Поетичні твори - Федькович Юрій
Бувайте здорові!
* * *
Пасе стадо воронеє
Шовкову отаву,
А пасучи, заіржало
За гуцульськов славов,
Бо втямилось дожидати
З Угорщини вісті,
Чи ще не час легіникам
На кониках сісти.
Ци час, ци ні - а хто се зна? -
Святий може знати!..
Ходім ми лиш, пани-браття,
Стада допасати.
Нива
Доки маю світом нудить,
Доки маю люде гудить,
Доки маю дожидати,
Заки Галич зможе встати? -
Ліпше сам я рано встану.
А сповівшись щиро богу,
Займу плуги круторогі:
Зорю гори та й долину,
Зорю свою Буковину,
Як наш Тарас, як мій тато
Научив мене орати;
І віру, любов, надію
Буковинов скрізь посію.
Виростай же, руський боже,
Пшеницю, як лаву!
Хай зародить моя нива
На співацьку славу,
Хай в’яжеться колос в колос
Від верха до долу,
Хай сіється Буковинов
Правда, віра, воля!
А я піду - як палата,
Так і бідна хата,
Піду руськов Українов 38
Женчиків збирати.
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
Та й дякуйте богу,
Що поміг нам жито жати
На своєму полі;
Що не підем зажинати,
Мов крепак мізерний,
У чужий край, чужі люди,
На коробку зерна.
Вже не будем, женці мої!
Безсмертний наш Батько
Научив нас свою землю
Питому орати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тепер уже знаєм…
Жніть, вжинайстесь, женці мої,
А я заспіваю.
А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра - Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!
Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люди не кажуть, що ми безталанні,
Най сльози кроваві личко нам не миють.
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить.
Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.
Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!
Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися.
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемші у Розтоках
Мостив мій братик мости
З білої риби кості,
З каменя дорогого,
З перстеня золотого.
Мости, брате Олексику,
Мости ти, мій друже,
Єднай нашу Буковину
З Червоною Русев. 39
Най Черемош запінений,
І Чорний, і Білий,
Із братію із руською
Нас більше не ділить.
Най возьметься однов силов
До одної справи:
Добувати батьківської
І волі, і слави.
Най загостить з того боку
На наше подвір’я
Руська щирість; а від нас знов
Православна віра
Най вернеться в Галичину,
Най засвітить ясно,
Щоб римського анцихриста
Туманища згасли
І знов правда повернула
На тамтой бік в гості -
Все по твоїм, пане-брате,
По тисовім мості.
[Мій сардак]
Я ж бо тебе не звержуся,
Руський мій сардаче!
Тепер аж я заспіваю,
Тепер аж заплачу,
Бо маю ся в що утерти -
Широкії поли…
Не скину тя, мій сардаче,
Ніколи, ніколи!
12 червня 1863
Душко моя розмаїта
Душко моя розмайная,
Душко розмаїта,
Що з тобою учинити,
Де тебе подіти?
Посаджу тя у садочку -
Буде рожа клясти,
Що ю люди забувають,
Тебе зовуть щастєм.
Спишу твої чорні очі
Віршем на папері -
Скаже цісар мене вбити,
Що людей химерю.
А як пущу тя в діброву
Пташков-щебетюшков -
Буде плакать соловейко…
Що ж робити мушу?
Хіба пущу тя до бога,
Відки й ти ся взяла,
Аби рожі з соловейком
Мене не вклинали!
А хто винен?
«Маю воли, маю поле,
Та не маю свої долі.
А хто винен? - Вуйко винен,
Бо вженити мня повинен.
Да ні з кралев, да ні з панев,
А з сусідовов Оксанов!»
Отак, верта з вечорниці,
Олексик співає.
Вуйко чує, та сміється,
Та вусом моргає:
«Облизень вам та ячмінь вам,
Ви, молокоблюди!..
А Оксана не Лесева,
А вуйкова буде!»
Та й вуйкові і досталась,
Що ж тепер робити?..
Хоче Лесьо в воду штрикать,
Та світа ловити,
Та хтозна-що! А ледаща
Вуйночка моргає:
То на поріг, то з порога,
То ввечір, то рано,
То у садку під грушечков
Із білою подушечков.
А що далі по тім було -
Сказав би вам, та забулось…
А хто винен? - Вуйна винна,
Бо моргати не повинна.
До М. Д. 40
І я гуцул і ти гуцул,
Оба носим сердак куций,
Оба в лісі родилися,
У Черемші хрестилися,
З ведмедями жмурка грались,
Кресак волев обтикали,-
Та не знали, котров доля
Нас вирядить дорогою,
Чи лихою, чи доброю.
А в
