Поетичні твори - Федькович Юрій
Ви гуляйте, а я більше
Гуляти не буду!»
Ілем
Сонце низько, вечір близько -
Куда я зайду?
Де я, в кого «Добрий вечір»,
Привіт де найду,
Є хатина при долині
Мазана, нова,-
Коли ж у ній мого серця,
Дівчини нема.
Ох, дівчино, моє серце,
Де, душко, ти є?
На зеленій млаковині
Дуга воду п’є -
Може, й тебе, душко, взяла
Вона до небіс?..
На зеленім млаковинні
Ілем собі зріс.
Одних виучують писарить...
Одних виучують писарить,
А другі пнуться аж в попи;
А я лиш співанки на швару
Хотів посіяти, да й те
Мені не повелось, небого!..
Да що робити? - бити з богом
Ніхто не буде ся!.. Мабіть,
Така вже доля або світ.
З окрушків
I
Я не учився в кобзу грати,
В німецькі школи не ходив
За книжков вірші віршувати,
Я не видав волоських див -
Неук неукий Чорногір’я.
До топірця, а не до ліри
Рука мозольова здалась!
У темний ліс, не на Парнас,
Іди гулять, опришків сину!
Іди з рушницею гулять,
Доки від неї не загинеш,
Доки твій званий кресний брат
Не забере криваву зброю
І не сховає враз з тобою!
Кріс ти був батько, воля - мати,
Зелений гай - і школа, й хата;
І більше пісні ти не чув,
Як ту, що чорний ліс ти гув!…
II
А ти кажеш, наша Музо,
Що будеш витала? -
Амінь, амінь, пречистая,
Велика, святая.
Вітай у нас, як то сонце
По великій ночі,
Нехай утрем дрібні сльози,
Заплакані очі,
І на волю подивимся -
Забудеться горе
І дух новий в нас заграє,
Як голубе море…
І воскреснемо наново
З тяжкої могили,
Й нову пісню заспіваєм
Новов добров силов.
І вернеться наша воля,
А може, ще й слава,
І за кривду поспитаєм
У братів лукавих.
Із дижмов нам вертатимуть
Кров нашу пролиту.
Нас карали, катували,
І ми будем бити;
Всі котюзі по заслузі -
Так ходить по світі!..
А божий суд мусить бути
Вовіки і віки.
III
Душе ти моя - схаменись!
До бога не тобі літати
Тим комонем прудкокрилатим.
Не стякнеш ти, не долетиш,
А замордована упадеш,
І серед загалу пропадеш,
Як серед степу той мотиль,
Як та хмариночка у горах,
Піску зеренце серед моря,
Стебло солімки серед хвиль,
Запорошиночка в безладді,-
Так ти, душе моя, пропадеш!…
IV
Як то в світі докоротать
Немилого віку?…
Боже правий, боже добрий,
Великий наш світе!
Коли-сь дав ми іншу душу,
І інші дав груди,
Чому не дав іншу землю,
Не дав другі люди?
Щоб на мене… О ні, боже,
Ти нічо не винен,
А та душа сама винна,
Коли вона гине,-
Чого пішла на облаки?…
Душе нещаслива,-
Тут бог казав пробувати,
Тут наша могила,
Не на небі!..
V
Творці слава на небесіх
Вовіки і віки!
Він не водить як кішечку,
Стеблом чоловіка;
Він дав йому добрий розум,
Він дав йому волю,
Він дав йому в живу душу
Живущі глаголи
І здорове, кріпке серце
У здоровій груді.
Не ховайте скарби ваші,
Нерозумні люди,
Не закопуйте у землю;
Бо буде карати -
І виросте в ваших домах
Бур’ян серед хати.
VI
Лети, думо, де думаєш,
І не зупиняйся,
Нехай собі беруть тіло -
Від душі їм засі!
Нехай собі беруть тіло,
В кайдани окрутять,
А дух божий вовік волен,
Вовік неокутий.
І не всадять його в пута
Московські нерони,
Не рознесуть копитами
Всі татарські коні.
А що срібло, а що злато?
Беріть собі злато,
А ми будем і без срібла-
Золота багаті!
Чисте серце, чиста совість -
От наші пурпури;
Ваша слава, ваша доля
Мене не одурять,
Як і його не одурили
Ті помазанні брехачі
Від юності і до могили!
Вни наробили колачів -
Не коровайних, а зелізних,-
Та муть, мабуть, сами їх їсти!
VII
Молилася заручена:
«О боже мій, боже!
Виростай же мою красу
В червоною рожу!
Волію я роже-квітков
В гаю процвітати,
Ніж я маю за нелюбом
Свій вік коротати.
Прийде весна недобрая -
Навесні ожию,
А як піду за нелюба -
Навіки загину».
VIII
Коби червоную калину,
Зеленою да жеребинов,
Вже густо-густо обсадить,
Щоб темно, як вночі, в ній було,
А жалібниці ті зазулі
Туди злітались гнізда вить…
IX
Золоті зорі
В облакоморі,
Як білі вівці
В голубих горах.
Де той вівчар ваш
Хмаров мандрує,
Де він сю темну
Ніч заночує?
Чи в самбіровім
Гаю-розмаю,
Чи де дівчата
В Зельмана грають, 42
Чи де в цариці
Донечка тужить?…
Вірний мій друже!
X
Хто так високо
Хмаров мандрує,
Золотов трубков
Вівці гуртує,
І випасає,
І
