Ментальність орди - Гуцало Євген

А з про­будженням інтересу до людини вже кристалізується нове уяв­лення про долю — індивідуальну, коли доля прив'язується до людини в силу випадку чи з її особистої волі. І, мовляв, молодця явлено в повісті жертвою власної долі, і цю долю персоніфікова­но як "Горе-Злочастие". І, мовляв, коли в родовому суспільстві народні уявлення про "судьбу-долю" неодмінно пов'язано з родо­вою, вродженою судьбою, й ці уявлення виникли у зв'язку з культом предків, то вони міняються в нових умовах, з розвитком індивідуалізму, ідеєю особистої долі, яка індивідуально властива тій чи іншій людині, долі не вродженої, а начебто навіяної збоку, і в характері цієї долі винуватий сам її носій.

На мою думку, і так — і не так, бо це таки винуватий носій, з нього знімати вину не можна, але ж... ніяк не забувається стат­тя академіка Д. Лихачева з ж. "Новый мир", надрукована через десять років після статті про "Горе-Злочастие" під назвою "Не­льзя уйти от самих себя...", і в цій статті автор пише не про те, що нинішні великороси-індивідуали повинні б відійти від своєї індивідуальної ментальності (звичайно, і про це теж), а пише все— таки про те, що народові годилося б бодай трохи позбутися своєї споконвічної ментальності. Отже, перечитуючи його статтю де­сятирічної давності, я так само вписую героя повісті в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, герой "Повести о Горе-Злочастии" індивідуал, але ж він міцно і знайомо вмонтований у контекст народ­ного характеру — таки тяжіє до "культу предків", і тут етнос і його окремий представник, як завжди, приречено єдині... "нельзя уйти от самих себя...", та вже бодай трішки обнадійливо, що за­думуємося над цією біганиною від себе — в ім'я самих себе... знову ж таки — тільки в ім'я самих себе... чи не тільки?

VIII. З давньоруської літератури добре відомий жанр усіля­ких повчань-звернень до простолюдинів, які можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажімо, відо­ме "Повчання Мойсея про надмірне п'янство". Мойсей — новго­родський ігумен, помер у 1187 році. Ігумен Мойсей гнівно осу­джує пороки (які, звичайно, не дають увійти в царство небесне), пропагуючи: "сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера... насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и питье пренебрегает обжорством... а на избыток желанья узду налагать воздержания..."

Зрозуміло, не було б предмета розмови — не було б і самої розмови, не було б пороків — не було б пророків для їхніх бичу­вань, не було б порівнянь пастви з тваринами на користь таки тва­рин, поміж яких і не треба проповідувати "узду воздержанья".

Ось "Повчання мудрого єпископа Білгородського", яке на­чебто належить єпископу-філософу Григорію з підкиївського Білгорода, жив приблизно тоді ж, що й новгородський ігумен Мойсей. Мудрий пастир Григорій — він рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, і, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самої розмови, та що діяти пастиру, коли паства не своїй людській подобизні належить, а пороку, з непередаваною щирістю і втіхою служить пороку, себто дияво­лу? І єпископ Григорій викриває та звинувачує з традиційним — з часів сивих по нинішні часи — пафосом, який і в даному разі так і хочеться порівняти з біблійним бісером. Актуальне повчан­ня — як для Росії Єльцина, так і для України Кучми.

"...и вы же все, сколько вас душу имеет человеческую и еще не совсем звероподобны... Как же я, видя не одни лишь дома, но весь город... но и окрестности его погорающими, полностью сож­женными, и не как от огня дерево, но от пламени погибаю­щих,— то не восскорблю ли душою и, насколько есть во мне силы, не попытаюсь ли загасить пламя? Что же это за пламень? Скажите вы мне: не тот ли, которым вы наполняетесь, когда пье­те вино и мед или иные безмерно, так что как-будто от какого огня выгораете?., в вас бесы ликуют и сатана торжествует в вас и радуется пьянству, чтимому вами; все будто богом неким захва­чены им, и детям своим вы велите поклоняться пьянству. И тот лишь считаете праздник славный, если лежат все, будто мертвые спьяну, как идолы, — с разверстыми ртами, но языками безглас­ными, с очами открытыми, но не видящими, с ногами, которые не могут ходить!., плоть лишь у пьяниц там, где должен быть дух... пьяница духа святого прогонит... пороков исполнен и не­чистот, пьяница ни о каком благе не помышляет... Я рыдаю и плачу оттого, что больше Христа вам угоден дьявол, ибо ему вы творите радость. Когда вы упьетесь, тогда вы блудите и скачете, кричите, поете и пляшете, и в дудки дудите, завидуете, пьете чуть свет, объедаетесь и упиваетесь, блюете и льстите, злопамятствуете, гневитесь, бранитесь, хулите и сердитесь, лжете, возноси­тесь, срамословите и кощунствуете, вопите и ссоритесь, море вам по колено, смеетесь, крадете, бьете, деретесь и праздносло­вите, о смерти не помните, спите много, обвиняете и порицаете, божитесь и укоряете, доносите... Да и плясунья жена — сатанина невеста, супруга дьяволу... Ведь ясно, что пьяного, смрадом рыга­ющего, Бог так же не любит... И совсем того не стыдящихся, но даже гордящихся!., предаетесь пьянству, которое идолов хуже... чем отличаетесь вы от неверных, когда напиваетесь до опьяне­ния?.. И говорите: "Тогда только праздник хорош, если на не­сколько дней мы упьемся!.." выплачьте, каясь в ваших излишес­твах, иначе закроется царство небесное... будут вас мучить бесконечное время в негасимом огне!"

Хіба ж прислухалися до ігумена Мойсея та до єпископа Гри­горія, до тисяч і тисяч інших єпископів, ігуменів, різних священ­нослужителів, заплакали й покаялися,— чи горять, як і горіли, в геєні огненній? Не прислухалися, не покаялися, горять — як і горіли. Й горітимуть. І річ у тому, що самі ж бо розпалюють той непогасний вогонь, про який так вражаюче мальовничо говорив єпископ Григорій ще у XII ст. І ні самі не беруться погасити, ні пастирі не в змозі погасити, бо ж була, бо ж постійно є оця бісівська необхідність пекельного полум'я, необхідність самопідпалювання, необхідність самоспалювання — і ця предковічна риса додає один з найвиразніших штрихів до народного портрета (вона і є джерелом жахливої енергії), додає до творення віковіч­ної садомазохістської колективної акції... "Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!" Якби ж то хотілося тільки на кілька днів. А то ж хочеться відчувати життя не просто як свято, а життя може стати святом лише з допомогою випитої горілки, отож і хочеться пити усе своє життя, хочеться пити із століття у століття — і що там до всіляких моральних табу чи християнських заборон, коли їхня цінність — така ілюзорна, а цінність п'яного свята — цілком реальна, а вселенська цінність свого п'яного єства на цьому п'яному святі — ще реальніша, ще необхідніша, бо ж — гуляє душа, яка й здатна почуватися душею лише гуляючи!

І згадаймо Ф. Достоєвського: російська людина потребує ще й таких страждань — як самоочищення? І знову ж таки — яке вже тут самоочищення, а в такій філософії — на тлі століть і століть — чомусь бачиться лише філософія самовиправдання, коли, незважаючи ні на що — невситимо хочеться самозамилу­вання, самоідеалізації — і дозволю собі словотвір — самомесіан— ства, бо ж чомусь без цього ніяк не хочеться існувати просто та ясно, поряд з іншими, здавалося б, простими і ясними, не месіанського самопокликання й месіанського самозвеличення.

IX. У прекрасній тетралогії Ф. Абрамова "Брати й сестри" зустрічаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п'яницю, не позбавленого чоловічого шарму, не позбавленого і рис типової російської людини взагалі й особливо — колгоспної епохи. Побурлакувавши по світах, нарешті повертається в рідне Пекашине до друзів-алкашів. "...балачка на якийсь час пішла на суто чоловічий манір. Скрізь побував Єгорша, весь Сибір уздовж і впоперек об'їздив і жінок усяких перебрав — не злічити".

"—А сибірячки... вони як? З яких більше націїв? — уточню­вав запитання за запитанням Філя (він розхвилювався так, що заїкатися почав).

А всяких там націїв вистачає. І росіяни, і казахи, і чукчі, і корейці...

І ти це... — у Філі голос від заздрощів затремтів.

Еге, еге, це..."

А богобоязливому Овсію Мошкіну він у п'яному захваті роз­повідає: "Ух, скільки я цих жінок та дівок перебрав! У всі нації, у всі народи заліз. Таке собі завдання поставив, щоб усі взнати. Казаш­ки, німкені, корейки, якутки... Бухгалтерію треба заводити, щоб усіх перелічити... Одна святенниця мені на Сахаліні трапилася — ну стерво! Без молитви та без хреста на це діло ніяк!.."

П'яний Єгорша, оця простонародна безпосередність, вихва­ляється, гордий — у всі нації, у всі народи заліз, таке собі завдан­ня поставив, а скільки й де позалишав байстрюків — і не згадає, і не скаже... А мільйони таких алкашів, як Єгорша?.. Щира, від­крита душа російської людини, якій не дано ні осмислити, ні ус­відомити. Ось така собі запрограмована "безодня!"

Ще не можу не згадати й одне чудове оповідання В. Астаф'єва – забулася назва. Машина, що взимку роз'їждженою-розгаслою дорогою везла в сільську лавку повний кузов ящиків зі "шмурдяком" найнижчої якості, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снігу. Як тільки про аварію дові­далися мужики, всі рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварії. Всі накинулися на товар — пили з уцілілих пляшок, з розбитих, їли "п'яний" сніг, ведучи принагідні п'яні балачки та дуріючи мізками доти, доки вистачило "бою". Ось така оргія. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж — таки буденна, коли поміркувати. Абрамовського Єгорші, звичайно, там не було, хоча цілком міг бути.

Хіба оповідання росіянина В. Астаф'єва про село кінця XX століття не перегукується з розповіддю американця Г. Кенна­на про п'яне село кінця XIX століття? І таких документальних чи художніх свідчень можна наводити сотні й тисячі, відмінність може бути в деталях, тільки не в суті, суть — незмінна в усі століття що при царях, що при секретарях.

Ефект мухомора і нині, й прісно, й на віки вічні.

X.