Поетичні твори - Старицький М. П.

А мука все ж і ті перемага...

Бридкі пісні геть залу роз’ятрили,

І захватом реве й буя жага...

Шалений крик... Всі потребують «біса» -

І потурай, виходь, хоч на заріз:

Який їм жаль, що знемага актриса,

Що серце їй пройма отрута сліз...

Аж ось таки зомліла і упала,-

Не витримав наруги звиклий хист:

На мить одну занишкла смутно зала,-

А через мить у ній розлігся свист…

1903

Добраніч змученим, нужденним,

Усім трудовникам щоденним,

Які й разу́ не склали рук;

Добраніч гвалтом недобитим,

Що віддали всі сили ситим,-

І заробили пекло мук.

Добраніч тим, что цілі ночі

Від кривди слізьми ятрять очі,

Не знавши й змалку красних днів;

Добраніч страдникам за брата,

Яким є доленька щербата

Серед темниць, серед снігів…

Добраніч вам хоч на хвилину:

Ми будем стражами спочину

До перших променів зорі...

Тоді гукнем: «Вставайте, браття,

Та, повні спільного завзяття,

Поставим правді вівтарі!»

1903

О господи, пробач мої благання!

Не раю я в предвічного молю -

Безжурного, святого існування,

Прозорого спокою кришталю…

За сяйвом зор, в байдужому безміррі,

У тихому пристанищі райськім,

Душа живе у непорушнім мирі,

В самодовлінні святкові́м.

Турботою там серце не сповите,

Йому чужі - скорботи і жалі:

Життя людське від його сяйвом скрите,

Дастьбі йому печалі до землі…

Не має струн нетлінне на відгомін

До зе́мної утіхи і злоби,

До тих країн, де не втихає стогін,

До сліз людських, до крові й боротьби…

Не рви ж, молю, струн серця задля раю,

Хоч пекло дай, а мук не одбирай:

Я мир любить, ним вік боліть жадаю,

В його добрі чувати серцем рай!

Всьому кінець... надії вже нема…

Кудись везуть... сумні якісь розваги...

В останній раз вітаюсь з усіма

І одірвать очей не маю зваги…

Прощайте ж ви, ріднесенькі краї,

Осяяні, оздоблені красою,

Де в боротьбі точились дні мої,

Де ворог наш знущався наді мною,

Де заздрість зла вергала з-за кутка

На страдника і стріли, і каміння,

Вербуючи і з дружнього гуртка

Поплічників - без серця, без сумління -

Гнобителю природних наших прав...

О, скільки бід, розрад і катування

На тім шляху тернистім я дістав

За серця жар, за вибухи змагання,

За сіянку моїх питимих мрій,

Сподіванку народного пробудка!

Не раз мене всипав наклепів рій -

І від кого ж? Від брата-недолюдка!

А спільники, що в супрязі були,

Дивилися байдуже на цькування...

Але тепер всі рани зажили,

Німіють враз болящі почування,

А йно росте незміряна любов -

До всіх моїх колишніх супостатів,

До друзяків, що били б, певне, знов

І клямили ще більше у сто кратів,

До спільників тяжкої боротьби,

До рідних дум, до пісні голосної,

До стогону бездольної юрби,

До реготу сваволі навісної,

До нив, степів, омочених плачем,

Обвіяних зітханням, хирне-кволих,

Упораних тяжким нужди бичем,

Насичених кривавицею, голих,

До зор ясних, до сонця, до тепла,

До завірюх, до збуреного моря…-

Пробачте ж цей останній вибух горя,

Простіть за все, не пам’ятайте зла!!

1903

О, вернись, моя музо, на мить…

Уже сонце зникає за море...

Моє серце болить і горить:

Щось на мене встає необоре,

В темних шатах, хвилює, як мла,

І морозяним холодом віє -

Вічна ніч ото крила зняла!

Затримайся ж на хвилю, надіє,

Моя музо, вернися на мить!

Я не раз тебе кривдив жорстоко,

Заставляв сльози праведні лить,

А тепер на потемрене око

Накипа і у мене сльоза,

І зневір’я-гадюка нечуле

В мою душу сумну заповза,

Та маріє стягою минуле,

Тільки впоперек любій меті...

Але все ж серед буднього чвару

Там були й поривання святі;

І ясну, чарівливу примару

Не згубив я у померки ті:

Вона вабила серце до бою,

В йому гріла широку любов...

О, пробач люті жарти з тобою,

Моя музо кохана, і знов,

Пишнобарва, прилинь на прощання,

Та у пісні бездольцю навій

Перебуті давно сподівання

І веселкове сяєво мрій!..

1903

Коли, бува, в борінні за життя,

Зневірений неправдою людською,

Бажаю я й жахаюсь небуття

Під тяжкою смертельною нудьгою,-

Тоді іду помарить край ставка,

Де лагода та сяєво блакиті,-

І на душі хуртовина зника,

І прагнеться спокою в цілім світі...

Самотньо тут: не чуть ні череди,

Ні гомону, ні людського докору...

Ось пасма з верб схилились до води,

Любуючи у глибину прозору;

А лоно вод, мов дзеркало ясне,

Розкинулось в барвистій, пишній рамі,

І вітерець його не сколихне,-

До верхніх віт він лащиться в нестямі.

Йно ластівка, легурно снуючи,

Черкне й змутнить яскраве скло часами:

Спалахнуть враз там золота ключі

І побіжать вогнистими скалками...

Але ж і тут пригодонька мала -

І шелюги щось хиляться похилі:

Цю весну все геть повідь поняла,

І над звичай далеко мріють хвилі...

Ой лишенько! Ген глибоко в воді

Здебільша все латаття потонуло,

І згинуть там квітки його бліді,-

Озвалося у мене