Поетичні твори - Старицький М. П.
Й мене словом теплим та щирим!
«Коли ми уперве кохались…»
Коли ми уперве кохались
Уранці життя навесні -
До нас ясні зорі зближались
І чулись небесні пісні,
Злітали з душі поривання,
Як мрія свята, дорога:
І гинули в щасті жадання,
І гасла у раї жага…
Злетіло і друге кохання
Над південь, у спеки розгар:
Квітки здурманили жадання,
А ночі навіяли чар...
Спалахнуло серце жагою.
Злились у цілунку вуста,-
І в п’янім, солодкім напою
Захмарилась цнота свята!
Ну, потім кохання змінилось
Задушливим чадом загар:
Вже кволому серцю й не снилось
Ні раю, ні сонячних чар...
Високі, святі поривання
Горіли у п’янім огні,
І тліли небесні надання,
І марно псувалися дні…
А ось непомітно підкрався
І захід вечірніх хвилин:
Про любощі й втіхи зостався
Безсилий-но спогад один...
Тріпочеться серце від жалю,
Що годі вернути назад -
І згублену ясність кришталю,
І рій святобливих понад…
Кінець би!.. Так повні докору
За днями дні тягнуться знов,
Смутні, як одгомони бору,
Журливі, як шепіт дібров!..
АРТИСТУ М. К. САДОВСЬКОМУ 21
(Експромт у день бенефісу)
Артисте, друже, чудодіє,
Віншую з святом я тебе.
Най твій талант всім серцем гріє
І підживля усе слабе...
Най усміхнеться неньці доля,
Тобі ж сповнить сакви сріблом,
Нехай твоя міцніша воля
Зігріти рідний край теплом!
«Занадто вже. Чим дихати нема!..»
Занадто вже. Чим дихати нема!
Затягнено арканом наші шиї...
Панує скрізь і злоба, і пітьма...
Терпець урвавсь, але живі надії.
О люде мій! Не жди ані чудес,
Ні милості від того, хто панує:
Не долине́ твій стогін до небес,
І молитви твої гарячі - всує…
Надійся лиш на себе і свій дух
Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,
Аби вогонь у грудях не потух,
А ще збуяв на лютім катуванні!
Ет, глупа ніч не буде вікувать,-
Потрухнуть геть в ярмі ворожім снози;
Життя несе непереможну стать,
Воно і нам осушить ревні сльози.
О, вірю я, що з’явиться вона,
Загублена, сподіваная воля -
У промені, як пишная весна,
В вінку ряснім з квіток свого вже поля!
І з світочем яскравим у руках,
З ухмилкою несказаної вроди,
З відрадістю у лагідних очах
І з прапором любові, правди, згоди!
СОН
Я бачив сон... Ні, марилось уяв -
Він і тепер стоїть перед очима.
Безмежний степ, укритий снігом, спав
Чи мертвий був, як пустель несходима.
Ні кущика, ні горбика кругом,
Ні плямоньки на дикому роздолі,
Тільки туман звисав густим рядном
І сонце крив у сірому приполі...
Ні руху скрізь, ні згуку... І вітрець
Був скований в повітрі отяжілім...
Усе живе замерзло нанівець
У савані одноманітно-білім...
Від півночі йно кралась хмура мла,
Здіймаючи таємні, чорні крила...
І в темінь ту страхо́винну несла
Мене якась необорима сила...
Холола кров, і мозок ціпенів,
У душу жах сліпе наводив око,-
А я летів од теплих, ясних днів
В обіймища холодні злої ночі!
Зближалася межа мого життя,
Зривалися останні його хвилі...
Звідтіль уже немає вороття -
Я серцем чув, що опинюсь в могилі...
І я вітав востаннє небокрай,
Де світло вже лиш окравкою мрілось.
Прощай, прощай, роди́но, ясний рай,
Яким жило, яким це серце билось!
Ізійде знов там сонечко ясне́,
Тепло і світ розіллє по країні,
Надію дасть, що лихо промине,
Що доленька покращає людині -
Й одурить знов окривджений народ...
Ох, не радіть тобі ясній блакиті,
Бо пан тобі - ніч, морок, сніг і льод,
А боротьба безкрая в хижім світі,
Без просвітку, без певної мети...
Чи світла ж ти добудеш до боріння,
Чи досягнеш хоч краплі щастя ти
За труд тяжкий, за вікове терпіння?
Не знатиму, не чутиму вже я
Ні мук твоїх, ні стогону, ні плачу…
Прощай, прощай, родинонько моя,-
Довіку вже тебе я не побачу!!
1903. 24 серпня. Дарниця
НА СПОМИН КОТЛЯРЕВСЬКОГО 22
Сто років, сто літ потонули у млі,
Як голос твій знявся на рідній землі.
В ту добу все нишкло, могильні хрести
Жалобою неньку вкривали;
Як з дуба рве буря пожовклі листи,
Так дух наш народний вривали:
І брязкав у путах зганеблений труд,
І гинув у рабстві наш люд!
Розпуджено гвалтом недолі орлів,
Що люд од напасників крили;
Сплюндровано славне гніздо вояків,
Розкопано навіть могили -
І скрізь, де українське серце жило,
Повіяло смерті крило.
Але на сконанні козак-січовик
Поклав на могилі бандуру,
Порадницю тиху, з якою він звик
Ділить свою думу понуру...
А вітер степовий побіг по струні,
Й озвалися згуки сумні.
Поніс буйний вітер до мазанок-хат,
До латаних стріх з очерету,
А звідтіль долинув до панських палат
Та й влучив у серце поета:
Озвалось співоче на пісню свою,
Як пташка до пташки в гаю!..
Хвала тобі й слава во віки віків,
Ратаю родинного слова!
І борвій гвалтовний його не згасив,
Ширіє укохана мова,
Бо з серця до серця голосить, луна
Свята, невмируща струна!
Повстав ратай слова, наш славний співець,
Дав
