перед столами чотири бояри

У чорних киреях стоя,-

Ох, стали вни, стали, як чорнії хмари,

Нанашечко, утко моя!..

А він мід не носить, а він їх не просить,-

Ні оком не моргнуть, німі…

«Збирайся!» - гукнули, аж стіни здригнулись…

Ох, дайте водиці мені!

А другі під стіньми - все рижими кіньми -

Собі знов: «Рушаймо, вже ніч!»

«Ще писану хвильку, одну ще годинку…»

«Не можна, не можна,- пріч, пріч!»

І вхопили, кляті, насилу го з хати,

Помчались хто знає, куди;

Лиш чуть, як просився, як плакав, як бився…

Водиці, нанашко, води!

Нанашка мовчала, слівця не казала:

«Не плач ти, мій милий, не плач!

Я дам щось напиться - не буде вже сниться,

Я куплю ти в місті колач,

Лишень не плач ти, мій легіню!..»

А він опівночі в неділю

Без свічки коника сідлав,

Без свічки кармазин вбирав,

При зорі з двору виїжджав.

Пішов товариша відвідать -

Нанашці й слова не сказав.

«Вийди, вийди, товаришу,

До мене надвір,

А що люди говорили,

Ти людям не вір.

Бо ті люди говорили,

Що зоря німа

Та що у нас в Чорногорі,

Барвінку нема.

А учора в Чорногорі,

Як місяць сходив,

Наш отаман молоденький

У зброї ходив,

До місяця кривавії

Ручки обзирав,

А як зійшли косарики,

Він їх умивав.

І не міг він, молоденький,

Криваві умить,

А як зоря придивилась -

Забула світить.

…У Києві під Лаврою

Там лірник сидів 45

Да аж вісім же він пісень

На ліру завів.

А як же він вісім пісень

На ліру заграв -

З найстаршої маковиці

Камінь ся зірвав;

Упав єму перед ноги,

Упав та й просив,

Щоб не співав вісім пісень,-

Урве монастир.

…Три жовняри молоденькі

З обозу да йшли,

Да й дівчину заручену

На лаві найшли.

«Ох, боже мій милосердний,

Коби вна жива,

Я би з нею покохався

Хоть рочок, хоть два».

«Ох, боже мій милосердний,

Коби вна жива,