Правда і кривда - Стельмах Михайло

"Бач, як одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обійдеться гостювання без неї".

Після першої чарки Безбородько запитав Мамуру:

— Як їздилось?

— Їздилось та возилось, бо діло йде — контора пише, — безжурно відповів Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: під ними й кісточки хрумкотіли, як зерно.

— Все зійшло з рук?

— Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч і сидить мені наш дільничний міліціонер ось тут, — самозадоволено засміявся Мамура, весело мугикнув:

Не гобіиман мене рукою,

Не називай мене своєю.

— Нікого не зустрічав?

— Ані лялечки.

— Це добре.

— Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив із стаєнних коней.

— Скільки виторгував?

— Шість кусків! — поліз у кишені і викинув на стіл кілька пачок грошей.

Безбородько підозріливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що, видать, побував у різних сховах, поки потрапив на цей стіл.

— Шість. Не продешевив? — За цим питанням стояло інше: не обманюєш мене?

— Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночі дешевше цінується.

— Хай буде так, — кивнув головою Безбородько. — І о, практично, собі візьмеш дві тисячі. Шавулі відділимо тисячу, а решта — моє.

Мамура поморщився:

— Шавулі й п'ятсот вистачить з головою.

— Е, ні, в такому ділі не треба скупитися. Нащо свій чоловік має косувати на свого. Хай і він має інтерес, великодушно заступився за комірника.

— Голова у вас міністерська! — засміявся Мамура і запив похвалу самогоном.

Але сьогодні він і цією похвалою не влестив Безбородька.

— Міністерська, кажеш? — гостро зиркнув глибоко посадженими сірими з тінявістю очима. — А яка у тебе.

— Та куди моїй до вашої, —насторожився Мамура і тихіше запитав: — Яка гризота поїдає вас?

Обличчя Безбородька взялось заклопотаністю.

— Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печінках вона сидить мені.

— А що робити, коли ніяких лімітів не спускають? Хіба мало папірців писали?

— Папірцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав. Він як вчепиться за коні. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось, практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.

— Хто його не знає, — недобре насурмонилось гарбузисте обличчя завгоспа. —Учора деякі, мов на прощу, пішли до нього. Знаю, місили нас, наче тісто.

Безбородько похмурнів:

— Отож гляди, щоб і не спекли, мов тісто. Який не є наш колгосп, а без нього не солодко буде.

— Що и казати... — Мамура навіть чарку відсовує од себе. — І принесло ж того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.

Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.

— Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося відвезти, а він і виписав би сякий-такий нарядик? — згодом обережно випитує Мамура.

— Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви — піди по людях. Сьогодні ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплі чи сіна. Брати все треба тільки під розписку: вродить —віддамо.

— Аби взяти, а за віддання в мене голова не болить, — таки прорвалася злодійська вдача Мамури.

— Ти ще й ляпни комусь таке, — невдоволено поморщився Безбородько, — З кузні треба не спускати очей, щоб наші плуги не останніми плентались у зведенні. Заліза тепер вистачає — всюди війна порозкидала таке добро. Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями ні практично, ні теоретично. А головне зараз — худоба, коні. Аби хоч як-небудь дотягнути до паші та обсіятись.

— Через годинку й піду по селу, щось виходимо. До Безсмертного заходити?

А чого ж, і до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловік. Тільки самогонку сухим, чаєм заїж — Марко за що хочеш може вчепитися.

— Наднесла ж його лиха година із тієї війни. Хай би воював собі потроху та розживався на славу й ордени. — Мамура виказав те, що приховував Безбородько, засунув грошву поближче до душі та й вийшов на подвір'я, де сніги з-під хмар перехоплювали сонячне проміння. Кош підняли голови од опалки, і в сині їхніх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки сонця і здрібнілий до цяточки вид Мамури.

VIII

Коли Марко прокинувся, у задимленій землянці не було ні матері, ні Хведька, тільки біля діжечки, на якій стояв образ Георгія Побідоносця, шаруділо і лякалось свого шарудіння зайченя.

У відчинених дверях досвітнім павутинням вигойдувався дим, а назустріч йому пробивався такий сонячний пилок, наче він творився в пору яблуневих відцвітань. Із стелі прямо на обличчя упала краплина вологи і прогнала рештки сну.

"Добре ж спалося у рідної мами, неначе дитинство повернулось, — здивувався, що проспав схід сонця. Навіть у шпиталі, навіть після снотворного, Марко мало не завжди прокидався на світанку. —А тут одразу осоромився перед матір'ю і Хведьком. Що вони там роблять?"

Знадвору голосисто обізвався півень, гупнула сокира зойкнуло розколене дерево, потім почулись чиїсь кроки і обізвався голос Безбородька:

— Доброго ранку вам, тітко Ганно! Чи живі-здорові?— здивувався Безбородько.

— Та живемо твоїми молитвами і трудоднями, — неласкаво одказала матір.

— Чого ви такі сьогодні?

— А ти завжди такий.

— Хіба?

— Не пам'ятаєш? За цілий рік ти хоч раз отак, як нині, підійшов до мене чи запитав про моє здоров я?

— От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось не так було, вибачайте... З празником вас — із поверненням сина.

— Спасибі на доброму слові.

— Одним "спасибі" не відбудете... Хоча б учора на

беседу покликали.

— Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко від твоїх. Тільки твій палац уже над землею пишається, а мій глибше в землю входить.

— Тепер і ваш, як з води, вийде з підземелля. Марко — господар, та ще який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й вилізете з цього склепу, — розважливо говорить Безбородько. Здається, ніби його не гнівлять не дуже привітні слова матері, але натяком про допомогу він таки зм'якшує жіноче серце.

— Деревом треба зарятувати, — вже бідкається мати господарчими турботами.

— Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самі розуміємо практику!

"Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матір", — посміюється Марко, прислухаючись до розмови.

— Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? — стеле співчуття Безбородько.

— І не дуже, Антоне. І снарядами шматували його, і ножами лікарі різали, як різники.

— Да, нічого не поробиш: війна війною, мало хто винесе з неї неподірявлене тіло, — але вже тепер у співчутті, як роса на павутині, зависають краплини радості.

Марко відчуває їх, спочатку дивується, а потім починає обурюватися:

"Надієшся, що я, покалічений, не буду тобі заважати? Чи не зарання радієш?"

— З нагородами ж, з орденами приїхав син? — допитується Безбородько.

— Не знаю, не бачила.

— Та що ви, тітко Ганно! Такого не побачити!? — вигукує Безбородько. — Невже нічого не висяювало, не бряжчало на його гімнастьорці?

— Не придивлялась. Я з нього, бідолашного, очей не зводила, — тихшає голос матері.

— І навіть якоїсь медалі не побачили? — удавано дивується Безбородько, а крізь подив пробивається радість.

— Навіть медалі, — спочатку бентежиться мати, а потім починає сердитись: —А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалі так голова болить?

— То до слова прийшлося, — гасить радість у голосі. — Як-не-як, друзяки ми з Марком, от і не байдуже... Ну, піду я, тітко Ганно.

— Може, друзяко, в наш палац заглянеш?

— Пізніше, пізніше прийду на посиденьки, бо зараз заніколилось: роботи, практично, до самої суботи, а від цього дня та знову ж до цього — і вгору ніколи глянути. Самі знаєте — село висить на плечах. Привіт передавайте Маркові, нехай скоріше видужує та не трудить зарання себе, бо він у вас непосидющий, — говорить з веселим співчуттям.

"Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо їх. .Того й зрадів..." — догадався Марко.

В землянку з оберемком хмизу увійшла нахмурена мати. Побачила сина, прояснилась:

— Як спалося, Марку?

— Де ж може краще спатись, як не в рідної мами?

— А я такого була диму напустила, очманіти можна, — прикрила двері. — Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?

— Якось постараюсь сам, — на одному костурі пострибав до цеберки з водою, а мати з жалем поглянула на скалічену ногу і щось зашептала до неї.

— Що ви, мамо, вишіптуєте?

— Та нічого, це вже від старості йде, тоді людині хочеться і на самоті говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш за свої битви і каліцтва? —"ніяково поглянула сину у вічі.

— Нащо воно вам? — засміявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з Безбородьком.

— Так собі питаюся. Ти мені й без медалі гарний. — Більше мати ні словом не обмовилась про нагороди. Але на душі їй стало сумно: видать, обійшли її сина, як не раз обходили на віку. Аби ж менше різні міни та снаряди шматували його, більше заслужив би.

Умившись, Марко видибав надвір. Ранок одразу охопив його свіжістю і сонцем. Усе повітря було густо засноване майже невидимими нитями паморозі. Тільки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помітити, як вони щедро розщеплювались на крихітні сніжинки-іскорки, творячи навколо невідчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна метелиця, що сліпуче рухалась своїми шляхами і колами. Марко, любуючись нею, дивувався, чому .раніше ніколи не бачив, що може творити звичайна, сонцем підсвічена паморозь.

І тільки після цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок і скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали деревини, де-не-де піднімалися жовтуваті, наче з воску виліплені зруби, а за містком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого незграбно ліпилися прибудови.

"Оце, напевне, і є хороми Безбородька. За чиї гроші і проповзає під серцем за які заслуги будувався він?" злоба, а очі беруться гнівом.

Колись і Марко не раз мріяв, що прийде час — і нові, білі, немов лебеді, оселі розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де відпочити, привітати гостей і навчати розуму дітвору. Хіба в нас не вистачить глини на такі хати, щоб проти них куркульські здавалися злидарськими? І це буде! Але він перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на шахрайстві серед злиднів, руїн і нестатків.

Щось неподалік зашипіло, Марко мимоволі здригнувся, але одразу ж збагнув, що це була не міна: пошипівши, заговорив гучномовець.