Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Брігс спробувала жити з родичами в провінції, але швидко переконалася, що не зживеться з ними, бо звикла до кращого оточення. Її родичі, дрібні крамарі в провін­ційному містечку, почали сваритися за сорок фунтів річ­ного прибутку міс Брігс ще завзятіше й відвертіше, як родичі міс Кроулі за спадщину старої леді. Її брат, капе­люшник і власник бакалійної крамнички, що був радика­лом, називав сестру аристократкою, яка пишається своїми грішми, бо вона відмовилася вкласти частину свого капі­талу в товари для його крамнички. Вона, певне, була б і вклала, якби не сестра, дружина шевця-сектанта, що не мирилася з капелюшником і бакалійником, бо він ходив до іншої церкви; вона довела, що брат на межі банкрут­ства, і тимчасово заволоділа Брігс. Швець-сектант вима­гав, щоб міс Брігс послала на свої кошти його сина в ко­ледж і зробила з нього джентльмена. Обидві родини виду­рили в неї більшу частину її заощаджень, і кінець кінцем, супроводжувана прокльонами брата й сестри, вона втекла в Лондон, вирішивши знов шукати рабства, не такого об­тяжливого для неї, як воля. Давши в газети оголошення, що «благородна дама з приємними манерами, яка бувала в найкращих колах, бажає...» і т. д., вона оселилася в мі­стера Боулса на Гафмун-стріт і почала чекати пропози­цій.

Там вона й зустрілася з Ребекою. Одного дня невеличка, чепурна карета місіс Родон, запряжена поні, мчала вулицею саме тоді, коли втомлена міс Брігс добралася де Боулсових дверей після виснажливої прогулянки в канцелярію газети «Таймс» у Сіті, щоб ушосте дати своє оголошення. Ребека, що сама правила кіньми, відразу впізнала благо­родну даму з приємними манерами, а оскільки вона, як ми знаємо, була добродушна жінка й дуже шанувала Брігс, то спинила коней, передала віжки служникові, ви­скочила з карети, і не встигла дама з приємними манерами отямитися від несподіванки, як давня знайома вже тиснула їй обидві руки.

Брігс заплакала, а Ребека засміялася й поцілувала бла­городну даму, тільки-но вони опинилися в передпокої. Звідти вони зайшли до вітальні місіс Боулс з цупкими чер­воними завісами й дзеркалом у круглій рамці, над якою скований орел втупив погляд у зворотний бік картки на шибці, де сповіщалося, що «тут можна найняти кімнату».

Брігс розповіла всю свою історію, раз по раз несамохіть схлипуючи або здивовано охкаючи, як звичайно чутливі люди, коли вони вітають своїх давніх знайомих, випадково зустрівши їх на вулиці; бо хоч такі зустрічі відбуваються щодня, дехто вважає їх рідкісним дивом, а жінки, навіть якщо вони не люблять одна одну, починають під час тих зустрічей плакати й жалкувати, згадуючи той час, коли вони востаннє посварилися. Отже, Брігс розповіла всю свою історію, а Бекі з властивою їй щирістю і простодушністю змалювала приятельці своє життя.

Місіс Боулс, у дівоцтві Феркін, стоячи в передпокої, по­хмуро дослухалася до істеричних схлипувань і хихотіння у вітальні. Бекі їй ніколи не подобалася. Перебравшись у місто, подружжя часто навідувалося до своїх колишніх приятелів Регслів і з їхніх розповідей склало собі не най­кращу думку про ménage 24 полковника.

- Я б їм не довіряв, голубе,- казав Боулс приятелеві.

Тому й дружина його, коли місіс Родон вийшла з ві­тальні, вклонилась їй дуже непривітно, а пальці її були холодні, мов неживі, коли вона простягла їх місіс Родон, що неодмінно хотіла потиснути руку колишній покоївці. Бекі рушила в напрямку Пікаділлі, з солодкою усмішкою киваючи міс Брігс, а та, вихилившись з вікна поряд з ого­лошенням, так само кивала їй у відповідь; за хвилину Бекі вже була в Парку в оточенні кількох денді, що гарцю­вали на конях навколо її карети.

Дізнавшись про становище Брігс і про те, що вона отри­мала добрий спадок від міс Кроулі і платня не має для цієї благородної дами великого значення, Бекі відразу прикинула, що робити далі. Саме така компаньйонка її дуже влаштовувала, і Бекі запросила Брігс на обід таки того ж вечора, щоб показати їй свій скарб, маленького Родона.

Місіс Боулс застерігала свою квартирантку, щоб та не йшла у лігво лева.

- Ви пожалкуєте, міс Брігс, згадайте моє слово, це так само певно, як те, що я стою перед вами.

І Брігс пообіцяла, що буде обережна. Внаслідок цієї обережності вона наступного ж тижня перебралася до місіс Родон, а менше як через півроку позичила Родонові шістсот фунтів.

Розділ XLI
У ЯКОМУ БЕКІ ЗНОВ ВІДВІДУЄ РОДОВИЙ ЗАМОК

Коли жалобне вбрання було готове, а сера Пітта пові­домлено про братів приїзд, полковник Кроулі з дружиною взяли двоє місць у тій самій старій кареті, що в ній Ребека їхала з небіжчиком баронетом дев’ять років тому, як упер­ше вирушила в світ. Вона добре пам’ятала і заїзд, і служ­ника, якому не дала на чай, і несміливого кембріджського студента, що вкрив їй тоді ноги своїм плащем. Родон за­йняв місце на передку й залюбки взявся б за віжки, якби не жалоба. Він сидів біля візника й весь час розмовляв з ним про коней, про дорогу, про те, хто тримає який за­їзд і чиї коні тепер возять карету, якою він так часто подорожував хлопцем, коли вони з Піттом вчилися в Ітоні. В Грязьбері на них чекала карета з парою коней і з візником у жалобі.

- Це та сама стара карета, Родоне,- мовила Ребека, коли вони сіли в неї.- Дивись, як міль поточила оббиття… А ось і пляма, через яку сер Пітт (о, бачу, торговець залі­зом Доусон замкнув свою крамничку)... через яку сер Пітт зчинив такий гвалт. А то ж він сам розбив пляшку вишнівки, по яку ми їздили в Саутгемптон для твоєї тітки. Як біжить час! Невже це Поллі Толбойс, он та височенька дівчина, що стоїть з матір’ю біля хвіртки? А я її пам’ятаю замурзаним, непоказним дитинчам, що пололо грядки в садибі.

- Гарна дівчина,- сказав Родон і приклав два пальці до крепу на капелюсі у відповідь на вітання матері й дочки.

Бекі то тут, то там упізнавала знайомих, кланялась їм і ласкаво всміхалася. Ці зустрічі були їй дуже приємні: здавалося, що вона вже не самозванка, а законно поверта­ється в оселю своїх предків. А Родон, навпаки, був зніяковілий і пригнічений. Може, він згадував своє невинне дитинство? Може, його мучило якесь невиразне каяття, сумніви й сором?