Правда і кривда - Стельмах Михайло

Чоловік подибуляв до нього послухати останні вісті.

— Не поспішай так, Марку! З приїздом тебе! — збоку почув знайомий смішок і голос.

І от до нього статечно підходить прояснений взовні і підхмурений зсередини Безбородько, середній на зріст, доладно збудований чолов'яга, якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим підборіддям обличчі господарює чималий, роздвоєний на кінчику ніс, зате сіро-тінявисті дрімотливі очі глибоко засіли в очницях, а над ними випнуті надбрівні дуги перегнули житні піддашки брів. Губи в чоловіка повні, смачні, про які говорять, що ними добре цілуватися або в церкві гасити свічки. А от великі відстовбурчені вуха підкачали: очевидно, за рахунок розміру вони витончились, і проміння проціджується крізь них, як через рожеве скло.

Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно поєднується владність і дрімотливість, всю сповнену гідності постать Безбородька, потім до краю дивується, відхиляється, а далі так заходиться реготом, що його аж перегойдує на костурах.

Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потім поглянув на Марка, який навіть не відповів на вітання, знизав плечима й з образою на виду вичікує, що буде далі. Але, коли на темноті Маркових вій заколивались росинки сльози, він з подивом і зневагою випнув роздуті уста:

— Отак, значить, практично, і стрічаються друзі. Навіть "добридень" не вицідили, а вже насмішечки знайшли. Чимсь таким їмішним поснідав?

— Та ні, Антоне, — крізь сміх і сльози відповідає Марко, — я натщесерце регочу.

На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа і зобяжева посмішка, а роздвоєння носа почервоніло.

— З якої б це радості так реготати?

— Не з радості, а з подиву: звідки на тобі тепер гусінь взялася?

— Гусінь!? Та що ти!? —вражено перепитав Безбородько і теж відхилився од Марка, прикидаючи в думках, чи він після всіх своїх поранень не позбувся тринадцятої клепки. — Якісь у тебе такі розумні насмішки, що я нічого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще сніг лежить, практично, може взятися гусінь?

— Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.

Безбородько про всякий випадок відступив пару кроків назад, а потім глянув на своє пальто і жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними голівками хробаки звивалися на його святковому одязі. Це було так мерзотно у перед весняну пору побачити на собі несподівану гидоту, що й обличчя, і вся постать Безбородька .пересмикнулися.

— Звідки вона, така напасть? — побоявся рукою скинути хробаків: а що, коли це трупожери?

Марко зрозумів Безбородька, заспокоїв його:

— Це плодожерка.

— Плодожерка? Не може бути.

— Придивись.

Безбородько спокійніше почав розглядати гусінь, потім змахнув її з пальта і пробурмотів:

— Звідки ж вона, практично, взялась?

— Додому часом з холоду не вносив сушню?

— Жінка вносила! — згадав Безбородько. — А я ще поночі кинув пальто на мішок. Ожила, виходить.

— Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палаці — там почула весну.

— Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досі в ногах дрижаки гопака вибивають, — з полегшенням посміхнувся Безбородько.

— Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене лякаєш, — засміявся Марко.

— То минуле, довоєнне діло було. — Безбородько навіть рукою махнув, наче назавжди відганяв ті непорозуміння і незгоди, що були між ними. —Тепер люди навчились цінувати життя, дружніше жити. І ми за війну, практично, порозумнішали, гадаю, не буде між нами сварок і чвар. Коли я поранений лежав у шпиталі, не раз перебирав у пам'яті колишнє, не раз думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, і вирішив поставити хрест на тому, що було.

— А як зрішив? — здивувався і навіть зрадів Марко: а що, коли й справді Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тоді варто пособити йому відсіяти грішне від справжнього.

— Так і вирішив, — правдивими очима поглянув на Марка. — І перед тобою винюся, бо чимало колись по злобі попсував тобі крові і по дівочій лінії, і по інших лініях, — понизив голос Безбородько. — Все наперед, по дурості своїй, хотілося вискочити, в чомусь обігнати тебе. А коли поранили, зрозумів, що це суєта суєт і всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотів головувати серед такого безголов'я і розгардіяшу? Так всунули ж, запхнули, а тепер від критики не тільки вуха — вся душа в'яне, бо за що не подумай — того тепер нема. Труднощі на труднощах їдуть, труднощі труднощами поганяють.

Марко насторожився: пригадалась давня пісня Безбородька — він завжди все старався зіпхнути то на труднощі росту, то на труднощі п'ятирічок, то на труднощі сільської відсталості, а тепер ухопився за труднощі війни.

— А твої хороми теж на труднощах виросли? — очима показав на оселю Безбородька.

— От, бач, навіть ти камінцем жбурнув у мій курінь.

— Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будівництво, тому й летить це каміння.

— І даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, — навіть спогорда сказав Безбородько. — Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то нащо мені чи комусь, хто, звісно, може, переробляти одну роботу кілька разів? От, приміром, спочатку я збудую собі малу хату, як усі, а потім, через кілька років, доведеться ломити її і починати заново будівництво. Та чи не ліпше одразу будуватись на увесь свій недовгий вік і людям давати приклад: робіть, хто може, якнайкраще, зараз тягніться до світлої мети. То раніше було гасло: мир халупам, війна палацам. А тепер треба оголошувати війну халупам, щоб ставити добрі оселі.

— Гарної ти заспівав, та трохи зарані, — похитав головою Марко на демагогію Безбородька. — Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в плісняві з черв'яками і жабами. Оголошуй раніше війну землянкам.

— Це ти так думаєш, а я інакше, і не знаю, на чиєму боці правда.

— А ти в людей розпитайся, може, правда біля їхніх землянок ходить.

— Горе одне там ходить, — і собі спохмурнів Безбородько.

— То якось ломити треба його. Зерно готове' до посіву?

— Де там. Вважай, свистить у коморі.

— Чому?

— Ще восени різні плани переполовинили його.

— Чим сіяти будем?

— Тим, що є і що держава дасть.

— А коли не дасть? Безбородько розвів руками.

— Ну, братику, я не бог, щоб відповідати на такі запитання... Коли вивезли, то й привезуть... Не першина, — сказав твердо, знаючи, що тут не підкопаєшся до нього.

— А гній вивозиш у поле?

— Нема чим... коні ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на Безбородька.

— І ті не тримаються, на яких Мамура вночі возив прядиво?

— Мамура!? І ти бачив? —недоречно вихопилось у Безбородька, і знову щось чуже з'явилося навколо його очей.

— Напевне, бачив, коли питаю.

— Від твого ока ніщо не заховається, — вже спокійно цідить Безбородько. — Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.

— Чого ж по ночах, потайки, їздити?

— Е, це господарське діло: вночі прядиво має більшу вагу, а вдень підсихає, —переможно посміхнувся Безбородько. — А в тебе вже, певне, й закрутилось щось у голові? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмінно. Для фронтовика ми із шкури вилузаємось.

Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме збирався з кабанистим, заволохаченим комірником Шавулою піти колядувати по людях.

— Повертайте, хлопці, сьогоднішній виторг! — одразу ж накрив мокрим рядном своїх вірних помічників.

— Який виторг повертати? — здивувались дрібнуваті зіниці Шавули, здивувався і його куций ніс, який намарно вибивався з хащів сивої, сизої і рудуватої щетини.

— А ти хіба не отримав своєї пайки? — тихцем запитав Безбородько.

— Тисячу карбованців?

— Атож.

— Так чого ж повертати? — занепокоївся і наче трохи поменшав Тодох Мамура. —Міліція пронюхала? Я ж усе робив без спільника і свідка.

— Найшовся свідок: Марко Безсмертний! — аж зашкварчав Безбородько. —Вже достукався, стукав би він своїми костурами в двері самого пекла.

— Почалось нове життя, — зморщився Шавула і кинув якусь лайку в свої заволохачені хащі.

IX

І райкові, й вечірні дороги чаять у собі таємницю, сподівання і жаль. І скільки не збираєшся у ті дороги, вони коливаються перед очима, проходять через усе твоє серце, насновують на нього надії, розмотують пережите.

Якась незбагненна сила й принада е у синім туманці .далини, він з дитинства бентежить і вабить тебе. І довіку здається, що за тим туманцем чи маревом далини лежить твоя найкраща сторінка життя, що там, у рамці росяних дібров чи синьооких луків, загубився такий закуток землі, який не снився і геніям Відродження, що, може, там по ранішніх чи вечірніх росах поспішає назустріч тобі твоє щастя.

І ранкові, і вечірні дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її досвітні й вечірні зорі, як хвилювала сиза світанкова і рожева вечірня роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, — це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізає ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віяочку, і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям; це ті перлові світанки, коли ти вже з росою і косариками вижинаєш посивіле жито або гребеш крихкий ячмінь і надійно поглядаєш на старших: чи не помічниця вам? Це ті сподівані, бентежні і найсвятіші вечори, коли хтось сидить біля тебе, у своїй руці тримає твою руку і не може вимовити ні слова. А ти чекаєш і боїшся його, того слова, що може сказати тільки пора кохання.

Невже це теж було? Чи наснилось отут у холодній дзвіниці, де над нею, Степанидою, як спомини давнини, обізвалися святкові дзвони? Жінка рвучко підводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається з руїнами школи, де зіщуленою пташиною колись пробіг рік її молодості, і засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий ранок, червоніючи од напруги, викочує з-під краю землі підтуманене сонце.

— Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? — Григорій Стратонович посміхнувся тією ніжністю очей, яка буває ранком у лугового з росицею дзвіночка.