Поетичні твори - Федькович Юрій
Люди стикаються - покинь!
Згадай, хто ти, і чий ти син,
І що у парі вам не бути!
Не діждала б я була чути
Такові речі!.. Онде ніж:
Возьми го, сину, та доріж
Нещасну матір!.. Поховаєш,
А на гробу ся повінчаєш
З циганкою!..
- Боже, боже!
Чо плачете, мамо?
Думаєте, що я справді
Циганку кохаю
Чи там з дівок яку-небудь? -
Не мав би-м роботи!
Я їх много перелюбив
Людям на охоту.
Нащо ліпше і кохати? -
А я вже сам, мамо,
Хотів її покидати,
Як учув, що слава
Пішла селом недобрая…
Я не люблю слави.
А хоть тоту дуритиму,
Котру загадаю,
А вженитися вже мушу,
Щоб мовчали люде.
Я женюся! А дівками
Потому хоть воду
Гатитиму - тільки буде!
Хорошов уродов
І вкрай світа їх загулиш -
Ледачі, та й тільки!
Пошукайте ж мені, мамо,
Хорошої дівки,
Але з грішми - чи чуєте?
Та й будемо сватать.
А як підем - то перший раз
Я, мамо, у хаті
І не гляну на дівчину:
Вона одуріє!
О, я їх налогу знаю!
Так, мамо, що вмію
Я вгадувать ті зазулі? -
Отак, паніматко!..
Виймив люльку, зажог губку
Та й вийшов із хати
Сміючися. А удова
На сто коньох їде!
Ухопила ціпок в руки -
Пішла до сусіди,
Щоб гарненько порадитись,
Як дальше робити
І де би то невісточку
Багату добити;
І такі-то часом люде
Бувають на світі!
Не все золото та срібло,
Що в очі ся світить;
Не всім треба дати віру,
Хто каже, що любить…
Да нехай це! Побачимо,
Що далі ще буде.
II
Хто шукає, той і найде,
Як то люди кажуть.
І Маркові вишукали
Таку, що й за князя
Не сором би - таке чудо!
Що красна, що врода,
А що віно: лиш гай один -
За днину не сходиш,
А про решту і не кажи!
От взялись за діло:
Зговорили, злагодились,
А в другу неділю
Вже й рушники Катерина
З кедрової скрині
Подавала - кращий Марку…
А сама аж гине,
Що погляне на легіня!
Да легінь не конче
Нев журиться. Сидить собі
Веселий, як сонце,
Та з газдами розмовляє,
Торги якісь ладить.
А Орлиха (се би теща)
Така уже рада,
Що аж гуля! «От господар!
Значно, що господар».
Соколиха собі рада,
Що з багатим родом
Посвахалась. Лиш Катруся
Думає-гадає,
Як то вона жити буде!
Чому ж не займає
Той царевич мальований?..
І сльози линули.
А Орлиха: - Що ти робиш?
Щоб я і не чула
Твоїх плачів! Він - господар:
Єму інше діло,
Моя доню, у голові,
Як за ручку білу
Істискати. Утрись, дочко!..
Отакі-то люди:
Вони судять - як нас видять,
Не заздрівши в груди,
Чим то серце потайливе
У нас нишком грає!..
А що Марко мій розумний
За столом гадає?
Нехороше він гадає:
Серце одурити,
Свіже серденько дівоче.
Неситий, неситий,
Нерозумний мій легіню!
Ти, друже, не знаєш,
Що то серце хоть маленьке,
А світ підбиває -
Цілий цей світ незмірений…
Така божа воля!
Не бог - серце орудує
Усев наша долев.
А де розум хоче вершить -
Пропав-єсь навіки!..
Серце першим, серце старшим
Паном чоловіка!
Уже зорі погасають,
Ранок наступає,
Устав Марко із-за стола,
Домів ся збирає.
- А що, мамо, хіба підем?
- Посидь ще, соколе! -
Просить теща.- Та я б сидів,
Так робота в полі,
Паніматко. Тепер весна!
- Нічо, нічо, сину!
Й я так люблю!.. От господар!
Но де Катерина,
Де вна ділась? - Лишіть, нене:
Може, пішла спати,
Протомилась - лишіть єї!
- Золотий мій зятю!
Як жалує свою рибку…
Розумний - та й годі!
Та як кажеш, мій соколе:
Остає при згоді?
На пречисту? - На пречисту.
Що слово, то слово!
- Нічо, синку! Добраніч же!
- Ідіте здорові,
Та приходіть до нас зчаста,
Аби обізнатись
З Катрусечков! Чи як кажеш?
- За то вже не знаю,
Паніматко: тепер весна -
Чи нам часу стане!
Да я буду приходити…
Ходім!..- Попрощались.
Марко пішов. А Орлиха
Гуля по господі
Та аж свище, така рада:
«Господар - та й годі!»
І отакі часом люди
Бувають на світі!
У них срібло, у них злото,
Усе, що ся світить,
Як в тих дітей нерозумних,-
А такі щасливі
В широкому сему світі!
Таки своє мливо
Молотимуть, сіятимуть
До самого гробу,
А ще, може, і в гріб возьмуть!
«Господар - та й годі!»
Лиш та Катря безталанна
Не ликує з мамов:
Лежить собі у кімнаті,
Умита сльозами.
«Колись прийду… нема коли!..-
Він мене не любить!
Боже, боже: себе й мене
Він марне загубить!
Так… не любить! - я виділа!..
Чого ж бо я плачу,
Коли ми ще ні вінчані?..
О, єго побачить -
Гірше шлюбу… що то шлюби!..
Що буде, то й буде:
Я без нього жить не можу!
Чому ж він не любить?..»
III
Сяють зорі, місяць оре,
Люди спочивають;
