Поетичні твори - Федькович Юрій
Ще й у трембіту
Грає та грає?…
Раю мій, раю!…
XI
Обертаюсь,- а ті літа,
Ті молоді мої,
Машерують за тамбором
Цісарськов дорогов.
А я стою та дивлюся,
Та нищечком плачу,
Та сивію як той голуб…
Сам не знаю, за що
Вони мене покинули!..
XII
Місяцю-князю,
Білий вівчарю!
В золоту сурму
По ночах граєш,
Далеко видиш,
Багато чуєш,-
Де я цю нічку,
Де заночую?
Чи в Тегерані,
В рожевім гаю,
Де одаліска
Перли збирає?..
Я й сам не знаю!
XIII
Лети, душе моя, небого,
Куда направилась літать;
Лети - щаслива ти дорога!
Та не збирайся лиш ступать
На мороги самі лаврові,
Бо доведеться на глогові
Сто раз за десяти ступать.
Полинь не мід солодкий пить!
Співать - не у танку гулять!
Тепер не так, як то бувало,
Коли князі нас величали,
З лицарями сиділи влад!
Тепер - о доле ти змінчива! -
Нема і глини на могилу
Тому, що в раю лиш літає…
XIV
Понад славу нема добра
В широкому світі!
Без славоньки світ - як трунва,
Коверцем не вкрита;
Без славоньки світ - могила,
Тяжко в ньому жити;
Без славоньки лице в’яне,
Серденько марніє;
Без славоньки сонце пече,
Пече, а не гріє!..
XV
А тії пророки, а тії святії,
Що мир розсаджали, як пальмовий сад,
Що сіяли правду, любов і надію,-
Чи й тим в часоморю вовік пропадать?
Не дай того, боже, бо того й немає!
Поборники правди вовіки муть жить.
Владики неправди - ті попропадають!
Не бог їх, а люди самі муть судить,
І йм’я їх прокляте задавлять в болото,
Обкрутять прокльоном, к нечистим пішлють;
А праведні вдягнуть порфіри і злото,
Правдати всю землю, розсуджувать муть
Неправого з правим, тирана з рабами!
І буде заплата, і будуть платить
Не пеклом, а кров’ю, гіркими сльозами:
Хто кілько розсипав - ме тілько і пить!
І всім буде кара, і всім надгорода!
Криваві потоки не пусто ринуть…
Не бог ме судити, а в руки народам
Віддасть він страшний свій і праведний суд.
XVI
Чому тоті наші пани,-
Сам себе питаю,-
Хтозна-куди гримаються
Та людей шукають:
То в Парижі, то в Лондоні,
То у святім Ромі?..
Ліпше, брате, не рипаться
Та сидіти дома;
Бо і тут їх достобіса,
Ще більше, як треба,-
І пузатих, і тузатих,
І таких, що небо
На грейцарі розпродують!..
XVII
У науці, у розраді
України доля,
А в залізі да у крові
України воля;
А у пісні голоснії
України слава!
Благословіть Україну,
А я заспіваю.
XVIII
Без милого нема в світі
Ніякого діла;
Без милого світ, як гарешт,
А хата, як трунва;
Без милого життя - гробом.
Пурпури, коруни
Нащо здались без милого?
Носіть їх здорові!..
Одна вночі розмовонька
З милим на розмові,
Одна нічка-петрівочка,-
Беріть собі злато!
А кохання і без него
Щасливе, багате!
XIX
Як та доля невірная
Топче наші квіти
Свойов ногов залізною!..
Що ж мусим робити? -
Ту доленьку ні всилувать,
Ані умолити!
XX
Хто це летить із-за моря
Комонем крилатим,
Як біль, білим? - Вона! Вона!
О, моє ти свято!
Де ж то горе поділося
З широкого світа?
Де ж ті зими студенії? -
Лиш квіти та квіти!
XXI
О боже мій, о боже мій!
Рожевого світа
Лиш на хвильку, а потемку -
Навіки, навіки!..
XXII
Довго - кажеш? О єдина,
Ти лихо гадаєш!
Ненадовго! І я знаю,
І я, мила, знаю
Ту дорогу, куди ти йдеш! -
Ти йдеш у могилу!
XXIII
Оперед вікна я гадав
Покласти два - лиш два, о боже! -
Лиш два рядочки стократь-рожі;
А по двору щоб парка пав
І пишна-горда, бач, ходила
Та срібне пір’ячко ронила.
XXIV
У кождого своя пара
Та й своя порада.
Зійшло сонце зо дна моря,
Чорногора рада;
Чорногорі - буйний вітер,
А вітрові - луги!
Посумують, поворкують,
Як знані два други.
А тим часом срібнорогий
Квапить понад море
До зіроньки вечірньої
На любу розмову.
Відморгнулись, обгорнулись,
Пропали у гаю.
А там явір черемшину
На ніч підмовляє;
Прихилились, притулились -
Ніхто їх не чує…
Лиш я сам-самісінький
Сю нічку ночую.
В Самборі
Ой упала зоря на голубі гори
На самбір-тернину серденько вколола.
«Гой, стій, самборе, не коли!
Як же в мені серце да болить!»
«Ой тобі ж бо, зоре, на небі сіяти,
Не у синіх горах доленьки шукати.
У голубих горах - сам самбір:
Самоборова врода не до зір».
«О, як тяжко зорі в тумані блудити,
А ще тяжче серцю без кохання жити,
Без кохання жити нагорі...
Лучче поховайтесь в самоборі!»
