Правда і кривда - Стельмах Михайло

От уже й маєш на завтра нову турбацію: піти до риболова, пожуритися над його ранами, чимсь пособити йому, а він, лукавоокий, гляди, й спихне тебе з головування, як перше спихав.

Ці побоювання зовсім розтривожили чоловіка, бо в найглибших своїх тайниках іноді з жалем і недоброю заздрістю визнавав, що Марко, хай би він горів, господарює ліпше за нього. Але на людях, де міг і як міг, а найбільш потаємно, кусав і їв свого суперника. Правда, це він прикривав і різними ідеями, і всілякими турботами про колгосп. А як же інакше? То тільки не дуже великого розуму комірник Мирон Шавула може навпростець випалити, як уже випалив сьогодні про приїзд Марка, що два коти на одному салі не помиряться. А він під це саме мусить підвести базу, ідейну чи економічну, бо тепер без теорії ніяк не обійдешся. Вона має резонанс. Навіть жінка іноді побоюється її.

За брамою стиха пофоркували коні, неприємно пахло прілістю соломи, хмелюватим жомом, що домішувався до січки, а пахощі сіна давно вже вивітрилися із стайні. Чим тільки дотягти до паші?

Голоси конюхів розсипались і затихли. Потім аж в кінці стайні анциболотний Максим Полатайко, який пройшов і мідні труби, і чортові зуби, доладно пустив низом пісню, і зразу ж над нею чудово плеснув і злетів угору ясний, з осінньою м'якістю і смутком тенор.

Он пущу я кониченька в саду,

А сам піду к отцю на пораду. Отець мій по садочку ходить,

За поводи кониченька водить.

"Хто біля коней зріс, той про коней думає і співає", — посміхнувся Безбородько й увійшов до стайні. І тільки тут, прислухаючись до пісні і придивляючись до скотини, зажурився: чим він у цьому році зоре поля? Оцією напівголодною, звідусіль стягненою каліччю за три роки не обробиш їхню землю. А на МТС надії не покладай: трактори теж — одне каліцтво, й пального нема. Звісно, що можна буде спихнути на війну, він спихне. Але все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати із усіх боків. От і думай, чоловіче, як викрутитися з такої халепи? Пісня ще стрепенулась угору й затихла, але ті самі думки жалили й дратували чоловіка.

В стайні, крім конюхів, був і скотар Омелян Корж, високий, мов жердина, чолов'яга з простреленою рукою.

Він ще більше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подіти здорову руку з цигаркою.

— Навіть сюди курити прийшов? Коли я вас порядку навчу? — гримнув Безбородько.

— Так я ж, Антоне Івановичу, цигарку в рукаві тримаю, — відповів смирняга.

— І дим у рукав пускаєш?

— Ні, до цього ще не додумався.

— А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а розум все донизу хилиться. Пропорції треба мати. Чого прийшов сюди?

— Журитися, — нахмурився чоловік.

— Журитися? Що ж у тебе? — м'якше запитав. — Щось із фронту прийшло?

— Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порціями закладаєм худобі, а що ж далі робити? Чи ясла на січку рубати, чи гострити ніж на весь товар? У корів уже вим я на рукавички зсохлося, і так плаче худоба, що й собі голосити хочеться, Мов на похороні. От яке діло.

— Що поробиш — війна, — нічого розумнішого не міг відповісти Безбородько. Хіба йому сьогорічна зимівля теж не сидить у печінках?

І одразу ж з темряви строго обізвався Євмен Дибенко:

— Війна війною, а два стоги переліжного сіна ні за що ні про що згноїли.

Безбородьки нахмурився:

— Таки згадала баба дівера. Через вас, діду, про ці два стоги увесь світ і союзника знають.

— Та вони нам ні сіном, ні душевністю не пособлять, — і не думав змовчати старий. — Що ж ми, Антоне, через пару днів будем робити?

— Святого Лазаря співати.

— Заспівати можна і святого, і грішного, а чи виспіваєш у нього хоч в'язку сіна? Не знаєш? — неприступно стояв у темряві старий.

— Про це, діду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, — ще більше насупився Безбородько. — Приїхала ваша порада і люба розмова.

— При Маркові я не питався б про таке діло: він допильнував би і людину, і скотину. — Дибенко, згадавши минулі роки, мимоволі зітхнув.

На мить побачив минувшину й Безбородько: справді, Марко якось завжди умів викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б — війна. Цим Безбородько трохи втішив себе і вже спокійніше заговорив до старого:

— І чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у мене душа не дратована цими нестатками?

— Напевне, мало, бо довели скотину до змору, доведемо й до падежу. Готуй мотузки підвішувати її. — Він зітхнув і вийшов із темряви, похмурий, зосереджений. — Чи не доведеться нам, Антоне, по людях, шапочку знявши, піти: може, хоч трохи чогось розживемося?

— Та, напевне, доведеться ж, тільки що тепер, практично, є у людей?

— Крім біди, мають вони й серце.

— І теж обідране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добраніч.

— Будь здоровий та начальству милий, — насмішкувато кинув дід і, не подавши руки, одвернувся од Безбородька. Той скаженими очима стрельнув йому в спину.

"Елемент! Ждеш не діждешся, щоб скинути мене з головування, на Марка, як на ікону, молишся. Нема, практично, порядку на землі!"

Не було порядку й на небі — по ньому то гаями, то зчепленими химерами купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна було збагнути, чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж не мед голові колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справді, не довелося на мотузках підвішувати худобу. Ще добре, що в нього не так і багато її: було б трохи більше — і вуха об'їла б.

На вулиці господарчі турботи вислизають з думок Безбородька, бо приходять інші, гарячі й огнисті. Тепер Антон Іванович якось меншає, наче вбирає всередину частку свого зросту, і не йде, а то чаїться, то по-злодійськи висотується поміж мурашниками землянок, купинами дерев и осиротілими печами; вони іноді, мов живі істоти, несподівано вигулькують з темряви і кригою обдають усе тіло чоловіка, бо ж не велика радість біля землянки полюбовниці наскочити на якогось свідка. І він про всяк випадок зарання підшукує відповідь, чого опинився на цьому кутку.

Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось вліпив таке прізвище якомусь покритченку і милосердія не мав у душі. У Безбородька на якусь мить прокидається жалість до Маври, яка не раз попоплакала, поки, стала його коханкою. Та й тепер вона ще не оговталась: коли заходиш до неї, старається спекатись тебе і сльозами, і клятьбою, навіть себе не милує, — теж проклинає за свій гріх. Чогось ніяк не може подивитися на бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться, бо й це минуща річ: зійде приваба з лиця, то и ніхто вже тебе, жінко добра, не буде чекати, хіба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й себе, а чи колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття. От як воно виходить, коли, практично, глянути наперед. І чого воно так повелося на землі: хто менше горнеться до тебе, до того більше липнеш ти? Здається, й Пушкін про це писав у "Піковій дамі" чи десь-інде.

Ще просвердливши підозріливим поглядом темряву, Антон Іванович, як у молодості, скрадливими стрибками долає відстань од вулиці до підгородця, край якого кротячою норою темніє землянка. Не переводячи подиху, він затискує рукою льодком обкипілу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу пісню, в якій є лише два і то однакових слова: "Відчини, відчини!" В цю мелодію зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка стогне і благає змилосердитись над чоловіком, але з оселі не чути навіть шарудіння.

"Чи так міцно спить, чи, може, ночує в якоїсь подруги-вдови?" Невдоволення бере верх над обережністю, і він починає стукати, і потім гамселити кулаком у двері.

— Кто тамі? —нарешті чує такий бажаний і нічутіньку не сонний голос.

— Це я, Мавро, — повеселішавши, пригинається, щоб послати свій голос крізь дучку для дерев'яного ключа. — Добрий вечір тобі!

В землянці залягає тиша, потім недобре озивається голос удови:

— Чого вам?

"Ще й питає, бестія, наче не знає чого", — задоволене посміхається Безбородько і, смакуючи радість зустрічі, цілує повітря. В оселі зашаруділи жіночі ноги. Мавра підійшла до дверей і строго промовила:

— У мене тітка ночує.

Напевне, довбня не ошелешила б так Безбородька, як ці несподівані слова.

"Оце так ні за що ні про що і влипає наш брат, як муха в мелясу. І принесло ж його на своє безголов'я. Хіба ж не знає він Мавриної тітки-язичниці, в якої рот— неначе хлів: як розчиниться — замком не зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по всіх кутках задзвонить язиком, наче церковним дзвоном. Не мав чоловік лиха, та пішов до полюбовниці. Марія йому тепер і хату, і голову рознесе... Як же тут вискочити хоч напівсухим із такої халепи? Тоді і оком не накидав би на відьомський рід у спідницях, де він узявся на нашого брата?"

Хапаючись то за одну, то за другу думку, він обтрушує їх, мов лушпиння, ще гарячкове длубається в пам'яті, в книжках, де пишеться про такі штучки, перед очі лізуть якісь шматки із сцени, і раптом його осіняє догадка:

— Ху! — полегшено зітхає чоловік і з гідністю говорить крізь двері: — Ну й хай твоя тітка ночує собі на здоров'я. Вона, знаю, компанійська щебетуха, — піддобрюється до чортової язичниці. — А тобі телеграма прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра візьмеш — не буду кодошкати твою рідню.

Він, зітхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвір'я, а його доганяє болісний зойк, і одразу ж од порога відскакують двері.

— Почекай, Антоне. Від кого ж вона^ ця телеграма? — благанням простягаються руки вдовиці. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як сподівання, як біль, а вітер перебирає подолки її сорочки і широкі рукави. — Від кого? Від Степана?

— Та що ти, жінко добра, говориш! Схаменись! — Безбородько страхається такого питання і ніяково входить у землянку. — Це ти спросоння?

Мавра повертається за ним на одному місці і вже в безнадії перепитує:

— Не вїд Степана?

Безбородько мерзлякувато поводить плечима:

— Чого питати про це — його ж убито.

— А може, й не зовсім убито, — одразу в'яне жінка і голос її насочується сльозами і мукою.

— Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, — починає заспокоювати вдову, а сам проганяє дурні думки: чи полегшало б їй, якби повернувся Степан, — він, ревнивець, не помилував би її, місив би, мов тісто в діжі, а вона і зараз як побивається за ним.