Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Далебі, не знаю,- відповів полковник.- Тю, та це ж матінка Лок! Як живете, місіс Лок? Ви ж мене пам’я­таєте, правда? Родона, ге? Ну й живучі в біса ті старі баби! Їй було сто років уже тоді, як я був хлопцем.

Вони під’їздили до брами, яку охороняла місіс Лок. Ребека захотіла неодмінно потиснути їй руку, коли та відчи­нила їм рипучу залізну браму і вони в’їхали між два стов­пи, оброслі мохом і прикрашені голубом та змією.

- Батько добре прорідив парк,- сказав Родон, озираючись навколо, і надовго замовк.

Бекі теж мовчала. Обоє вони були трохи схвильовані й думали про минуле. Він - про Ітон, про свою матір, яку пам’ятав холодною, стриманою жінкою, про рано померлу сестру, яку дуже любив, про те, як він, бувало, лупцював Пітта, і про маленького Роді, залишеного вдома. А Ребека думала про свою молодість, про старанно приховувані та­ємниці тих рано затьмарених днів, про вихід у світ через цю браму, про міс Пінкертон, про Джоза й Емілію.

Усипані жорствою алея і тераса були вже виполоті. Над парадним входом красувався великий мальований герб, і дві урочисті, високі постаті в чорному широко розчинили двері, кожна свою половину, тільки-но карета під’їхала до знайомих східців. Родон почервонів, а Ребека трохи зблідла, коли вони під руку минали старовинні сіни. Бекі стиснула йому руку, входячи в оббиту дубом вітальню, де їх зустріли сер Пітт і леді Джейн. Сер Пітт був весь у чорному, леді Джейн також, а міледі Саутдаун - у ве­личезному головному уборі, унизаному скляним намистом і увінчаному пір’ям, що коливалось над головою її ми­лості, мов катафалк.

Сер Пітт мав рацію, кажучи, що вона не поїде. Вона обмежилась тим, що в присутності Пітта і його непокірної дружини не розтуляла рота й лякала дітей у їхній кімнаті своїм зловісним виглядом і поведінкою. Тільки легенький кивок головного убору й плюмажа привітав Родона з дру­жиною, коли ці блудні діти повернулися до своєї родини.

Щиро кажучи, ця крижана холодність їх не дуже засму­тила. Тієї хвилини її милість була для них другорядною особою; Родона й Ребеку більше цікавило, як їх зустріне володар-брат і невістка.

Пітт, ледь почервонівши, виступив уперед, потиснув бра­тові руку, а Ребеці, крім того, що теж потиснув руку, ще й дуже низько вклонився. Зате леді Джейн схопила її за обидві руки й ніжно поцілувала. Від такої зустрічі в нашої малої пройдисвітки якимось дивом виступили на очах сльози, хоч, як ми знаємо, цю оздобу на її виду не часто можна було побачити; а Родон підбадьорений таким ви­явом почуттів з боку невістки, підкрутив вуса й попросив дозволу привітати леді Джейн поцілунком, через що її милість аж почервоніла.

- З біса гарна жіночка та леді Джейн,- сказав він, коли залишився з дружиною на самоті.- А Пітт потовщав і гарно тримається.

- Він собі може триматися, як хоче,- зауважила Ребека й погодилася з чоловіком, що «теща - жахливе старе опудало, а сестри - досить милі дівчатка».

Їх теж викликали зі школи на похорон батька. Мабуть, сер Пітт Кроулі, щоб додати гідності домові й родині, ви­рішив зібрати якомога більше людей, одягнутих у чорне. Вся челядь замку, жінки з притулку для старих, в яких Пітт-старший видурював чимало того, що їм належалось, родина псаломщика і всі інші, хто мав якийсь стосунок до замку чи до пасторського дому, одяглися в жалобу; до них додаймо зо два десятки людей з похоронної контори з чорними пов’язками на рукавах і капелюхах - під час похорону вони утворювали показну процесію. Та всі вони - німі персонажі нашої драми, і оскільки їм не дове­деться нічого ні робити, ні казати, їм належить дуже мало місця в нашій повісті.

У розмові з Родоновими сестрами Ребека не вдавала, ніби не пам’ятає, що була їхньою гувернанткою, навпаки, добродушно й щиро нагадала їм про це, уважно розпи­тала їх про школу й сказала, що дуже часто думала про них і хотіла довідатись, як вони живуть. Можна було й справді повірити, що, розлучившись зі своїми ученицями, вона весь час думала про них і цікавилася їхнім життям. У всякому разі, вона переконала в цьому і леді Джейн, і її молодих зовиць.

- Вона нітрохи не змінилася за ці вісім років,- ска­зала міс Розалінд своїй сестрі Вайолет, коли вони пере­одягалися на обід.

- Руді жінки завжди здаються молодшими за свій вік,- відповіла та.

- У неї волосся куди темніше, ніж було, мабуть, вона його фарбує,- додала Розалінд.- І взагалі вона потов­щала й покращала,- повела вона далі, бо теж мала схильність товщати.

- Принаймні вона не пишається і пам’ятає, що була колись у нас гувернанткою,- мовила Вайолет, натякаючи на те, що кожна гувернантка повинна знати своє місце, й зовсім забуваючи, що вона сама була онукою не тільки сера Уолпола Кроулі, а й Містера Доусона з Грязьбері, а отже, мала на щиті свого герба відерце з вугіллям. На Ярмарку Суєти можна щодня зустріти дуже милих людей, у яких така сама коротка пам’ять.

- Мабуть, наші кузини кажуть неправду, нібито її мати танцювала в театрі.

- Людина не винна, що вона такого походження, а не іншого,- відповіла Розалінд, виявляючи надзвичайне вільнодумство.- І я згодна з братом, що, коли вона вже вві­йшла в нашу родину, ми не повинні цуратися її. А тітка Б’ют нехай би вже мовчала, вона ж хоче видати Кет заміж за молодого Купера, сина виноторговця, і звеліла, щоб він неодмінно сам приходив до них по замовлення.

- Цікаво, чи тепер леді Саутдаун поїде? Вона вовком дивилася на місіс Родон,- сказала сестра.

- Хай би їхала. Мені б не довелося читати «Пралю в парафії Фінчлі»,- заявила Вайолет.

Розмовляючи так і навмисне обминаючи коридор, у кін­ці якого в кімнаті за зачиненими дверима стояла труна, день і ніч горіли свічки й сиділо двоє плакальників, дів­чата спустилися вниз обідати, куди, як звичайно, скликав усю родину дзвін.

Але перед тим леді Джейн повела Ребеку до призначе­них для неї кімнат, що, як і весь будинок, набули куди охайнішого вигляду, відколи владу перейняв Пітт, і, по­бачивши, що скромні валізки місіс Родон уже стоять у спальні та