Поетичні твори - Старицький М. П.
Розідрані на шмаття ризи ті
Й розпродані гвалтовно на базарі...
Все зникло, все! І спогади святі
Витатимуть хіба йно у примарі...
Там був рундук; у гай та у садок
Вели звідтіль широкі, пишні сходи;
На сходах тих заслухувавсь байок
Від нені я про наші злі пригоди;
Співала теж вона мені й пісень,
Журливих-но, безрадісних лишень,-
Голубила, чесала, а порою
Й росила шовк волос моїх сльозою…
Хоч би найти могилу... Ох, шкода:
Тепер садка і гаю - ні сліда!
Зостались-но випадком дві тополі,
Мов свідки ті пере́житої долі...
Де ж ділися високі явори,
Що вартою стояли понад ставом?
Там я любив вечірньої пори
Допильнувать, коли зірки небавом
Займалися в безодні угорі
І в склі води гойдалися скалками.
Там я не раз за мріями, думка́ми
Просиджував до ранньої зорі;
Там я уперш почув душі тремтіння
Від на́диху почу́ттів неземних;
Там я дізнав і щастя, і боління
В її очах сп’яніло-чарівних...
Де ж та краса? Де ті розкішні шати,
В яких тоді пишалося життя?
Ох, час-пора усе позабувати...
Чому ж нема тим мукам забуття?
Стою чужак на ріднім гробовищі...
Я озирнувсь... аж ні! Нові хатки
Скрізь виросли, немовби ті грибки
Після дощу, на панськім попелищі...
Де темріли столітнії дуби,-
Яріють скрізь селянські огороди,
Обсаджені кущинами верби...
Друга краса, уже другої вроди!
Он зарипів високий журавель,
Між вишняком пройшла струнка дівчи́на,
Зірвалася з патлатих конопель,
Щебечучи, дрібнесенька пташина,
Побіг ярком дзвінкий дитячий сміх:
Усюди рух, усюди повно втіх,
Та, певно, й сліз усюди є доволі...
Я задавив свої жалі та болі
І позирнув навколо веселіш,-
Бодай сльоза й котилась за сльозою…
Померлого нічим не воскресиш,
Нове життя своєю йде чергою!
Вітаю ж я коханих спадщиків!
Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі,
Аби не знать ні гвалту, ні неволі,
Які й тепер іще гнітять батьків…
1902
«О, дякую, що ти прийшла-таки…»
(Посвята моїй дочці Марусі)
О, дякую, що ти прийшла-таки...
Я цілу ніч в безсонні знемагався,
З примарами химерними вагався,
Розважував сполошені гадки...
Вони отут безладним роєм грали,
Сміялися над марієм старим
І в тиші злій немовби дорікали,
Що я життя своє пустив на дим...
Ох, та невже ж?.. Відкинь тяжку заслону
І відчини затемрене вікно...
Як хороше! В повітрі дух від крону
Та резеди розлився чарівно...
А сонячно - мов світла ціле море
Влилось сюди і хвилями буя...
Не сонце то, а ти, небесна зоре,
Порадонько єдиная моя!
Не віднімай з моїх грудей правиці,
А лівую лиши тут на чолі:
Від подиху моєї чарівниці
Стишаються і болі, і жалі,
Тяжкі думки вмірковуються тихо,
Все менше й менш пала душа вогнем.
І віриться, що спільне наше лихо
Розвіється за теплим, ясним днем.
1902
«Не спиться... Знов чорнії думи…»
Не спиться... Знов чорнії думи
Обсіли, мов галич, мене;
Знов постать бліда серед стуми
Сон з вій моїх млявих жене...
Та постать немовби знайома,
Зринає із мрійної мли:
В обличчі і смуток, і втома
Тяжкими знаками лягли...
І погляд, повитий сльозою,
Питима на мене схиля,
Й на серце, пошарпане з бою,
Мов ложить загійне зілля́…
Я чую - поржавлені струни
Щось давнє, забуте бринять:
Старі відчиняються труни
І мертвих здіймається рать…
Їх образи віються колом
Над ліжком, над темним столом...
І чується в тиші покволом
Немов похоронний псалом:
«Безщасне житейськеє море,
Негод воно повне та бур,
Як миру незважене горе...
Не жур його, нене, не жур!
Багато і хиб, і знесилля
Він мав на своєму шляху,-
Бо зрана приборкано крилля
Йому у годину лиху;
Багато він знівечив крови
На марну, щоденну бридню,-
За те ж і дізнався любови
Та спалу святого вогню;
За те він довідався й муки,
Напився докірливих сліз...
Пора ж і зложить йому руки:
Свій тягар уже він довіз...
Поглянь, його серце холоне,
Спинитися може щомить...
Прийми ж свого сина на лоно
І будем владику молить:
«...Пробач, Христе-боже, рабові
І вільні й невільні вини
Та з ласки, з святої любови
Прийми у оселі ясні,
Впокой його душу у щасті
Нового з святими буття,
Де нєсть ні страждань, ні напасти,
А єсть безконечне життя!»
Знов тиша, і стума, і мука…
Заснути - ніяк не засну...
А серце так болісно стука,
Немов забивають труну…
1902
«Ніч. Замовкли денні речі…»
Ніч. Замовкли денні речі…
Надокру́г німа стіна...
Тільки іноді з-під печі
Чути голос цвіркуна,
Та годинник однотонно
Гомонить, знай,- цок та цок…
І нудливо, мовби сонно,
Бродять тіні від думок:
То тремтять, неначе струни,
То божаться у штики,
То витягуються в труни
Чи у шибениць рядки…
Жах з кутка незряче око
Аж у душу закида...
А в пітьмі годинник цока
Та цвіркун відповіда...
«З напасником нашого слова та правди і волі…»
З напасником нашого слова та правди і волі
Поклав я життя на боріння,
За теє знайшлось і своїх необачних доволі,
Що вергали в мене каміння...
І от я доплентавсь під ним аж до самого краю,
А все ж тут стою непохилим...
Як ляжу у ямі, тоді вже згадають,-
