Поетичні твори - Федькович Юрій

За нас обох не забула,

Та хотіла нас панами

Постановити. Та, п’яна,-

Нас що мала у покої

Посадити - а вна свої

Баранчики під ножиці,

Ще й німецькі небожиці,

І всадила! - Оттаке-то

Наробила доля тота!

А хто винен?..

Старий жовняр

Світить місяць серед неба,

Сяють ясні зорі;

Стоїть скеля серед моря,

А на скелі д горі

Стоїть стойку старий жовняр.

Схиливсь на рушницю:

«Місяченьку, місяченьку

Світлий, круглолиций!

Ти у бога проживаєш,

З морем розмовляєш,

Ти з ясними зіроньками

Землю оглядаєш,-

Чи не бачив мої літа -

Рожевії квіти,

Личко моє мальоване,

Кучерики виті?

Може, вони в чистім полі

Стали десь обозом,

А може, вни квіточками

Цвітуть при дорозі -

При цісарській дороженьці?

Місяченьку-князю!

Чом не прийдуть чорнобриві,

Чом не привітають

Хоть годиночку увечір,

Хоть одну мінутку?..

Місяченьку, місяченьку,

Друже мій, голубку,-

Чом лишили сиротою

Мене на сім світі?..

Місяченьку, місяченьку!

Літа мої, квіти!»

Виймив хустку, повтирався,

Подивився д горі;

Виймив дзеркальце, поглянув -

Тарах! ним у море.

А сам за ним!.. Хвиля ревла,-

Хвиля заніміла;

Місяць утік поза хмару,

А зорі зомліли.

До Дмитра Лелика (Цугфіра)

Не в гарячій Італії,

В душних казематах,

А у своїй рідній хаті

Зійшлися ми ся, брате.

Да що з того, товаришу,

Коли наша доля,

Та ружева наша доля,

За голубим морем

Лишилася: не здужала

Білими ногами

За бригадов шкандибати -

Може, вже й пропала!

Може, вже ї не побачиш,

Друже мій єдиний?

Вернули би пошукати,

Та вже нема сили

Мірять царські дорожечки!

Та й чи ж знати, брате,

Де за нею повертати,

Де їй пошукати?

Може, вона з неділеньков

Купається в морі?

Може, вона з Маланками

По тих шкляних горах

Швицарійських гойдається?

І там добрі люди.

Пішли би й ми, пане-брате,-

Боля чогось груди…

А в вишнику поуз хати

Дівчата глаголять.

Подивімся, пане-брате,

Чи не наша доля

Стоїть отам, заквітчана,

Сині оченята?

Пане моя, Ладо моя,

Урочисте свято!..

А я думав, моя зоре,

Що ти десь за морем

Пишаєшся,- а ти собі

В панянськім суборі

Красуєшся, любуєшся,

Знай - в образі свято!..

Ходімо ї привітати,

Товаришу-брате!

До Данила Млаки 41

І ті зорі так сіяють,

Як давно сіяли,

І ті гори голубіють,

Як колись бувало;

І ті люди не змінялись -

Однакі і досі,

Лиш я, батьку, не однакий…

Боже добрий, боже!

Лиш я оден не однакий,

Чахну та марнію!..

Літа свої в Італії

На швару посіяв,

Волю свою з торністрою

Дав до магазину,

А сам вернув в Буковину

Тесать домовину.

От що, батьку, і осталось

Мені на сім світі!

А я гадав в своїй хаті

Ще помолодіти!

Не довелось, не судилось…

Що ж робити мушу?

Треба оддать бідну душу,

Позичану душу,

А самому пошукати

Під землею долі.

Да це, мабіть, так і ліпше,

Хоть і серце болить.

Да ні про світ, ні про люди,

Ні свою оселю,

А про мою Буковину,

Щасливу, веселу,

Що гадав їй звеличати,

Славою опіти

І до людей пригорнути

Добрі єї діти.

Не довелось, батьку, орле,-

Не моя це доля;

Не я єї вінець вшию,-

Така божа воля!

А ти, батьку, його вшиєш -

Серденько віщує.

Нові часи, нову силу

Душа моя чує,

Як згадаю, що лишаю,

Да не сиротою.

Буковино, ненько моя,

Раю мій, покою!

Не сиротов останеш ти

В широкому світі,

Бо є в тебе гарні сини,

Дужі, добрі діти,

Що гарно ся постарають

Про гарну ти долю,

І люди ся не насміють

За господню волю.

Не насміють, не осудять,

Пальцем не покажуть.-

Наша слава, права слава

Вовік не поляже!

От що, батьку, орле сизий,

Думаю, гадаю,

Да на тебе, як на бога,

Пою, уповаю.

Світи, батьку, світи світло,

Бо я вже не вспію!

Світи правду, світи віру,

Любов і надію

По тій нашій Буковині -

Най люди побачать.

Нам не треба німецьких див,

Ні фумів козачих,-

Світла, світла, батьку, треба! -

От за що я гину.

Засвіти го, розішли го

По всій Буковині,

Най, як сонце, запалає,

Народ наш освітить!

А я тебе благословлю,

Батьку, з цего світа,

І з того му благословить,-

І вимолю сили

Твоїй душі, чистій, добрій,

Щоб краю добила

І сповнила України

Великі завіти!

Амінь, амінь, душе моя,

Вовіки і віки!

Гуляли

Гуляли. Гуслі розривались,

Гули цимбали, бас ревів,

Як вихор, легіні літали,

Кружок дівчат, як мак, лелів.

Й мене тягли вни до гуляння…

- Не піду, братчики, я з вами!

Бо у кутку на цвинтарі -

Ох, братчики милі! -

Стоя свіжі, непорослі

Дві чорні могилі.

А там попи поховали

В неділеньку вранці

Тихесенько, без гомону

В одну - новобранця,

А у другу - ту дівчину

З чорними очима…

Ви знали її? - Хатиночка

В гаю при долині…

Обійко їх і ховали

Черці, як