Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

мов хто борошна насипав - бiлого пiску серед чор­ної землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб ви­тирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть не­величка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ре­бра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на неви­сокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiк­нами... I палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стi­ни пооблу­пуванi - де-где вивалюється цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений - зарiс гу­стою муравою. Тi­льки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв - по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося... Так ви­глядали Пiски перед волею.

А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або кра­ще - невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все - землянки при самiй землi, як моги­лки, повiдди­малися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка була з при­сiнок, схо­жих на рiв, та з хати - льоху. У хатi була пiч, де можна зварити їсти та по­грiтися; одним-одно вiконечко - мале, як оддуши-на у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зача­рованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена оче­ретом. То - копанка для води. Огорожi - нiякої. То те­пер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi - нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої землi лежало неозорно пе­ред тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч – нiх­то тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумає: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибуває, виро­стає... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, - ще здалека горить хрест на сонцi...

Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Геть­манського. Де був колись бiр - стало велике село Бiрки; се­ред ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки – ма­лi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та ли­сицi нори рили, - красується село Вовча Долина. Тодi засну­ва­лися й Пiски.

Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивi­трюватись i людська пам'ять про їх настання, та людська пам'ять не сховала того: коли i як оселився в них захо­жий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки люд­ська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з дов­гими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. "Воював, - казав вiн, - з ляшнею, вою­вав з башею, воював з та­тар­вою, а тепер воюватиму - з звi­ром!" I дивись: скинув ру­шницю на плече та й потяг подовж поля - скiльки оком взгля­неш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не вид­но. А там - глянь! i несе шкур п'ять або шiсть вовчих.

Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто дру­гий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки ху­торiв козача дочка.

Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стоял­о на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... "Доходжу я, - каже Мирiн, - до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити - аж душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з зем­ля­­ної нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап'юся води холодної... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом - аж за серце хапа... Пiдходжу я... - Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! - Вона глянула на мене – лю­бе­сень­ко такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити пере­хотiлося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя зга­га! Подав вона менi вiдро; нахилився я... "А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!" Та вже хо­тiв був напитися... Вона, - хвiть вiдро... Води - як не було, - тiльки калюжка на землi стала. - Стривайте, стривайте, - зацокотала дiвчина, - я друге витягну! - Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холо­дна та чиста, як сльоза... Напився я, - трохи чи не цiлiсi­ньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... При­ходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? – ду­маю. - От тобi й напився води!.. Переходить день, - все, од­но, що вчора. Минав другий, - не забу­вається... Пiду на полюван­ня, - вона менi, наче мара, з-за бур'янiв при­ви­джу­ється!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за тре­тiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...

- Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi - хлiб робити! - сказав сам собi та, дi­ждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомони­мо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, - старої не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, - каже дочцi: "Сватає те­бе Мирiн. Чи пiдеш?" А вона - звiсно, молода, сором'язна: "Не знаю", -одказує... "А хто ж зна?" - питає батько. - Мов­чить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й спра­ву зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень,, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...

З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння.

Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина - сина Iвана колихати...

Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров бать­кiвська, сi­чова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дити­ни. Найлю­бiшою забавкою було йому будувати та ро­зоряти земля­нки, вали, окопи, шанцi...