Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Поки Ребека здійснювала свої плани й надії, а сер Пітт готувався до церемонії похорону та залагоджував інші справи, пов’язані з його майбутніми успіхами й величчю, поки леді Джейн упадала коло своїх дітей, наскільки їй дозволяла матуся, а сонце сходило й заходило і замковий дзвін, як звичайно, скликав родину й челядь на обід і на молитву, тіло померлого власника Королевиного Кроулі лежало в тій кімнаті, де він перебував за життя, і коло нього невідступно чатували найняті для цього люди. Кілька жінок і троє чи четверо чоловіків від грабаря, най­кращих плакальників Саутгемптона, одягнені в глибоку жа­лобу, тихі, як миші, з скорботними мінами, як і личило в такому випадку, по черзі сиділи біля покійника, а звіль­нившись, збирались у кімнаті ключниці, де тайкома грали в карти й попивали пиво.

Члени родини й челядь обминали понуре місце, де тіло шляхетного нащадка давнього роду лицарів і джентльме­нів чекало на останній спочинок у родинному склепі. Ніхто не плакав за ним, крім тієї бідолашної жінки, яка сподівалася стати дружиною і вдовою сера Пітта і яка, вкрита ганьбою, втекла з замку, де мало не зробилась володаркою. Крім неї та ще старого пойнтера, до якого баронет був дуже прихилився в пору свого недоумства, не знайшлося нікого, хто пожалкував би за ним, бо протя­гом свого життя він ніколи не намагався здобути собі приятелів. Якби найкращий і найдобріший з нас, поки­нувши землю, міг знов її відвідати, то, гадаю, він (якщо почуття, властиві Ярмаркові Суєти, є й там, куди ми всі відходимо) дуже засмутився б, побачивши, як швидко втішилися ті, що залишились живі. Сера Пітта забуто так само, як найдобріших і найкращих із нас... хіба що на кілька тижнів швидше.

Хто хоче, може випровадити небіжчика до могили, куди його відвезено в призначений день і з належними поче­стями, як його випроводжали родичі в чорних каретах, з хусточками біля носа, чекаючи на сльози, що так і не з’являлися, грабар та його помічники з глибокою скорбо­тою на обличчях, вибрані орендарі, що улесливо вислов­лювали своє співчуття новому господареві, карети сусідніх аристократів, що посувалися зі швидкістю три милі на годину і були порожні, але викликали в присутніх глибо­кий смуток, і священик, що виголошував неодмінні в такому випадку слова «про дорогого брата, який поки­нув нас». Поки ми ще не розлучилися з тілом небіжчи­ка, ми розігруємо над ним свою комедію Суєти, оточуємо його бутафорією і церемоніями, виставляємо для прощання, кладемо в застелену оксамитом труну й забиваємо її позолоченими цвяхами, а до всього ще й встановлюємо на могилу плиту з брехливим написом. Помічник Б’юта Кроулі, дженджуристий молодик, що закінчив Оксфорд, і сер Пітт разом склали відповідну латинську епітафію для покійного баронета, помічник виголосив класичну проповідь, закликаючи живих не впадати в смуток і найшанобливішими словами попереджаючи їх, що котрогось дня і їм доведеться пройти в похмуру таємничу браму, яка щойно замкнулася за тілом їхнього любого брата. Потім орендарі сіли на коней, а дехто з них залишився закро­пити душу в шинку «Герб Кроулі». Після сніданку, який був влаштований у кімнаті для челяді, карети сусідів роз’­їхалися кожна в свій бік, а грабарі, склавши мотузки, покривало, оксамит, страусові пера та інший реквізит, вмостилися на катафалк і подалися в Саутгемптон. І тіль­ки-но коні, поминувши браму, пустилися підтюпцем по дорозі, обличчя грабарів набули звичайного виразу, і скоро табунці їх то тут, то там чорними цятками всіяли ганки шинків, і в руках у них заблищали на сонці олов’яні кухлі. Крісло, в якому возили старого хворого сера Пітта, від­несли в повітку, де лежало різне садове знаряддя. Старий пойнтер перші дні часом починав вити - і це був єдиний вияв горя в замку, в якому сер Пітт Кроулі господарював майже шістдесят років.

Оскільки в маєтку було багато дикого птаства, а стрі­ляти куріпок ніби ввійшло в обов’язок кожного англійського джентльмена, який має нахил до політичної діяль­ності, то, коли минула перша хвиля смутку, сер Пітт Кроулі в білому капелюсі з чорним крепом почав інколи виїздити і брати участь у полюванні. Дивлячись на ско­шені або засіяні ріпою просторі лани, що тепер стали його власністю, він відчував велику потаємну радість. Часом, переповнений покорою, він не брав з собою іншої зброї, крім мирної бамбукової палиці, полишаючи здоровилові Родону та єгерям самим стріляти з рушниць. Піттові гроші й лани справляли на Родона велике враження. Не маючи за душею жодного пенні, полковник почав ставитись до голови родини догідливо й шанобливо і більше не знева­жав «м’яла Пітта». Він приязно вислухував братові плани засадження й осушення боліт, давав поради щодо стайні й худоби, їздив у Грязьбері оглядати кобилу, яка, на його думку, підійшла б леді Джейн, пропонував об’їздити її і таке інше; бунтівливий драгун упокорився, притих і став цілком пристойним молодшим братом. Він постійно отримував від міс Брігс із Лондона повідомлення про малого Родона, який там залишився. Хлопчик писав йому й сам. «Я живий і здоровий,- повідомляв він.- Сподіваюся, що ви живі й здорові. Сподіваюся, що мама здорова. Поні живий і здоровий. Грей водить мене кататися в Парк. Я зустрів того хлопчика, з яким ка­тався верхи. Він заплакав, коли поїхав учвал. А я не плачу».

Родон читав ті листи братові й леді Джейн, яка була від них у захваті. Баронет пообіцяв платити за хлопчи­кове навчання, а його щиросерда дружина дала Ребеці банкноту й попрохала, щоб та купила від неї синові по­дарунок.

Минав день за днем, дами в замку бавили час у дрібних справах і тихих розвагах, якими вдовольняються сільські жінки. Дзвін скликав їх на обід і на молитву. Щоранку, поснідавши, панни сідали пограти на фортепіано, і Ребека допомагала їм своїми порадами. Потім вони взували чере­вики з грубими підошвами й гуляли в парку по алеї, або виходили за огорожу в село й роздавали хворим по хатах ліки та брошури леді Саутдаун. Сама леді Саутдаун виїз­дила бричкою, запряженою поні. Ребека тоді сідала поруч з нею і дуже пильно слухала її поважну мову. Вечорами вона співала Генделя й Гайдна і плела велику вовняну шаль, ніби народилася для такої праці і ніби мала вико­нувати її, аж поки на схилі віку ляже в могилу, зали­шивши після себе невтішних родичів і цілу купу процент­них паперів,- наче турботи, необхідність викручуватись і хитрувати,