Золоті копита - Логвин Юрій
Бач, біля дірки літера "О"? Це моє ім'я — Омелько. А оце "І" — це для мушкета пана отамана нашого Івана….
— Батьку, а оце що за велика дірка, оця найбільша, і біля неї написано, як ніби одвірки?
— Ха-ха-ха! От вигадав! Та то ж Степан зробив дірку для куль до гаківниці пасічника Пацюка. Ми оце якраз до нього і поспішаємо.
— Батьку! А хіба ми поспішаємо? Ми вчора цілу ніч стояли і сьогодні цілий день стоїмо.
— А ти хотів би швидше? Хіба тобі погано відпочивати? І від'їлись сьогодні, як пани. І Буланко відпочив, а Лиско на очах оживає. І в собаки рана добре гоїться. Та й тобі сідниці підгоїлись. Адже добре з незвички намуляв?
— Ага! Добре намуляв… Тільки… — Малий рота не закрив, але й говорити далі не став.
— Ну що тобі?
— Та… та… я боюсь… може за нами ті, з шаленими псами женуться…
— У малого очі налились сльозами.
— А чого ти так думаєш?
— Бо вони всі такі лихі та затяті! Пан, як покатоличився, тих головосіків позбирав з усіх околиць. Вона хрещені, та гірші татар. Вони багатьох людей замордували… І в багатьох людей їхні добра повідбирали. — Звідки ти, дитино, таке знаєш?
— Дядько Семен говорив дідові. Дядько Семен — він і Письмо читав, і знав, як ворожити по Письму… Він багато всього знав…
— Добре, що сказав. Я покумекаю про них. А тепер подивимося, що тут ще. Дивися, ні, ти подивися — окуляри!.. І цілісінькі лишились у цім гармидері! Це він купив Сивому — дяку Миколаївської церкви. Великих здібностей людина — він і образи малює, і книги переписує, і, до всього, візерунки на дошках під образи ріже. Але очима став слабувати — зблизька погано бачить… Дивися — три разки коралів. Та ще й йохимський таляр привішено. І кому це він такий дарунок приготував?.. Не второпаю… А це чиста книга. Бач, який цупкий папір. Десь у Польщі на папірні зроблено. До венеційського паперу ляхам ще, як куцому до зайця. Ця книга або Сивому, або Пацюку. Поспитаю, чи говорив щось про папір Пацюк із Кринкою… А це що ще в шкірянім капшуку? Карти! Та й гарні. І сумніву нема — волоські карти! Це Кринка, царство йому Небесне, для всього товариства купив. Бо мої, німецькі, так засмальцювали, що ні чорта там не добереш. А ці — ну картини, як у панськім палаці. Зразу видно, що волоські. Ніхто в світі не малює краще за волохів. Я в Рагузі, коли ото в полоні був, у палаці одного патриція бачив волоську картину. На ній була вимальована Магдалина. Ну жива, та й годі!.. Мене до того патриція на допит водили. Тільки було б цікаво знати — це карти венеційські чи генуезькі? Хотілося, щоб були венеційські…
— А чого, батьку?
— Бо мій найкращий вчитель був венецієць. Як він мене муштрував, ти б тільки знав! От, присягаюсь тобі, все, чому він мене навчив, все мені потім або життя врятувало, або принесло перемогу. От був характерник! Він мене тоді навчав, коли я в Угорщині служив… Мені було тоді десь років сімнадцять. Це через років два після того, як я від пана втік… Він навчав мене усім вправам, що тіло розвивають і загартовують. Знаєш, з чого він почав мене вчити? Він почав з того, що вчив мене правильно падати.
— Батьку! Якщо чоловік упаде на землю — його легше вбити!
— Того легше вбити, хто не вміє падати! Слухай уважно: якщо людина просто падає, вона забивається, вередить собі руки чи ноги. Тепер вона слабша за ворога… Але давай, синку, краще все по порядку. Ми сьогодні з тобою добре попрацювали і тепер можемо посидіти, побесідувати… Ех, якби оце мені кобзу, струни золотії… Думав собі з осені загостювати в одного мельника на хуторі і там собі спокійненько кобзу змайструвати. Та, бачу, не доведеться… Та добре… що там всякі мрії… Що буде, всього не вгадаєш… Отож слухай. Як скочив я на чужого коня, то помчав через панські ліси, а там через знайомі болота. Потім пішли незнані пущі. Я гнав коня все на південь, на південь. Як я перескочив панські володіння, то вирішив — треба тікати за Пороги. Там воля… Коня я не загнав, але скакав на ньому, поки не відчув, що він справді починає приставати і весь піною пішов. Переночував я в незнайомому місці, покріпився ягодами і, попасши коня, попрямував далі на південь. І десь може в полудень здибався я на лісовім шляху з козаками. Спитали вони мене, хто я такий та звідки я і чого, отако, простоволосий, без поклажі і зброї мандрую. Я їм розповів. Козаки посміялись над моїми пригодами і назвали мене Баламутом. Я пристав до них і попрямували ми далі до Бердичева на ярмарок. Бо ті козаки везли рибу на ярмарок у Бердичів, точнісінько, як ми з братчиками цього року, тільки в Галичину… Знов була риба. У мене так в житті: як тільки нова риба, обов'язково якась пригода… І потихеньку, бо воли, тяглися козацькі вози лісовою дорогою. Скажу тобі, що та дорога була стара-старезна. А чому я так кажу? Бо так довго по ній їздили, вибивали землю, що наїжджена колія занурилась глибоко— глибоко в землю.
Їдеш дорогою, верхи, а на рівні твого лиця і праворуч і ліворуч земляна стіна — з неї корені дерев стирчать, на верху, по краях дороги дерева ростуть, кущі кучерявляться, трава буяє. А ліс старий, дерева велетенські. Отож вели козаки свої мажі в тій глибоченній, так би сказати, колії… А тим часом у тих місцях вже нишпорила татарська зграя. Того літа деякі татарські чамбули занесло аж під Білу і Сквиру. От куди пси смердючі в нашу Україну залізли! Ну, ясиру тоді вони великого не взяли, але наших людей у сутичках із ними загинуло багато. І багато сіл і хуторів попалили… Отаманом був козак крутий і впертий, а проте досвідчений. Він, як би йому який знак був, раптом спішився. Приклав вухо до землі і тільки сказав: "Орда!" Зразу, мовчки, козаки спішились. Задні вози спинили. Передні ще трошки— трошки відвели вперед. Повернули їх поперек дороги по два вози. І задні поставили поперек. І з боків, уздовж, по возу поставили. Це — щоб не можна було між стіною і возами проскочити в середину табору. Мені наказали волів по парах налигачами пов'язати. Щоб потім не шукати кожному пари. Коней поставили межи возами і мені сказали за ними наглядати. Не встиг я всіх волів пов'язати, а козаки вже ноти запалили і в самопали заправили. Поклали самопали на вози, по два самопали кожний. Примірялись, прицілились до звороту дороги. І ще — кожен при самім возі встромив у землю ратище, щоб під рукою було… Ось, нарешті, ми всі почули чвал татарських коней. Аж земля двигтіла під ногами…
— Батьку! Ви сильно злякались?!
— Ні! Не встиг. Дуже хотілось побачити, які вони, ті сучі татари. То я й забув про страх… І от вони вилітають в хмарі куряви з-за рогу! Коні у них низькі й довгі і всі кошлаті. Масті вони гнідої, солової та рябі, як ото корови бувають. У наших коней я такої масті не бачив. Тільки татари вилетіли з-за рогу, як вдарять самопали. Так і покотились з коней, мов яблучка-гнилички. Тим би татарам назад за ріг шляху сховатись. Та куди там! Їх ціла турма пре, так розігналися в скаку, що не спинити. Пруть на наші вози, наче й нічого не трапилось. Тут панове-запорожці знов як ушкварять із самопалів. Ще кілька татарів гепнулись на землю. Ну, тут вже пішла веремія. Коні гоготять, іржуть. Ще й воли собі заревіли. Татарва кричить: "Ура!" і пре на нас. І тут мене таке хвилювання пройняло, що не сказати! Так всього і тіпає — біжи і бий, бий, бий татарву прокляту! Схопив козацького списа, видерся на бокового воза. З воза по корінню виліз на верх. І криючись, пригнувшись геть до землі, побіг навпростець через кущі до звороту дороги. А там лише один татарин пристав, лука витягає із сагайдака, стрілу накладає. Якраз піді мною. А я за деревом. Я з усіх сил як потну його списом. Так спис, повір мені, протнув його наскрізь і на цілий лікоть вийшов через груди. Так, що назад я не зміг висмикнути спис! Що робити?! Стрибаю із самого верху на шлях. У куряві, як у тумані, сховався. А в куряві на шляху коні вбитих татар товчуться, назад без вершників не вертають і не тікають. Я татарських бахматів по одному прихопив, пов'язав їх між собою вуздечками. І погнав на вози. У спину татарам. Бо татари таки доскочили до возів, уже шаблями і ощепами б'ються з козаками. Аж тут у спину татарам та їхні татарські коні і вдарили! Притисли вершників до возів. Запорожцям татар ніби на таці подали — ріж їх, січи, коли! Я ні миті не згаяв — схопив з дороги загублений лук і стріли. Як куна видерся знов на верх і сховався за дерево… Татари не витримали близького бою, розвернули (хто встиг!) коней і… тікати. Отут я поцілив свого найзнаменитішого ворога. І взяв свій найдорожчий луп. Бо то тікав їхній сильник. Кольчуга на нім, на грудях зерцало сталеве, золочене, як сонце сяє. Шолом із шишаком у нього, теж золочений по краю і зеленою наміткою обгорнутий. Он як! Це я їхнього "хаджі" пострелив. Це мені запорожці пояснили. "Хаджі" — то в бусурменів той, хто прощу в їхнє святе місто Мекку відбув. Тих "хаджів" у них дуже шанують… І враз татари чкурнули назад, тільки курява за ними закрутилась… Отаман наш дуже переймався, що нікого живцем не взяли. А, значить, і не вивідали, якими шляхами вони наскочили, і скільки їх усього і куди ще вони йдуть? Але чого не змогли, того не змогли! Треба було до ладу все приводити після цього гармидеру. Уяви собі таке — ми забили одинадцятеро татар. А я аж двох! Коней ми взяли півтори дюжини. При добрій збруї і під хорошими сідлами. Ще й зброя татарська нам дісталась: шаблі, луки, ощепи, келепи. Я взяв найдорожчий луп: шолом, кольчугу, лук і стріли… Наших тільки одного шаблею по голові сіконули, та ще двох стрілами подряпали… Коням і волам дісталось більше — чотирьох коней і трьох волів поранили стрілами. Правда, не сильно. От тільки мого панського коня стрілою просто в серце вбили. То я собі взяв кобилку того татарина, що я його списом пробив наскрізь. Багата здобич нам дісталась, а втрат — ніяких. Тільки от через мене ледь не розсварились. Отаман і його побратим такі люті зробились на мене! Чому, мовляв, не виконав наказу, а під час бою виліз за вози?!! Чому не глядів коней і волів, як було наказано?!! Хотів вже отаман у мене і здобич забрати, і геть від валки прогнати… А ті, інші козаки за мене горою. Мовляв, зовсім хлопчик, а двох татарських джигітів упорав! Та яку хитрість у бою вчинив — кіньми у спину татарам вдарив.
