Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одно­манітний морок, що його оточував. Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштов­хнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії. Містер Осборн був навіть не від того, щоб одружитися з жінкою низького походження і потім знущатися з неї, скільки душа забажає, але не траплялося особи на його смак, тому він тиранив удома свою незаміжню дочку. Вона мала чудову карету й чудо­вих коней, сиділа на покуті столу, заставленого найкращим сріблом. Вона мала чекову книжку, бездоганного лакея, що супроводжував її на прогулянках, і необмежений кре­дит, торговці зустрічали й проводжали її шанобливими поклонами,- одне слово, мала всі привілеї багатої спад­коємиці, але життя її було смутне. Сироти в притулку, підмітальниці вулиць, найубогіша посудниця на кухні бу­ли щасливі порівняно з цією бідолашною, немолодою вже панною.

Фредерік Буллок, есквайр, із фірми «Буллок, Галкер і К°», все-таки одружився з Марією Осборн, хоч і не без довгих торгів і бурчання. Коли Джордж загинув і був ви­лучений з батькової духівниці, Фредерік почав наполяга­ти, щоб Марії дали в посаг половину майна старого купця, і довго відмовлявся «вдарити по руках» (як він сам казав) на інших умовах. Осборн заявив, що Фред був погодився взяти його дочку з двадцятьма тисячами і що він не вважає за потрібне брати на себе додаткові зобов’язання. Нехай Фред отримує те, що йому належить, або йде до біса. Фред, у якого розгорілася надія, коли Джорджа позбавили спадку, вважав, що старий купець безсовісно ошукав його, тому довгий час удавав, ніби хоче взагалі розірвати зару­чини. Осборн закрив свій поточний рахунок в «Буллока й Галкера», ходив на біржу з нагайкою, заприсягнувшись, що вперіщить нею по спині одного негідника, не назива­ючи, проте, його прізвища, і, як звичайно, виливав на всіх свою лють. Джейн Осборн потішала сестру під час тих родинних чварів.

- Я завжди казала тобі, Маріє, що він любить твої гроші, а не тебе,- співчутливим тоном заявляла вона.

- Принаймні він вибрав мене і мої гроші, а не тебе з твоїми грошима,- відповідала Марія, високо підносячи голову.

Проте розрив цей був тимчасовий. Батько Фреда й стар­ші компаньйони фірми, розраховуючи на майбутній поділ майна, радили йому взяти Марію навіть з двадцятьма ти­сячами посагу, половину якого вона мала отримати тепер, а половину після батькової смерті. Отож Фред «порачку­вав» (знову ж таки, як він сам висловився) і послав ста­рого Галкера миритися з Осборном. Мовляв, то його батько був проти цього шлюбу і ставав йому на перешкоді, а сам він прагне будь-що дотриматись угоди. Осборн похмуро прийняв перепросини. Родини Галкера й Буллока посідали почесне місце серед аристократії Сіті й мали навіть зв’язки з вест-ендськими вельможами. Старому Осборнові було приємно, що він матиме змогу казати: «Мій зять, сер, з фірми «Буллок, Галкер і К°», сер; своячка моєї дочки, сер, леді Манго, дочка високоповажного графа Каслмоулді». Уява його вже наповнювала дім вельможними го­стями. Тому він вибачив молодому Буллокові й погодився на весілля.

Це було бучне свято. Родичі молодого дали сніданок у себе, бо вони мешкали неподалік від церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, де відбувся шлюб. Були запро­шені вест-ендські вельможі, і багато з них поставили в книзі свої підписи. Прийшли містер Манго й леді Мері Манго, а панночки Гвендоліна й Гінівер були дружками; прийшли полковник Бладаєр з гвардійського полку (найстарший син фірми «Брати Бладаєр» на Мінсінг-лейн), кузен нареченого, з шановною місіс Бладаєр, шановний Джордж Боултер, син лорда Леванта, і його дружина, у дівоцтві міс Манго, лорд-віконт Каслтодді, шановний Джеймс Мак-Мул і місіс Мак-Мул (у дівоцтві міс Суорц) та інші знатні гості, що поріднилися з Ломбард-стріт 26 і ве­ликою мірою сприяли ошляхетненню Корнгілла. 27

Молоде подружжя мало будинок біля Барклі-сквер і не­величку віллу в Роугемптоні серед тамтешньої колонії банкірів. Жінки в родині Фреда вважали, що він зробив мезальянс, бо хоч їхній дід виховувався в притулку, самі вони через своїх чоловіків поріднилися з найкращими ро­дами Англії. І Марії, щоб надолужити вади свого поход­ження, довелося триматись особливо пихато й особливо уважно складати список гостей; вона відчувала, що від­тепер їй треба якнайменше бачитися з батьком і сестрою.

Безглуздо було б думати, що вона зовсім порве стосунки зі старим батьком, який мав ще в руках стільки десятків тисяч фунтів. Фред Буллок їй такого ніколи б не дозво­лив. Та вона була ще молода, не вміла приховувати своїх почуттів і тим, що запрошувала свого батька й сестру на третьорядні вечори, ставилася до них дуже холодно, коли вони приходили, тим, що сама уникала Рассел-сквер і не­тактовно просила батька перебратися з того жахливого, вульгарного місця, вона легковажно й необачно підірвала свої шанси на спадщину так, що становища не могла виправити вся Фредова дипломатія.

- Отже, Рассел-сквер - кепське місце для місіс Марії, ге? - сказав старий джентльмен, з гуркотом зачиняючи віконце в кареті, коли разом з дочкою повертався якось увечері з обіду в місіс Буллок.- Отже, вона запрошує батька й сестру другого дня після своїх бенкетів (хай мене дідько вхопить, коли ці страви чи «онтрі», 28 як вона їх називає, не подавали в них учора!) разом з крамарями з Сіті та якимись писаками, а графів, графинь і всіх тих вельмож залишає для себе? Аякже, вельможі, хай їм чорт! Я простий англійський купець, але можу скупити тих жебраків гуртом. Ото мені лорди! На одному з її суаре я бачив такого лорда, що розмовляв з якимось жалюгід­ним скрипалем... тьху, я б на нього й не глянув. Виходить, на Рассел-сквер вони не хочуть приїздити? Даю голову на відруб, що в мене знайдеться краще вино і заплачено за нього дорожче, що я можу поставити на стіл кращі страви і в кращому сріблі, ніж вони будь-коли бачили на своїх столах, підлизи нещасні, неприторенні дурні! Жени щодуху, Джеймсе, я хочу швидше додому на Рассел-сквер, ха-ха-ха! - І з лютим реготом він відсунувся в куток ка­рети.

Таке самовихваляння не раз давало полегкість старому Осборнові.

Джейн Осборн могла тільки погодитись з цією думкою про