Поетичні твори - Федькович Юрій

Ще доки лютри го з’їдять!

Лиш новобранчик не голосить…

Єго кровця долину росить,

А він як спав, так собі спить…

Ми уздримо, а він не вздрить,

Як галичан поклониться

Україні-мати;

Як руський син у кармазин

Вбереться, не в лати;

Як отаман з гробу встане,

На козаків свисне;

Як бунчуки залеліють,

А булави блиснуть.

Як поганці в однім ранці

В болоті утонуть,

А у Львові на церкові

По ляхах задзвонять;

А церкови-сь одцурають

Анцихриста з Риму

Та помоля-сь господеві

До Єрусалиму

Гарнесенько, вірнесенько

Про долю козачу,

Про руський край, про руський мир…

А він не побачить…

Лук’ян Кобилиця 32

Було колись в Буковині -

Добре було жити,

Не знали ми, що то біда

Та що то тужити.

При кобзині зійшла днина,

При скрипочці нічка;

А вна собі молоденька,

Як у траві чічка,

У батенька у Стефана,

В Волощини неньки 33

Пробувала. Не спиняли,-

Що багло серденько,

Що хотіла, те й робила:

Гуляти - гуляла;

А хотіла рано встати,

То рано вставала;

А хотіла попіспати

В шовкових перинах,

То ненечка старенькая

На пальцях ходила,

Журилася, молилася,

Двері підливала…

На острішку в’ють голуби,-

Вона їх вмовляла:

«Не гудіте, голубочки,

На побитій хаті,

Не будіте мою дочку

В тисовій кімнаті,

Бо я знаю, коли маю

Донечку будити…»

Не плач, серце Буковино,-

Що ж мусиш робити,

Коли така уже доля

Твоя на сім світі!..

Батько помер, неньку вбили,

А сироти-діти

Розібрали добрі люди

Нібито за своє:

Одну турчин, другу москаль,

Тебе, серце моє -

Буковино, на аркані

Повів німець з Відня

В свою глуху Німеччину,-

Головонько бідна! -

Та й запродав ляшкам-панкам

У другу неволю…

Буковино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Шумить, летить наш Черемуш

Кровавий у море,

А могили берегами

Чорніють, як гори:

Кого ляхи замучили,

Кого утопили,

А хто не ждав, поки втопя,-

Сам скочив у хвилю.

Сумно зарув наш Сокільський, 34

Голосить Сучава:

«Сини мої нещасливі,

Нащо ваша слава,

Нащо думка козацькая,

Батьківськая воля,

Коли усі погинете

У ляцькій неволі!..

Сперли ліси, сперли пашу,

Дров ні хворостини,

Ваші жінки, ваші діти

Від студені гинуть.

А з-під вас ся поточіли

Кровавії ріки,-

Сини мої, сини мої,

Пропали навіки!

Навіки-сте запродані

У панську неволю,

А нікому уступитись

За праведну волю…»

Уступався Юрій Гінда -

Нема го на світі;

Уступався Поколія 35 -

Пішов в землю жити.

Обізвався Кобилиця:

- Гори мої сині,

Аби я вас вирятую,

Або за вас загину!

Стоїть місяць серед неба,

Нікому не світить;

Русалоньки не виходя

На берег ся гріти.

Тільки сови посідали

Собі на коморі

Та хтозна-що межи собов

Потихо говоря;

Може, собі нагадують,

Як колись-то було

На волоській Буковині?

Було, та минуло!

А може, вни говорили

Про руські соколи:

Чи муть вни ще гнізда вити

На тім Довгім полі?

Святий знає,- я не знаю…

Сердечко щось мліє…

Ходім ліпше подивитись,

Що в Плоскім 36 ся діє.

Сидить Лук’ян конець стола,

На руки схилився;

Сидя кругом депутати -

Кождий зажурився.

Вернулися сеї ночі

Від цісаря з Відні -

І там нема порадоньки

Головоньці бідній…

Цісар сидить на стільчику

Та в картах ся грає,

А ті гори буковинські

Нехай пропадають!..

Нехай пропадають, нехай погибають!

Коби таки вигиб увесь руський рід! -

Так німці си нишком у Відні гадають

Та риють великий, великий нам гріб.

Копайте, панове! Копайте здорові!

Хто яму копає - собі їй копає.

Не тому могила, кому їй зробили,

А тому, кого в ню відтак поховають.

А ми підем з топірцями

В зелену діброву,

Та витешем домовину

Велику кедрову,

Та пішлемо до цісаря

В німецьку столицю…

А самі ся подивимо,

Що наш Кобилиця

Молоденький поробляє

Та що єго гості

Депутати собі діють

В хаті на помості.

Скочів Лук’ян із-за стола:

- А сором-бо, браття,

А сором-бо журитися

У гуцульській хаті!

Наші батьки не журились,

Та й нам ще не конче

Журитися! Наша правда

Велика, як сонце!..

Ми не платим цісарщину,

Щоб німці з-за того

Справляли нам кайданнячко

На руки, на ноги!

Ми не даєм до прийому

Сини наші бідні,

Щоби цісар бенкетував

За них собі в Відні!

Не так, браття-депутати?

Він цісар для того,

Аби правду святу беріг,

Як бога святого,

Аби нарід ущасливить,

А не закопати!..

Ану, хлопці, ану живо

Коня осідлати

Мені мого вороного!

Що буде, те й буде,-

А я їду в Угорщину

До міста до Буди.

Угри волю добувають -

Поможуть і нашу. 37

А ви стада воронії

Женіте на пашу.

А як прийдуть з Угорщини

Від мене вам вісти,

Тогді треба, пани-браття,

На коники сісти…

А де тепер наш Черемуш

Глибокий ся точить,

Там мусить кров поточитись,

Панове-молодці!

А тепер ми з карим стадом -

В зелені діброви!

Поки верну з