Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Леді Джейн, звичайно, беззастережно слухалася матері. Вона тільки дозволяла собі таємно лю­бити своїх дітей, а, на її щастя, численні справи леді Саутдаун - наради з духовними особами, листування з усіма місіонерами Африки, Азії та Австралії і таке інше - забирали в шановної графині стільки часу, що вона могла присвятити своїй онучці Матильді і внукові, малому Пітту Кроулі, хіба кілька хвилин на день. Остан­ній був кволою дитиною, і лише величезними дозами каломелі леді Саутдаун щастило підтримувати його життя.

Щодо сера Пітта, то його перевезли в ті самі покої, де колись згасала леді Кроулі, і там його дбайливо догля­дала Естер, та дівчина, що так прагнула вислужитися. Чия любов, чия відданість і вірність може зрівнятися з любов’ю, відданістю й вірністю доглядачок хворого, яким добре платять? Вони підбивають подушки і варять кашу; вони схоплюються вночі й терплять стогін та буркотіння хворого; вони бачать за вікном сонце й не прагнуть вийти надвір; вони сплять у кріслі й споживають їжу наодинці; вони просиджують довгі вечори без діла, тільки слідкуючи, щоб у каміні був жар і з горщика не вибігло питво для хворого; вони цілий тиждень читають щотижневий журнал, а «Суворий заклик» Лоу 21 або «Святий обов’язок людини» 22 дають їм духовну поживу на цілий рік. І ми ще сваримо їх, коли в неділю до них приходять родичі й приносять трохи джину в кошику з білизною. О любі дами, котрий чоловік, хоч би який закоханий, зміг би витримати, якби йому довелося цілий рік доглядати ту, кого він кохає? А доглядачка морочиться з вами за якихось десять фунтів на три місяці, та й то нам здається, що ми їй надто багато платимо. Принаймні містер Кроулі таки добре бурчав, платячи міс Естер половину цієї суми за те, що вона не­втомно доглядала його батька баронета.

В сонячні дні старого джентльмена викочували в кріслі на терасу - в тому самому кріслі, яким у Брайтоні кори­стувалася міс Кроулі і яке привезли до Королевиного Кро­улі разом з речами леді Саутдаун. Леді Джейн ішла поряд з кріслом; вона явно була улюбленицею старого. Коли вона заходила, він усе кивав їй головою і всміхався, а коли хотіла вийти, щось жалібно белькотів. Тільки-но двері зачинялися за нею, він починав стогнати й плакати. Тоді обличчя й поведінка Естер, дуже чемної і ласкавої в при­сутності леді, відразу мінялися, вона перекривлювала ба­ронета, погрожувала йому кулаком, кричала: «Стули пель­ку, старий йолопе!» - відсувала його крісло від вогню, на який він любив дивитися, і старий починав ще дужче пла­кати. Бо після сімдесяти з гаком років хитрощів і обманів, пияцтва й інтриг, гріхів і себелюбства з нього вийшов тепер старий плаксивий нетяма, якого доводилося класти в ліжко, вмивати й годувати, мов дитину.

Нарешті настав день, коли обов’язки доглядачки скінчи­лися. Якось рано-вранці, коли Пітт Кроулі сидів у кабі­неті над книгами видатків управителя й дворецького, в двері постукали, на порозі з’явилася Естер і доповіла, шанобливо присівши:

- З вашого дозволу, сер Пітт… сер Пітт помер нині вранці. Я підсмажувала йому, сер Пітт, потапці до каші, сер Пітт, яку він їв щоранку рівно о шостій годині, сер Пітт і... і мені здалося... я почула немовби стогін, сер Пітт… і… і… і…- вона знов присіла.

Чого бліде обличчя Пітта враз спалахнуло? Може, тому, що він нарешті став сером Піттом з місцем у парламенті та з різними почестями в майбутньому? «Тепер я звільню маєток від боргів»,- подумав він, прикидаючи, скільки їх і скільки ще треба витратити грошей, щоб довести все до ладу. Досі він боявся чіпати тітчин спадок: ану ж батько видужає і його кошти пропадуть задарма?

У замку і в пасторському домі спустили завіси, дзво­нили дзвони, олтар був покритий чорним сукном. Б’ют Кроулі не пішов на збори з приводу перегонів, а спокійно пообідав у Фадлстона й погомонів з ним за келихом пор­теру про небіжчика брата й про молодого сера Пітта. Міс Бетсі, що тим часом вийшла заміж за римаря в Грязьбері, трохи поплакала. Приїхав домашній лікар, висловив своє співчуття й запитав про здоров’я шановних леді. Про цю смерть говорили в Грязьбері і в шинку «Герб Кроулі»: його господар помирився з пастором, який, казали люди, інколи заходив туди спробувати неміцного пива містера Горокса.

- Може, мені написати твоєму братові... чи ти сам на­пишеш? - спитала леді Джейн свого чоловіка, сера Пітта.

- Авжеж, я напишу,- відповів сер Пітт,- і запрошу його на похорон: так годиться.

- А… а місіс Родон? - несміливо спитала леді Джейн.

- Джейн! - вигукнула леді Саутдаун.- Як ти могла про таке подумати?

- Авжеж, треба запросити й місіс Родон,- рішуче сказав сер Пітт.

- Поки я живу тут, цього не буде! - мовила леді Саут­даун.

- Прошу, ваша милість, пригадати, що господар цього дому - я,- заперечив сер Пітт.- Будь ласка, леді Джейн, напишіть листа місіс Кроулі й попросіть її приїхати на цю сумну церемонію.

- Джейн, я забороняю тобі торкатися до паперу! - крикнула графиня.

- Мені здається, що голова родини - я,- знов нагадав сер Пітт.- І хоч як мені шкода було б, коли б якась об­ставина спонукала вашу милість покинути цей дім, все ж таки я, з вашого дозволу, порядкуватиму так, як вважаю за потрібне.

Леді Саутдаун велично підвелася, як місіс Сіддонс 23 у ролі леді Макбет, і звеліла запрягати свою карету: якщо син і дочка виганяють її з дому, вона сховає свій смуток у якомусь самітному куточку й молитиметься, щоб гос­подь напоумив їх.

- Ми ж вас не виганяємо, мамо,- благально мовила леді Джейн.

- Ви запрошуєте сюди таких людей, з якими добра християнка не може зустрічатися. Завтра вранці я поїду звідси!

- Будь ласка, Джейн, я диктуватиму, а ви пишіть,- сказав сер Пітт, підводячись і прибираючи таку позу, як на «Портреті джентльмена» з останньої виставки.- Почи­найте: «Королевине Кроулі, чотирнадцятого вересня ти­сяча дев’ятсот двадцять другого року. Любий брате…»

Почувши ці переконливі й жахливі слова, леді Макбет, що чекала від свого зятя якихось ознак слабкодухості або нерішучості, злякано покинула бібліотеку. Леді Джейн глянула на чоловіка, немов хотіла піти слідом за матір’ю і заспокоїти її, але той