Золоті копита - Логвин Юрій
Напоєні коні неквапно самі йшли на пагорб знайомою їм стежкою.
Враз над ними нечутно з'явився птах. Летів швидко, то підіймаючись, то опадаючи, наче гойдаючись на невидимих хвилях. На мить він зник на тлі темних старих сосен. Та зразу ж знов з'явився над сухою сосною, що на самому краю груда. Круглокрилий птах сів на самий вершечок покрученої гілки і тричі прокричав над грудом: "ку-віть! ку-віть! ку-віть!" А тоді щось ніби замурмотів, замурмотів і впав кудись на той бік груду. І більше не з'являвся.
— Завтра ввечері підемо!
— Чому ввечері, батьку?
— Бо сич прокричав! Вчора, сьогодні, завтра — наші три дні. А сич скільки разів прокричав? Тричі! Завтра ніч вже не наша. Треба тікати. Віщі голоси треба слухати!
7. ЗОЛОТІ КОПИТА
Омелько, ставши на коліна, схилився над казаном і вимішував кописткою страву.
Малий сидів під сосною, обхопивши коліна руками і поклавши на них підборіддя. Бубка поруч, межи оголеними коренями сосни, мордував давно обгризену кістку.
— Ну що ти там гризеш? Там і запаху вже немає! — Проказав Омелько.
Собака глибше прихопив зубами кістку, підвівся, винувато піджав хвоста і відійшов за кущі. І продовжував там мусолити свою забавку.
У тиші злегка потріскували смолисті тріски та булькало пшоняне вариво. Нараз на тому боці, за долинкою, на схилі, хтось задерчав, сухо і довго.
Малий здригнувся, обернувся у той бік усім тілом.
— Не лякайся — то дрімлюга. Тріскотітиме, поки не набридне. Ти ж її бачив. Вона уночі перед нами над шляхом літала.
— Ага! Літає нечутно. А тріскотить — аж сюди чути.
— То так здається, що голосно, бо тихо навкруги… А тепер слухай, що було далі. Отож із Бердичева ми помандрували на захід по Волині. Можна було коротшим шляхом до Львова. Але пан Ян не хотів. Вирішив подалі від татарських шляхів триматись… У Луцьку я продав панське сідло і купив собі свитку. Хорошу білу свитку, і ще купив собі черес із калитою. Сховав у нього все — не треба й калити до пояса в'язати. А з Луцька ми поспішили до Перемишля, а там, не спиняючись ніде довго, — просто до Кракова. І хоч то все лядська земля, королівська, а скрізь там є наші села. Особливо в передгір'ях і горах. Скрізь наші, православні, церкви. І мова наша, правда відмінна, але наша. І там наших православних людей ляхи називають русинами. Отоді я й повірив до кінця дідусю-волярові, що Матір Божа в Ченстохові — справді наша ікона. Бо я сильно сумнівався, чи не вигадав чогось старенький. Знаєш, старі люди, як малі дітлахи, щось вигадають, і всім, і собі товкмачать, що то щира правда… Прибули ми до Кракова у вересні. Але погода стояла, як улітку. Краков'яни казали, що вони не пам'ятають такої лагідної погоди од віку! Де мене потім по світу не носило, але Краків мене найбільше вразив, бо то було перше велике місто все укріплене, захищене і геть все муроване. Геть все з каменю і червоної цегли. І всі будинки криті черепицею! — Що воно таке?
— Та так, якби гонта. Тільки коротша і не з дерева роблена, а з червоної глини… Отож заїхали ми до міста через здоровенні— здоровенні фортечні ворота. Я їду верхи, а мої татарські коні арканом всі пов'язані один до одного батовою. Пан Ян попереду верхи на своєму здоровенному німецькому огирі, мов гетьман, виступав. Люди з ним вітаються, а на мене всі так і зирять. А я ніби нікого не бачу, тільки пильную, куди пан Ян завертає. Ну, поли свитки я розпустив, щоб бачили краков'яни мою кольчугу із зерцалом. Воно на сонці золотом краще виграє, ніж всі їхні лядські кіраси. От так! Коли бачу: підступаємо до кованих воріт у кам'яній брамі. Брама у височенному цегляному мурі. Виходить, що в самому місті є правдиві фортеці. Я миттю підперезався, шапку набакир збив. Відчинилась кована брама, і вступили ми у великий чотирикутний двір. А з усіх боків двору височенні палати… Я спішився і притяг за аркан всіх своїх коней до купи. І став зі своїми бахматами якраз навпроти високого білого анку. Цей анок рівно посередині головного палацу. [анок не простий, а мармуровий. Мармур, то такий білий камінь, дуже дорогий, з якого найкраще висікати всякі фігури… І от на мармуровий анок вийшов сам пан каштелян. Плащ на ньому оксамитовий, червоний, горить вогнем. Шапка з чорного соболя з білим страусовим пір'ям. На поясі-златоглаві висить шабля, вся в самоцвітах. Ступив пан каштелян на мармуровий анок — все завмерло. Охоронці— гайдуки з алебардами застигли по боках від анку, наче статуї… Пан Ян шапку на ліву руку і бігцем вгору по сходах до пана каштеляна доповідати про подорож на Україну. Що він там ще доповідав, чути не було. Хоч тиша у палацовім дворі була така, як при виході самого короля. Щось сказав пан каштелян пану Яну. Той спустився вниз до мене і сказав показати пану каштеляну татарський луп. Ну а я, нічого такого не передбачаючи, поки ми з Бердичева мандрували, я їх усіх об'їздив. І під сідлом, і охляп. На одній смирній кобилці навіть без вуздечки міг їздити. Показав я пану каштеляну все, що я з ними в дорозі робив. Великий пан добре посміявся, дивлячись, як я гасаю на кошлатих бахматах по білих каменях його двору. І сказав цей вельможний пан: "Цих коників триматиму за блазнів. Потішатиму гостей цими потворами. Нехай цей кумедний русин їх доглядає. Без нього вони не матимуть виду!" Той вельможний пан каштелян не просто собі був великий пан… Він у добрих конях знався досконало. І навіть сам злучкою займався. І коники в нього справді були найкращі. У нього була і стайня, як палац. А в стайні в нього були коні всяких порід і з найдальших країв і земель. Я тоді по-їхньому ще мало тямив. Особливо, коли швидко говорили. Але запам'ятав слово в слово, якби записав у голові. І тільки потім розкумекав, що пан каштелян мене за блазня при потворних конях лишив. Але навіть коли мови навчився (а це в мене пішло дуже швидко!) і зрозумів, за кого мене лишили, не образився. То ж чужі люди — ляхи. І мова в них чужа. Вони мене блазнем вважають. А я їх гультяями. Бо серед них найбільше нероб. Німці щось майструють, вірмени та юдеї щось продають, купують. А ці тільки бенкетують, щодень гульбища справляють. Отож, у палаці було таки весело. Весь час до пана каштеляна вельможнії гості прибувають. Обіди, банкети, танці щоночі. Ще бували виїзди на полювання та кінські перегони… Ну, мені не до банкетів: я своїх татарських коників тримаю, як лялечок — завжди вони напоєні, нагодовані, вигуляні і вичищені, ще і гриви позаплетені… Часом пан каштелян казав мені вивести коників і показати його вельможним гостям. Я старався, показував. Всім весело. Часом, як я щось викину — чи на скаку під черевом пролізу, чи стоячи на двох конях одночасно, прогарцюю через усе подвір'я, вельможні пани мені і злотого подарують… Було б у мене добре затишне життя, та в палаці пана каштеляна була панночка Ядзя. У нашому палаці цілі табуни молодих панночок та задрочених паничів у похлібниках ходили… Але панночка Ядзя не просто так гуртувалась там з тими похлібниками. А доглядала вона за здоровенним білим папугою. Коштував він грубі пенязі. Цього папугу пані каштеляновій подарував якийсь гішпанський герцог… Отож, та панночка Ядзя походила із дуже знаменитого роду. Казали, я так чув, що їхнім родичем у старосвітські часи був навіть один їхній король. Але то колись було. А тепер вона жила при пані каштеляновій і доглядала за її живою цяцькою. Вона часом і у двір виносила папугу у здоровенній сталевій клітці. Круглій такій. — А чому в сталевій?
— Бо дзьоб у нього такий здоровенний та сильний, що він гілку, завтовшки з палець, — раз! і перекусив. Ото дзьоб!
— Як в орла?
— Може й більший! І ще, знаєш, він лапою, як людина, брав горіхи і клав собі в дзьоба. Але головне — по-людському говорив. По-гішпанськи. Я запам'ятав ті слова. І потім, коли сидів у мавританськім узилищі, спитав в одного іспанця, які ті слова. Іспанець довго реготався — папугу навчили найгіршим моряцьким лайкам. Певно, тому й подарував герцог папугу пани каштеляновій. Хто ж триматиме в себе такого базіку?! Отож закохався в панночку Ядзю. А вона на мене й не гляне. З іншими з челяді і поговорить, і пожартує. А до мене — ні! Думав я, думав, що такого зробити, щоб привернути її увагу? Вирішив показати, який я коняр. У кам'яному дворі своїх татарських коней муштрую, всякі фіглі на них роблю. Всі аж жахаються, як бачать, що я на тих конях виробляю. Бо під ногами не трава — камінь! Та Бог милував — сохранив мене у моїй глупоті. Отож гасаю подвір'ям, блазнюю… Та моя укоханая Ядзя на мене й не зиркне… Потім нагода трапилась себе показати. Відпустили челядь на ярмарку погуляти. А там славні їхні борці змагались. От повернулись дворові і все згадують, як там борці змагались. Та й собі почали силу пробувати. Спочатку жартома, а потім завелись — по-справжньому почали змагатись. Як гайдуки пана каштеляна зачали боротись, тоді навіть шляхтянки повиходили подивитись. Як угледів я, що панна Ядзя на мармурових сходах спинилась, то і я поліз боротись. Ось коди виявилось, що в мене найсильніші від усіх пальці. Як прихоплю кого, то вже не вирветься, поки сам пальці не розіжму! Я був наймолодший серед борців, але не зміг подолати тільки двох — німця-кнехта та одного здоровенного мазура. Виявилось, що я третій по силі на тому дворі!.. А Ядзя навіть не додивилась, як я зборов здоровенного гайдука. Всі тільки ахнули, як я його поклав. А Ядзя повернулась і пішла геть. А німця я теж переміг. Тільки вже в стрільбі з лука. Якось там пан каштелян оголосив збори на полювання. Ну й почали збиратись його гості, ясновельможні пани. Поки пани у палатах вітались та віншувались, їхні челядники та гайдуки вихвалялись своєю вправністю та спорядженістю до ловів. Влаштували стрільбу з куш та луків, Я не тільки краще всіх лучників поцілив. Мої всі стріли пробили дошку. Он як! Німець був богатир і славний стрілець, а я його перевершив! А Ядзя і не зиркнула на мене. Жодного разу! Подумав я тоді: "А може, Ядзя на мене не дивиться, бо на мені одіж благенька? І як я про це не подумав? "І вирішив я продати свій найкращий луп — кольчугу із зерцалом. Пішов я до лихваря. Сидить він в мурованім малесенькім склепику. А вікно отакенне, здорове над ним. І те здоровенне вікно складене із невеличких скляних плиточок.
